Справа про 19 роялів
Шрифт:
— Ну, бачу. Але ціна, юначе, ціна?
— Як і в рубіна. А може, й іще більша. Та ви вже мені не докучайте з тими цінами. Адже я вам сказав. Може, п'ятдесят крон, а може, й двадцять тисяч.
— Якщо це так, то, виходить, ми маємо ще один мільйон?
Трампус люто зиркнув на нього і заходився розпаковувати інші камінчики. Боже! Опал і ще п'ять опалів, смарагд завбільшки з пташине яєчко, що мерехтів зеленим блиском, знову два рубіни, шість необроблених сапфірів… Коли все це опинилося на столі, їм здалося, що камінчики моргають до них, сміються, радіючи зі свого визволення.
— Гаразд, — сказав Тикач, байдужий до того блиску, — Я хотів би лише знати…
— Скільки все це приблизно коштує?
— Коли ваша ласка, юначе, то я справді був би не проти. Бо, правду кажучи, мені крони набагато миліші, ніж оті аукціонні примари.
— Так може казати хіба варвар! — обурився Трампус. — Крони! Краса набагато цінніша, ніж крони.
— Ну що ж, — усміхнувся Тикач, — я запропоную Петровіцькому, щоб вам замість зарплати видавали троянди. Хоча, як би там не було, усе це належить Празі.
— Авжеж, — погодився Трампус.
Тикач буркнув щось про стару матір міст, але раптом йому на думку спала нова турбота.
— Так, але щоб вона могла все оце взяти, його треба якось їй передати.
— Хіба це справді буде так важко зробити?
— Важче, ніж зараз пообідати. Адже скоро четверта година.
— Невже? Я й не помітив, що минуло стільки часу.
— Бо ви, мабуть, ситі від споглядання тієї краси, але в мене варварський шлунок, і мушу сказати, що я вже добре-таки зголоднів.
— Я також.
— Коли людина голодна, вона повинна наїстися. Знаєте що, юначе, ходімо до закусочної-автомата, це недалеко звідси.
— Чудово. Хоча там, мабуть, уже не буде нічого дієтичного.
24
Тикач узяв капелюха й сказав:
— То ходімо.
— А протокол? — зупинив його Трампус.
— Ага, так, протокол, — згадав Тикач і хотів уже знову сісти до столу, Але потім махнув рукою і сказав: — Тепер на черзі шлунок, а протоколи зачекають. Це потребує часу. Ці два-три мільйони будь-як не оформиш. Протокол має бути ефектним, щоб у панів нагорі аж слинка потекла. Ми маємо позаписувати силу-силенну різних граф. Роботи, мабуть, вистачить години на три. Як ви гадаєте?
Трампус погодився:
— А може, й на більше.
— Отож. Але до того часу шеф тутешньої служби безпеки вмер би з голоду. А тому ходімо перекусимо трохи, а потім повернемося сюди й утнемо цю штуку.
— Може, в тому буфеті знайдеться хоча б холодне курча, — уголос подумав Трампус.
Тикач усміхнувся.
— Я б не сказав, що не їм курчат через те, що вони гарненькі і мають право на життя; я не їм їх тому, що вони мені не смакують. Знаєте, що я собі замовлю, юначе? Ошийок, молодий, із прорістю. І кухоль пива. В тому буфеті буває часом будейовицьке пиво. Це зразу видно, бо тоді там стоїть черга.
— Як ви можете їсти такі важкі й нездорові страви! — з відразою вигукнув Трампус.
Тикач засміявся:
— Кому що подобається! А ще я вам скажу ось що: в тому буфеті готують на обід юшку з хляками. Не знаю, як той кухар це робить, але юшка виходить у нього така чудова, густа, приємно легка й ніжна. А хляки як зготує — ну то вже справжній делікатес!
А коли Трампус холодно зауважив, що гидує юшкою з хляками, як стравою просто нечистою, Тикач знову засміявся й завершив свій панегірик словами:
—І так приємно пече! Він кладе туди червоного перцю з якоюсь домішкою, а з якою — нізащо в світі не хоче признатись. А тепер справді ходімо, бо я голодний, як вовк!
— Цю знахідку ви сховаєте в сейф? — запитав Трампус, радий, що тема розмови змінилась.
— Звичайно, — відповів Тикач. — Куди ж іще? Ось у цей, що стоїть у кутку кабінету.
І тут вони обидва раптом занепокоїлись, і хвилювання їх дедалі зростало. Почалося з того, що Тикач підійшов до сейфа, відімкнув його і попросив Трампуса, щоб той подав мішечки, а Трампус на це щось мугикнув.
— Вам це не до вподоби? — спитав Тикач.
— Бачте…
— Господь бог створив сейфи, певно, саме з такою метою?
— Безумовно, але…
— Я почекаю, поки ви, нарешті, спроможетеся щось сказати, — холодно мовив Тикач.
— Бачте… Сейф, це, певна річ… Але ж тут, мабуть, більш як два мільйони…
— Ну то й що? — здивовано спитав Тикач.
— Що, коли хтось візьме цей невеличкий сейф та й винесе, поки ви уминатимете ошийок та юшку з хляками?
Тикач глянув на Трампуса, потім на малий сейф, сплюнув і сказав:
— Цілком можливо. Це було б небачене зухвальство — винести сейф із кабінету шефа «четвірки», але… — Він зачинив сейф, став біля вікна й почав механічно барабанити пальцями по письмовому столу. — Це, звичайно, майже неможливо, але теоретично кажучи — що таке, власне, неможливе? Що, коли б це все ж таки сталося? Ми мали б неприємності.
— Ми? Ви, певно, хочете сказати, що ви мали б неприємності?
— Нічого такого я не хочу, сказати, бо мали б неприємності ми обидва. «Треба було хоч вам покрутити мозком, — сказали б вам, — коли вже Тикачеві потьмарилось у голові». Знаєте що, юначе, я здам усе це у великий сейф. І поставлю біля нього варту.
— Це вже краще, — відповів Трампус. — Але та варта мені дуже не подобається. Питаєте чому? Та тому, що це все одно, що піти на горобців з гарматою. За хвилину почались би розмови спершу тут, а потім і в усьому місті, що ви замкнули там великий скарб, прихований від уряду. Ні, Тикач, так не можна. Спершу ми мусимо скласти протокол й аж тільки тоді зможемо сховати все це у великий сейф.
Тикач люто бликнув на Трампуса.
— Знаєте, хто ви, юначе? Негідник! Хоч ви й маєте рацію, але саме тепер, між четвертою і п'ятою, ми дістали б там юшку з хляками. — Він ще хвилину подумав. — А мені страшенно закортіло її з'їсти. Як вагітній жінці. Я мушу її з'їсти, інакше за себе не ручуся. Знаєте, як ми зробимо? Зовсім просто. Заберем це все з собою в буфет, наїмося добре, не спускаючи з чемодана очей, а тоді повернемось назад і складемо протокол. Що я ще хотів сказати — чи є у вас револьвер?