Срібний павук
Шрифт:
Кароль схопив її за руку вище ліктя:
— Я знав, що знайду тебе!
Вона рвучко обернулася, повільно вивільнила руку і задумливо подивилася на Кароля:
— Невже ми знайомі?
— Та як же, Маріє! Чернівці… «Хризофілія»… пан Пантелеймон… — Кароль це вимовив українською, але жінка й далі дивилася на нього нерозуміючим поглядом:
— Ви, певне, п’яні. Які Черн… Я вперше в Європі, — вона говорила, як корінна філадельфійка. — Ви помилилися.
Здоровенний мурин — її супутник, поклавши руку на кобуру пістолета, загрозливо посунув на Кароля. Жінка жестом зупинила його, зміряла цікавим поглядом Кароля, обернулася, і вони пішли. Спантеличений Кароль повернувся в ґаштет. Не таке вже й це життя безхмарне. Не хотілося більше ні пити, ні мріяти, з безнадійно зіпсованим настроєм він повернувся в табір.
Через кілька днів на ім’я Кароля прийшла посилка без зворотної адреси. Якби не та зустріч з прикрим кінцем у Мюнхені,
На честь такого великого свята Кароль влаштував бенкет. Скликав усіх своїх товаришів по групі «Ударники-2», нових знайомих і кількох американців. Звісно, що двох пляшок віскі не вистачило, і він, трохи поплюндрувавши свої фінансові запаси, докупив ще питва і їстівного. Навіть наступного ранку, коли дошкуляло похмілля, відчуття щастя в Кароля не минало.
А ще через кілька днів, без жодних зусиль з його боку, Каролеви запропонували нове місце працівника у Франкфурті, в штаб-квартирі американських окупаційних військ. З більшою платнею і натяком про можливий дозвіл на в’їзд до США. Фантазія Каролева працювала безперебійно, як військова бюрократична машина, і, прибувши у Франкфурт, відчув себе уже стовідсотковим американцем. Він навчився жувати ґумку, широко на всі зуби посміхатися і, де треба й не треба, вставляти в розмові «О’кей!». Кароль чекав, що ось-ось у його житті з’явиться Марія, тобто сержант армії США, який, без сумніву, вже опікується його долею, але час минав, а ніхто не приходив. Він легенько пробував розпитувати про неї у штабних, але марно. Аби завантажити себе якимось вагомим сенсом, Кароль взявся розшукувати Гельмута. Яко перед службовцем американського штабу перед ним відкривалося багато дверей, і невдовзі він з’ясував, що Гельмут Гартль відразу по репатріації був призваний до війська, воював у Югославії, потім у складі дивізії СС «Мертва голова» потрапив на Східний фронт, воював добре, має бойові хрести, на Курській дузі був тяжко поранений, вижив, брав участь у героїчній обороні Берліна, де зараз — невідомо, в списку воєнних злочинців не значиться. Кароль продовжив пошуки. На ґрунті захоплення санскритом він зблизився з майором військової розвідки Вільямсом, який до війни викладав у Гарварді, і якось за чаркою дізнався, що багато есесівців еміґрувало в Арґентину.
— Це переважно навіть не військові злочинці, Чарлі, — розповідав майор, — а середня ланка. Вони не знають, як ми разом з росіянами поставимося до них, і вирішили за краще не спокушати долю, а втекти за океан. Тим більше, що арґентинська влада їх радо приймає.
Марія на його обрії не виникала, тож Кароль вирішив, що треба щось робити. Мабуть, варто знайти Гельмута. Якщо решта срібних у нього — добре, якщо ні, з Арґентини неважко перебратися до США. А щоби його туди впустили, Кароль виклопотав собі довідку про працю на користь американської армії і посвідчення «ді-пі» з дозволом на в’їзд у США.
Зібравши заощаджені гроші з документами працівника окупаційних військ, він перебрався в Париж, купив собі фальшивий паспорт громадянина Бразилії і виїхав у Лісабон.
