Срібний павук
Шрифт:
Румунія за інерцією покладалася на Францію. З Букарешта бачилося, що країна, яка впродовж трьохсот років підтверджує своє реноме могутньої військової держави, дасть доброго прочухана Гітлерови, бо — лінія Мажино, мілітарні традиції, високий бойовий дух і все решта, — а потім і захистить свого балканського союзника — Румунію від совєтського павука. Про те, що німецькі танки працюють значною мірою на пальному з румунської нафти, говорити вголос було не прийнято. Цей козир відкладався на майбутнє, на той випадок, коли Румунії доведеться приєднатися до держав осі «Рим — Берлін», а якщо шляхетніше — Антикомінтернівського пакту.
Коли 14 травня німецькі війська перейшли
Того самого дня, коли стало відомо про падіння Парижа, Гельмут зовсім не втішний, як годилося б підпільному члену NSDAP, підійшов на службі до Кароля і тихо пробелькотів:
— Адже вона у Парижі?
— Чому ти так вважаєш? — Каролю дуже не сподобалося, що цей, хоча й друг, але все ж нацист, турбується про ЙОГО Марію.
— Інтуїція підказує, — невпевнено відповів Гельмут.
— А моя інтуїція підказує, що вона у Лондоні, — силувано засміявся Кароль, — тож заспокойся.
— Заспокойся! — витріщився Гельмут, відкинувши з чола пасмо білявого волосся, яке він останнім часом підстригав, як у Гітлера. — Тож наші «юнкерси» і «хайнкелі» щоднини скидують на той Лондон тонни бомб.
— Отож і скажи своїм, щоб не бомбували Лондон, бо там, мовляв, твоя знайома Марія Видатга!
— Знущаєшся! — скипів Гельмут. — Знайома. Яка вона мені знайома?
— А хто? — різко спитав Кароль. — Кохана?
Гельмут почервонів, а Кароль зблід, справа йшла до бійки. Але несподівано Кароль дружелюбно засміявся:
— Ти знаєш, а вона не в Парижі і не в Лондоні, — він блискавично згадав свою перевагу над Гельмутом щодо Маріїної прихильности з врахуванням свого майбутнього збагачення і легко відійшов, — вона, щоб ти знав, у Лісабоні, цілком мирному европейському місті.
— Звідки знаєш? — Гельмут дивився криво і недовірливо.
— Інтуїція! — засміявся Кароль і швидко змінив тему. — То ти думаєш частувати чи ні?
— Я? Частувати? — Гельмутови все це дуже не подобалося. — За що?
— Як за що? Ваші Париж взяли! З такої оказії треба пити французький коньяк.
— Добре, пішли.
Детективи одягли свої франтуваті капелюхи, не зважаючи на робочий час, покинули рідну квестуру і пішли в «Месеряшул Ромин», що на Панській вулиці. Не так далеко від колишньої ювелірної крамниці «Хризофілія», до речі…
А тим часом український націоналізм у совєтських вождів проґресував. 13 червня етнічний росіянин, який потрапив під згубний вплив українства, міністр закордонних справ Совєтського Союзу В. Молотов-Скрябін викликав до себе посла Німеччини в Москві Шуленбурґа і заявив, що во ім’я соборности української держави під назвою «УССР» треба стягнути докупи всі етнічні українські території, а для цього СССР буде анексовувати в Румунії Буковину і Бессарабію. Гер Шуленбурґ каже так і так, треба спитати фюрера. Фюрер як латентний австріяка сам мав око на Буковину яко споконвічний германський край, тому на територіяльне розширення СССР не погодився. Не пройнявся пан Гітлер українською ідеєю. Тоді етнічний грузин, що теж страждав на український націоналізм, товариш Сталін 23 червня устами Молотова-Скрябіна зартикулював буквально таке: «Совєтський уряд рішений застосувати силу, якщо б Румунія відхилила мирне полагодження справи Буковини й Бессарабії».
Що робити? Етнічний
26 червня Молотов-Скрябін викликав посла Румунії в Москві домнула Г. Давідеску і вручив йому ноту, в якій, зокрема, йшлося:
«У 1918 році Румунія, користуючись військовою слабкістю Росії, силою відірвала від Совєтського Союзу (Росії) частину його території Бессарабію і тим порушила вікову єдність Бессарабії, населеної головним чином українцями, з Українською совєтською республікою…
Уряд СССР вважає, що питання про повернення Бессарабії органічно зв’язане з питанням про передання Совєтському Союзу тієї частини Буковини, населення якої в своїй величезній більшості зв’язане з Совєтською Україною як спільністю історичної долі, так і спільністю мови і національного складу. Такий акт був би тим більш справедливий, що передання північної частини Буковини Совєтському Союзу могло б стати — щоправда, лише незначною мірою, — засобом відшкодування тієї величезної шкоди, що була заподіяна Совєтському Союзу і населенню Бессарабії 22-річним пануванням Румунії в Бессарабії.
Уряд СССР пропонує королівському урядови Румунії:
1. Повернути Бессарабію Совєтському Союзови.
2. Передати Совєтському Сюзови північну частину Буковини в кордонах згідно з доданою картою.
Уряд СССР висловлює сподівання, що королівський уряд Румунії прийме ці пропозиції СССР і таким чином уможливить мирне розв’язання затяжного конфлікту між СССР і Румунією.
Уряд СССР чекає відповіді королівського уряду Румунії протягом 27 червня ц. р.»
День 27 червня був дуже нервовим. Перше, що зробили верховоди королівської Румунії з самого ранку, це звернулися до великих дядьків — Муссоліні і Гітлера, мовляв, рятуйте, бо большевікули ріжуть по живому. Німці та італійці не мали жодного бажання воювати із совєтами за Велику Румунію, тому, навіть не порадившись, як слід, через міністра закордонних справ Райху фон Ріббентропа легенько натякнули Румунії: «Совєтський уряд повідомив нас, що він зажадав від румунського уряду передачі Бессарабії і північної частини Буковини. Щоб уникнути війни між Румунією і Совєтським Союзом, ми не можемо зробити нічого іншого, крім порадити румунському урядови підписати вимоги совєтського уряду».
У румунів з’явилася альтернатива: допустити появу танків з червоними зірками у Чернівцях або побачити ті самі танки в Букарешті. Обрали перше. До того ж з почуттям глибокого задоволення, принаймні про це свідчить відповідь Румунії, яку передав Молотову румунський посол Г. Давідеску: «Натхненний тим же, що й радянський уряд, бажанням мирними засобами розв’язати всі питання, які могли б викликати незгоду між СССР і Румунією, королівський уряд заявляє, що він готовий приступити негайно в найширшому розумінні до дружнього обговорення за спільне узгіднення усіх пропозицій, висунених совєтським урядом…»
Отже, цього разу українська ідея перемогла. Таке посилення українського первеня в совєтській імперії дуже насторожило німецьких друзів Росії. Амбасадор Райху в Москві Шуленбурґ писав своєму начальству в Берліні з цього приводу: «Я вповні переконаний, що це були українські кола в Кремлі, які підтримали і довершили концесії щодо відступлення північної Буковини. При повторних нагодах, як, наприклад, під час переговорів стосовно німецько-совєтського кордону у Польщі, Україна маніфестаційно вчинила дуже сильний тиск на Кремль…»