Срібний павук
Шрифт:
— Ніколи більше я нічого золотого на себе не начіплю! А товар цей спродаю завтра ж! Допоможете мені, панове?
Панове, як коні під горбом, завзято кивали головами.
Наступного дня увесь ювелірний товар покійного Пантелеймона закупив знаний чернівецький ювелір Соломон Ріхтер за досить гарні гроші, які панна Марія чомусь негайно перевела в англійські фунти стерлінґів. Кароль і Гельмут відчули для себе реальну небезпеку. Так воно і сталося. Після похоронів пана Пантелеймона, які організувати (домовитися зі священиком і гробарями, аби покійного було відспівано і поховано не як самогубця, а як померлого від нещасного випадку, замовити і встановити надгробок тощо) взялися Кароль і Гельмут, Марія запросила хлопців на сніданок. Ніби поминальний. У — ресторан «Дреґуляну».
Коли підбадьорені хвилюючими перспективами детективи прибули за квандрас до одинадцятої, хоча запрошені були на одинадцяту рівно, Марії ще не було. Тому вони зайшли у вбиральню нібито помити руки, хоча насправді ще раз ретельно оглянули себе у дзеркалах. Гарні хлопці, що не кажи, хоча й у однакових капелюхах, сорочках і краватках, як ідіоти, але, що вдієш — мода є мода.
Марія не прийшла. Натомість рівно об одинадцятій до детективів підійшов метрдотель і чемно спитав, чи вони є п.п. Штефанчук і Гартль, коли отримав ствердну відповідь, простягнув їм невеликий білий конверт.
— Я щось таке передчував, — зітхнув Кароль, а Гельмут дав метрдотелеви двадцять леїв. Вони сіли за столик, відкрили конверт і знайшли там ключ від англійського замка і два папери — один офіційний з нотаріальними реквізитами, другий — звичайний. Власне, це був лист, адресований «любим хлопцям» від тієї самої Марії. Коли ви будете читати ці
Детективи так і зробили. А коли пляшка рому спорожніла, вони попленталися на Панську вулицю до своєї нерухомої власности. Відімкнули двері ключем з Маріїного конверта і зайшли. Все вартісне з меблів було продано, залишилися лише ляди для товару і стіл посередині, на якому досі лежала плюшева скатертина зі срібними монетами, розтрощеною скринькою і сувоєм перґаменту. У верхніх кімнатах, крім двох пляшок коньяку, теж нічого цінного не було. Тому залишилось одне — пити. Потім непрохано матеріалізувалося питання, що робити з цими стародавніми срібними грішми. Оцінивши на око вартість приміщення колишньої «Хризофілії», яке вони завтра легко спродають, бо на це є попит, детективи зрозуміли, що вони вже далеко небідні люди, тому поділити між собою ще й ці нікчемні затерті тоненькі срібні монети їм видалося нешляхетним. Амбівалентний стан, викликаний алкогольною ейфорією і тугою за втраченою коханою, не сприяв до з’ясуванню походження і давности цих монет. Тай не нумізмати вони… Ясно одне, через ці кляті срібні загинув поважний пан Пантелеймон і вони, Кароль і Гельмут, втратили Марію… На-зав-жди! Випили.
Наступного дня вони прийшли у це примішення з покупцем, місцевим гендлярем Стефаном Гаїною. Після того, як сторгувалися, знову постало питання вмісту плюшевої скатертини.
— А давай-но здамо ці прокляті срібні у квестуру як речовий доказ до справи вбитого нами у готелі «Брістоль» заїжджого італійця, — запропонував по-поліційному чесний і по-німецьки педантичний інспектор Гартль.
— Хай буде, — байдуже погодився Кароль. Справді, не залишати ж це срібло крутієви Гаїні, який, схоже, таки кількасот леїв їм не доплатив.
