Срібний павук
Шрифт:
— Тут, — підтвердив Гельмут.
Кароль випив склянку вина і сказав:
— Чи є тут десь пристойна кнайпа?
— Є, ресторан «Два пінґвіни», а що?
— У мене є остання десятка, американськими грішми, давай підемо туди, вип’ємо чогось доброго, і ти усе дізнаєшся.
Гельмут замкнув свою халупу, а Кароль узяв під пахву японський журнал, і вони пішли в центр Ріо-Гальєґо. У «Двох пінґвінах» зайняли столик на терасі під парусиновим тентом і замовили пляшку «енессі», сиру «брі» і зеленого салату. Випили.
— Слухай, — запитав Кароль, — а звідки Гесс знав про срібні?
— Важко сказати. Очевидно, він мав інформацію, що вони десь у Чернівцях. Тому й дав мені авдієнцію. А коли дізнався, що я тримав їх у руках, мало мене не розтеліпав. Заспокоївшися, дав отой наказ…
— А тепер прочитай ось це, — Кароль кинув перед Гельмутом японський журнал.
— Жартуєш?
— А-а-а, — Кароль взяв журнал і розкрив його на сторінці з Маріїною статтею. Гельмут впізнав Марію, трохи почервонів, а потім здивовано кинув:
— Якби я ще знав японську.
— Читай, — Кароль витягнув з кишені папірець з перекладом. Гельмут почав повільно читати вголос:
— Тридцять срібних тетрадрахм, які Скарбник Синедріону Міферкант…
— Стривай, я дам тобі німецький переклад, — він поміняв папірці, і Гельмут прочитав швидше.
— Зрозуміло, — сказав він дуже серйозно, — але в мене лише двадцять дев’ять срібних.
— Я знаю, — сказав Кароль і повільно зняв з шиї ланцюжок, витягнув з нього монету і нігтем великого пальця високо підкинув її догори. Вона весело перекидалася і в промінні сонця, що заходило, мінилася то срібним, то багровим блиском. Вони дивилися на цю гру світла і починали багато чого розуміти, наприклад, що вони вже не будуть бідними, що для них розпочнеться нове життя, що вони, очевидно, поїдуть в США, що вчитися захочуть, зрештою! Швидше за все, у Гарварді…
По-візантійськи багряне сонце торкнулося обрію, і срібняк, один з тридцяти, за які Юда з міста Каріот продав Ісуса з міста Назарет, упав на стіл. «Орлом» догори.
Кароль заночував у Гельмута. Вранці, прокинувшись майже одночасно, обидва подивились у вікно. Погода — холодний дощ із мокрим снігом — підтвердила зміни, які поволі відбувались в їхніх настроях: ставало незатишно, потім погано, далі препогано… Це і не похмілля, бо що вони там випили.
— Слухай, — протягнув замислено Гельмут, розпалюючи спиртівку під кавником.
— Я й сам починаю десь так міркувати, — перебив його Кароль.
— Що? — здивувався Гельмут.
— Що нема в нас грошей на поїздку в Америку, — сказав Кароль.
— А мене туди ніхто й не пустить, — сумно промовив Гельмут.
— То до куцого її, таку гонорову! — вибухнув Кароль!
— Кого? Америку чи? — завагався Гельмут.
— Чи…чи… — недобре буркнув Кароль.
— Знаєш, — непевно почав Гельмут, — мені потрібен напарник у цій майстерні, замовлень багато, сам ледве встигаю…
— А у мене є вибір?! — знизав плечима Кароль.
Після кави і нехитрих канапок з сиром вони запитально подивились один на одного.
— Я не знаю, — сказав Гельмут — в тебе на них більше прав.
— А давай їх знищимо! — твердо вимовив Кароль.
— Як?
— Переплавимо до дідька! Скільки вони завдали!..
— Ти впевнений?
— Так!
Вони пішли в майстерню. Там Гельмут розігрів невеликий ковальський горн на газі, взяв у руки маленький тигель і питально подивився на Кароля. Той узяв усі тридцять срібняків і висипав у тигель, який Гельмут одразу поставив у горн. Після цього обидва полегшено закурили.
Коли в тиглі забулькало срібло, Кароль узяв смужку міліметрової сталі і почав на земляній долівці викопувати хрест, глибиною десь на два пальці.
— Лий!
Срібло полилось у заглиблення. Вони тупцювали довкола. Зрештою краї канавок обвалилися, срібло розтеклось долівкою, і в результаті виплавилась безформна фігура, віддалено схожа на павука. Коли воно охололо, Гельмут узяв його кліщами і кинув у скриньку з кольоровим металом.
Травень-грудень, 2002р.