Срібний павук

Кожелянко Василь

— Тоді бувай.

Кароль уже не так бадьоро ввійшов до складу фельдфебеля Бойчука. Той був злий, бо вже десь три години нічого не пив і тепер переживав неприємний стан, коли дія алкоголю припиняється, а нова порція поки що недоступна.

Кароль миттєво оцінив ситуацію і вирішив діяти напевне:

— Що, фельдфебелю, страждаєш?

— Не знущайтеся хоч ви, пане інспекторе, самі ж бо знаєте, як воно є. Ще годину треба сидіти на службі, а потім ще квандрас йти до корчми. Ех!

— Як би я тебе не розумів, —

збадьорив його Кароль, витягнувши з бічної кишені піджака пласку фляжечку з неіржавіючої сталі, — давай склянку.

— Даю, — фельдфебель вийняв з шафки тесану зелену склянку, ретельно витер її білою хусточкою, чемно поставив на ляду. Кароль відкрутив з пляшки ковпачок, поклав його вниз денцем біля склянки.

— По п’ять дек, — у фляжці Кароль мав сімдесятиградусну сливовицю.

Випили. Кароль налив ще фельдфебелеви склянку, закрутив фляжку, поклав у кишеню і легенько ляснув долонею по ляді.

— А тепер до роботи. Я, пане фельдфебелю, прийшов взяти один речовий доказ для слідчого експерименту.

— Капшук зі сріблом?

Кароль здригнувся і трохи зблід:

— А ти звідки знаєш?

— Так же ж ваш напарник інспектор Гартль, який щойно прибув з Німеччини і привіз мені таку хитру дзиґарничку з машинкою, що сама скручує цигарки, дивіться, береш папірчик, насипаєш тютюнцю, клац і…

— Чекай! — у Кароля затремтіли руки, і він величезними зусиллями стримався, аби не вхопити фельдфебеля за барки і не закричати: — Чого приходив інспектор Гартль?

— Кажу ж, дзиґарничку…

— Діло кажи!

— Приходив забрати речовий доказ, капшук з грішми. Срібними. Ви що не зустрічалися?..

— Забрав?

— Ні, бо…

— Зачекай, — жестом зупинив його Кароль, — давай ще вип’ємо. — Він витягнув пляшку, налив склянку фельдфебелеви, а сам зробив два ковтки просто з горлечка.

— Чому інспектор Гартль не забрав речовий доказ? — повільно вимовляючи слова запитав Кароль.

— Бо вчора приходив ад’ютант пана квестора капітан Ваку…

— І що?!

— Він приходить щотижня…

— Чого?

— Робить ревізію на предмет старовинних монет…

— Нащо?

— Бо наш пан квестор Болокан — запеклий нумізмата, такий у нього гобій.

— А шляк би тебе трафив! — вибухнув Кароль.

— Що, пане інспекторе? — по-собачому схилив набік голову фельдфебель Бойчук.

— Нічого, — схопився Кароль, — забрав срібло?

— Забрав.

— То не страшно, випий ще, фельдфебелю.

Кароль йшов сходами до себе в кабінет і тяжко лаявся: «Нумізмата, курва-мама твоя була! Монети збираєш, лайдаку ти такий?! Аби ти вже вибиті свої зуби збирав по гостинци! Бодай тебе земля не прожерла разом з твоїм гобієм! Аби-сь ходив уже з торбов світами! А ти, голоднику, його туди клав, аби так просто забирати? Га? Срібла він забаг! Аби тим сріблом розтопленим дідьки в пеклі тобі горло заливали! Вороже теменний!..»

—

Що ти там бубониш, Штефанчуку? — кількома сходами вище стояв шеф кримінального бюра Віктор Попеску і здивовано дивився на Кароля.

— Нічого, шефе, нічого, ади коліно вдарив, — Кароль люто потер цілком здорове коліно.

— Вважай, Штефанчуку, — тривожно порадив Попеску.

— Таж буду дивитися під ноги.

— Я не про то, Каролю. — Попеску став навшпиньки і дотягнувся до вуха свого підлеглого. — Ти занадто голосно говорив українською. Мені то байдуже, але в квестурі, ти сам знаєш, стіни мають вуха, а сиґуранца не спить. Пришиють большевікула, аґента Кремля і совєтської України.

— То не Україна!

— А що?

— Совєтська Малокацапія, а Україна зросте з її гною, але дякую, шефе, відтепер у квестурі я буду лаятися лише румунською. Футуз кручя мете… — забубонів Кароль і пішов до свого кабінету.

Наступного дня Гельмут запросив Кароля на чарку, з нагоди щасливого повернення, мовляв, і решта. Позаяк уже було тепло, домовилися засісти у Фольксґартені у ресторані під відкритим небом «Прімавера».

Вони взяли столик на двох, кельнер запалив свічку і поштиво чекав на замовлення. Кароль і Гельмут оглянулися довкола і на мить принишкли від дивовижних витівок травневого вечора: на прозорому темно-блакитному небі з’явився повний місяць, що світився золотом, як гаряча мамалига, свічка освітлювала лише стіл і кілька метрів кругом, далі уявлялася якась чорна прірва з розмитими вогниками, а на тлі неба химерно вимальовувалися крона дерев, темно-зелених, як велюр їхніх нових капелюхів.

У курсалоні заграв оркестр і чари розвіялися.

— Для початку літр токаю, — зробив замовлення Гельмут, — риба добра яка є?

— Є путильські пструги. По-єгерськи.

— Неси.

До цієї вечері Кароль готувався, як колись до випускних іспитів в університеті, він мусив якось так непомітно, аби той нічого не запідозрив, вивідати у Гельмута, чого це він після поїздки до Німеччини виявив такий інтерес до срібла покійного пана Пантелеймона, що побіг до комори фельдфебеля Бойчука просто таки з потяга. За поліційним звичаєм, Кароль вдався до тактики психологічної дестабілізації допитуваного зовсім іншою, ніж та, що цікавить слідчого, темою:

— Зізнайся, Гельмуте, — п’яненько посміхаючись, почав Кароль, коли вони перейшли до котнарі під бринзу зі шкварками, — ти їздив у Европу шукати її?

— Кого її'?

— Кого, кого, не прикидайся, таж її.

— Та що ти морочиш мені голову, кого?

— Марію Видатгу!

— Агій на тебе! На дідька вона мені?!

— Ну, це ти мені не вповідай, ліпше зізнайся, шукав її'?

— Чоловіче, якби ти знав, які серйозні справи я там мав, що важливого чув, з якими великими людьми здибався, то ти не закидав би мені щось особистого!