Гельмут нагорі серед покинутого дріб’язку знайшов шкіряний кисет пана Пантелеймона з голландським тютюном. Він акуратно переклав пахучий тютюн у кишеню свого піджака, а в порожній кисет зсипав срібні монети. Уламки чорної скриньки, оббитої бронзою, вони викинули у сміття, а сувій перґаменту машинально засунув собі у кишеню Кароль. У квестурі вони задокументували срібло пана Пантелеймона як речовий доказ у справі вбитого грабіжника-«гастролера». Фельдфебель, тобто плутоньєр-мажор Бойчук, який приймав артефакт, ретельно, у присутності панів інспекторів Штефанчука і Гартля, двічі перерахував монети. їх виявилося рівно двадцять дев’ять.
Наступного вечора інспектор Кароль Штефанчук прийшов додому тверезий. Так склалося. Він випив чаю, ввімкнув радіо — справжній німецький «Телефункен», знайшов музику з Будапешта, почав переглядати сьогоднішні газети і згадав про перґамент зі скриньки пана Пантелеймона. Цікаво. Він узяв сувій, вийняв його зі срібних кілець, розстелив на столі. Кілька невеликих текстів, написаних різним чорнилом і різними мовами. Каролю незрозумілими… але чекай, оцей останній запис, це ж — санскрит! Мова, яку він потроху вивчає з того часу, як вони із Гельмутом посварилися з Марією. Аби не зваріювати.
Кароль взяв підручник і словник і за дві години переклав текст, записаний на перґаменті. Збагнувши суть запису і зрозумівши, що за срібні були у нього в руках, Кароль мало не заверещав від потрясіння. Потім він почав поєднувати в одному логічному ланцюгу усі події, пов’язані з цим сріблом: викрадення у старого ювеліра — сцена у «Брістолі» — повернення срібних — пан Пантелеймон перераховує, шукає ще однієї монети — не знаходить — вішається. Де ця одна монета щезає? Так, перед смертю італієць зробив якийсь дивний жест. Невже він, фанатик такий, виконуючи настанови містера Кроулі, проковтнув монету? Точно!
Кароль зателефонував до морґу рідної квестури і запитав чергового лікаря, чи вже робили розтин убитого в «Брістолі» грабіжника. Черговий відповів, що це заплановано на завтра.
— Ні! — командним голосом заявив інспектор Штефанчук, — це необхідно зробити сьогодні, тобто вже. В інтересах слідства. Приготуйте інструменти, я вже виїжджаю. А за клопоти, колеґо, з мене пляшка рому.
… Опівночі Кароль під світлом настільної лампи у себе вдома розглядав видобуту зі шлунка вбитого італійця срібну монету. Це була тетрадрахма першої третини першого століття від Р.Х.
Від народження Ісуса Христа минуло понад тисячу років, цивілізоване людство на благословенних землях від Атланти до Індії вдосконалювало і без того досконалу релігію — іслам, проте християни ще були. Один з них, гарно вбраний — в оранжевій шовковій сорочці, підперезаній зеленої шкіри поясом з бронзовими оздобами, у темно-синього оксамиту халаті зі срібним позументом наопашки й у сап’янових, вишитих бісером капцях, — проте, як воно водиться у гяурів, без чалми, неквапно йшов багдадським базаром. Він зовні був схожий на правовірного — мав чорну борідку і благочестиві очі, але хрестик з темного дерева зі срібним розп’яттям Іси на шиї викривав у ньому невірного.
Християнин йшов так, ніби хотів собі щось купити. Сонце вже пекло, але він мав собі на голові полотняний китайський капелюх з великими крисами і йому було хоч би що. Він зупинився біля каварника, який вправно маніпулював мідними і латунними джезвами на гарячому піску в залізнім кориті над малим вогнем, і замовив арабіку наполовину з робустою. Каварник узяв велику чашку з білої китайської порцеляни із золотим обідком і налив у неї кави — половину з мідної джезви, половину з латунної. Християнин узяв лівою рукою, а правою поштиво перехрестився, затим вдихнув аромат напою. Споглядаючи на перший погляд хаотичний, а насправді бездоганно відлагоджений механізм базару, зробив перший ковток. Гарно. Недаремно в Писанні сказано, що десь тут на початку часів був рай.