Там Кароль прибув у порт і першим чином перерахував свої статки — стало сумно. На квиток до Буенос-Айреса грошей вистачало, але не більше. Кароль уявив собі, як спускається з пароплава на арґентинський берег без цента грошей у кишені і категорично відкинув цей варіянт. Залишалися два інші — знайти роботу в порту, а ким ще, як не докером, або влаштуватися матросом на якийсь корабель, що йде в Латинську Америку. Згодом з’ясувалося, що в докери беруть лише членів профспілкового синдикату, а в матроси — за наявністю морського паспорта. Кароль кілька днів потинявся портовими корчмами і з’ясував, що є підпільний ринок матроської праці. Треба дати хабар. Він відірвав від серця двадцять британських фунтів і того ж дня уже йшов у Ріо-де-Жанейро на пасажирському португальському пароплаві в чині молодшого матроса. Було тяжко, він виконував найбруднішу роботу, до того ж не знав португальської мови. На щастя, інші матроси були такі самі, як він, — волоцюги без надійних документів і незабаром між ними виникла певна солідарність, допомагали один одному опанувати нехитре ремесло молодшого матроса, ділилися необхідним мінімумом знання
Прибувши в Бразилію, Кароль першим чином порадів з того, що зекономив гроші, а потім почав шукати знавця японської мови. В публічній бібліотеці йому порадили звернутися до журналістів. Кароль відшукав редакцію газети, назву якої второпати не зміг, відрекомендувався англійським студентом і спитав про японіста. На його щастя, власний кореспондент цієї газети був саме в редакції і за випивку переклав статтю, що цікавила Кароля… португальською. Кароль уже зміг прочитати ім’я автора: Марія Видатга. Гарвардський університет, США. Ага, ось де вона, лише не ясно, в якій ролі — студентки, якоїсь аспірантки чи, може, професорки. Від неї всього можна чекати. Потім він знайшов журналіста-італійця, який теж за розпиту на двох пляшку скотчу переклав статтю італійською. Кароль, крім рідної української, добре знав румунську і німецьку, непогано польську, англійську, французьку і трохи гірше санскрит, а ось італійську — геть погано. Він понишпорив букіністичними крамницями і знайшов… італійсько-російський словник. Позаяк російською він теж не все розумів, то відшукав собі російсько-німецький словник. Таким чином Кароль нарешті прочитав Маріїну статтю. Називалася вона «Реліквії окультних орденів». Один абзац Кароль в японському журналі обвів червоним олівцем і зробив переклад українською, потім трохи подумав і переклав його ще й німецькою.
Незважаючи на безсонну, проведену за словниками, ніч, Кароль того ж дня виїхав у Арґентину. В Буенос-Айресі, попиячивши з місцевими журналістами, яким видавав себе за німця, дізнався, що здебільшого есесівці осіли на півдні. Отож Кароль вирушив на південь. А перед тим заробив сто американських доларів за роботу «журналістського негра». Він написав серію статей про повоєнну Німеччину, які в іспаномовному варіянті підписав один багатий журналіст з гучним ім’ям.
Кароль, як його навчили знаючі люди, рухався вздовж узбережжя і робив екскурси в глиб країни. З Буенос-Айреса в Санта-Роса, з Трес-Арройоса в Неукен, з В’єдми в Сан-Карлос-Барічоле і так далі. Скрізь він рекомендувався німцем з натяком на есесівське минуле і обережно розпитував про Гельмута. В Санта-Крус колишній слідчий ґештапо сказав йому, що штурмфюрер СС Гартль у Ріо-Гальєґо під чилійським кордоном. Працює механіком по дизельних двигунах.
Кароль заробляв, де міг, навіть брався копати ями на цвинтарях, але гроші безжально танули. Він спродав усі свої речі: шкіряну валізу, велюровий капелюх, шовкову краватку, потім черга дійшла до подарунків з анонімної посилки — годинника, запальнички, авторучки, з вартісного в нього залишився лише срібний ланцюжок на шиї з хрестиком та монетою і сувій перґаменту, але вже без срібних кілець.
Обшарпаний, голодний, нестрижений і неголений, свій у середовищі портових волоцюг, ранньої південноамериканської осени Кароль прибув у Ріо-Гальєґо. Майстерня з ремонту дизелів у місті була лише одна, тож він вирушив туди. Гельмута він не впізнав: з майстерні вийшов якийсь засмальцьований дядько з обпеченою шиєю у дірявому капелюсі. Втім Гельмут теж не впізнав худого люмпака, що відірвав його від роботи…
— Ось тут я живу, Каролю, — Гельмут запросив його до халупи, оббитої руберойдом, — звичайно, не палаццо, але я маю саморобний душ.
У халупі було бідно, але дуже чисто. Вони помилися під душем, вода для якого нагрівалася сонцем, Гельмут дав Каролеви чисту білу футболку, переодягнувся сам і витягнув з шафки літр червоного вина і шматок козячого сиру.
— А тепер кажи, — весело почав Гельмут, — що привело тебе аж сюди?
— Тебе шукав.
— Може, скажеш, що з дружніх спонукань?
— Ні, звичайно, мотиви у мене суто меркантильні, адже це ти викрав тоді у квестора Болокана капшук зі срібними монетами, га, Гельмуте?
— Я, Каролю.
— Але навіщо?
— Якщо чесно, я не знаю, мені Гесс дав наказ добути те срібло, потім я потрапив на фронт, Гесс утік до Англії…
— Де вони? — в Кароля пересохло горло, але руки так затремтіли, що він не зміг піднести до рота склянку вина.
— Тут, зі мною.
— Тут? — розчулено перепитав Кароль.