Раптом у злагоджений організм базару втрутилося стороннє тіло. У натовп врізалися кіннотники з особистої охорони самого халіфа — на баских сірих конях браві нукери в посріблених кольчугах, блакитних чалмах, пов’язаних на сталеві шоломи, зі списами, прикрашеними пір’ям заморського птаха струся, про якого купці, котрі мандрували аж поза Ефіопію, розповідають, що цей птах страшенно лютий, але дуже шляхетний, тому коли бачить чужого, ховає свою голову в пісок, аби згаряча не з’їсти невинну істоту — чи то людину, чи то звіра.
Християнин захлинувся кавою. Каварник чемно підступив до нього запитати, що сталося, чи часом не втопився у каві муравель, хоча цього бути не може, бо цього не може бути ніколи. Християнин тицьнув у руки каварникови порожню чашку, кинув у неї бронзову монету і швидко пішов у той бік, де халіфова гвардія прокладала шлях для якоїсь поважної особи.
— Дорогу гостеві халіфа! — кричав сотник гвардійців, розмахуючи канчуком із сирої буйволячої шкіри, переплетеної з мідним дротом і циновими кульками на кінцях. Натовп лінькувато розступався і з млявою цікавістю дивився на «гостя халіфа». Хто такий?
— Дорогу ученому над ученими, — вдовільняв цікавість натовпу сотник, — океану мудрости і небу знань, улему шейхів та імаму муфтіїв, правнуку самого Абдулли Аль-Мамуна Багдадського, просвітленому суфію і аскезному дервішу великому Квазі-Ібрагіму-Мустафі з Андалусу!
Християнин, що пробирався крізь натовп, блаженно усміхнувся, напевно, прийшла ейфорія від двох Гатунків кави.
Великого Квазі-Ібрагіма-Мустафу в паланкіні з червоного дерева, оббитого срібними бляшками, несло шестеро м’язистих нубійців. Він вбраний був у брудну подерту волосяницю, але не на голе тіло, як того вимагає суфійський звичай, а на делікатну білого китайського шовку сорочку, те ж саме з головним убором — простенька запорошена чалма була намотана на шовкову феску зі зрізаною китицею, борода у «великого» теж не засвідчувала його статус мандрівного аскета-жебрака, бо була ретельно вимита, розчесана і змащена коштовною олією зі сакалібських реп’яхів, на ногах у дервіша були прості на вигляд капці з виправленої шкіри молодого козеняти, викладені зсередини венеційським велюром. Він сидів обкладений з усіх боків пуховими подушечками і міцно тримав обома руками річ, яку віз багдадському халіфу — скриньку з чорного африканського дерева, оббиту зеленою бронзою. Цю реліквію, успадковану ним від великого предка Абдулли Аль-Мамуна Багдадського, він, теж великий, Квазі-Ібрагім-Мустафа, втаємничений у сакрум хоронитель, вирішив переправити у Багдад. Бо в Кордові, де він мав осідок дотепер, стало неспокійно, надто близько кастильські гяури-християни. Хоча й нинішній халіф Багдаду Абдурахман ібн-Аббас і профан, проте у нього найбільше війська під місяцем.
А тим часом християнин, що ледь був не захлинувся кавою двох Гатунків, підійшов дуже близько до процесії. Він швидко окинув поглядом охорону, витягнув з-за пояса брунатну пляшечку, змочив нею губку, яку добув з рукава, і тицьнув її під хвіст коневи нукера, що прикривав паланкін з лівого боку. Кінь заіржав, став на задні ноги і почав брикатися. Християнин скинув з плечей свій коштовний халат, на який одразу накинулося кілька жебраків з натовпу, і плигнув у паланкін. На лету він вихопив з-за спини прегострий дамаський кинджал і з розгону встромив його у серце великому Квазі-Ібрагіму-Мустафі. Потім вихопив з рук конаючого океану мудрости чорну скриньку і вистрибнув з іншого боку паланкіна у натовп. Кінні охоронники закричали: «Гашашин! Гашашин! Гашашин зарізав великого! Ловіть його! Тримайте!»
Але — марно, християнин щез у натовпі.
Кілька днів по тому чоловік, який у Багдаді вдавав із себе християнина, уже у вбранні середньої руки воїна ісламу скакав на вороному коні дорогами Персії. Радше однією дорогою — тією, що вела в гори. Їхав він щасливий. Щастя його полягало у двох речах: по-перше, він виконав завдання всемудрого Гасана Сибаї, верховного імама Ордену таємних убивць, який гяури чомусь називають «сектою Асасинів», а по-друге, ще сьогодні він, скромний кинджальник, воїн чести, справедливости і помсти, Гакім Даразі, буде в раю.
Дорога, якою їхав Гакім, ставала все крутішою, тож зрештою він зліз з коня і пішов пішки, ведучи вороного за вуздечку. Минувши три вартові застави, Гакім нарешті постукав у браму невеликої фортеці, головного осідку їхнього Ордену. Варта його впізнала і відчинила браму.
— З поверненням, брате. Слава справедливості! — привітав його начальник охорони.
— Слава помсті, брате. Дякую.
— Давай свого коня і швидко йди до превеликого Гасана.
— Я б умився з дороги, переодягнувся…
— Він звелів, аби ти негайно йшов, ні, біг до нього!
Гакім бігти не міг, у нього вистачило сил лише на те, аби швидко йти. Ось він і попрямував до фортеці в фортеці — квадратового муру з білого каменю, що оточував будинок, в якому жив Гасан Сибаї, ще кілька споруд, у які, крім старого, ніхто доступу не мав, а також сад зі струмком.
Ще кілька вартових чат — і скромний Гакім постав перед старечі сльозливі очі всемудрого Гасана. Старий жадібно дивився на чорну скриньку в руках багдадського лжехристиянина. Коли той наблизився, старий мовчки вхопив скриньку, поклав її на отоманку, обмацав, знайшов потаємну кнопку, відчинив. Трохи попорпався там і, переконавшися, що це те, чого він чекав, верховний Гасан вдоволено погладив свою білу бороду і беззубим ротом посміхнувся до Гакіма:
— Вітаю тебе, брате! Ти вчинив великий подвиг. Сідай, пий каву і розповідай, як воно було.
Вони сіли на м’який грубезний на чотири пальці килим, старий сам налив молодому братови кави зі срібного жбана, який до того стояв над розжареним мангальчиком, і звелів розповідати. Молодий розповів, як він пробрався у Багдад, як, дотримуючись науки всепревеликого імама Гасана, мімікрував під гяура-християнина, як пив каву на багдадському базарі і як нарешті зарізав Квазі-Ібрагіма-Мустафу. Цей епізод Гасан Сибаї побажав вислухати тричі. Про шлях, досить таки важкий і небезпечний, Гакіма додому старий слухав неуважно. Гакім ще не завершив свою історію, як старий зверхник дав наказ послушникови скликати диван Ордену. Гакім поштиво підвівся і хотів тихенько відбути, але старий його зупинив, ти, брате, мовляв, уже не простий кинджальник, а член дивану. Гакім вклонився і поцілував полу халата свого зверхника.
Коли зібрався увесь диван — тринадцять вкупі з Гасаном Сибаї відбірних зарізяк, — старий почав урочисту промову. Спочатку він говорив про звичні речі: про місію їхнього Ордену, про те, як виконується Вища Воля щодо зарізаних людей, про переозброєння, мовляв, його аГенти закупили в Дамаску партію найновіших, виконаних за останніми досягненнями зброярського ремесла, кинджалів, чим спустошили бюджет Ордену, тож доведеться економити на деяких тілесних потребах, потім швидко затвердили виконавців на Конрада Монферратського і — повторно — на Салах-ад-діна ібн Айюба, ще швидше провели ритуал ініціації нового члена дивану — звитяжного Гакіма Даразі і нарешті старий приступив до головного:
— Брат наш Гакім здійснив великий подвиг, він здобув безцінну для нашої справи реліквію, якою дотепер володіли негідні руки нинішнього мешканця пекла недовченого Квазі-Ібрагіма-Мустафи, до речі, побажаймо йому вдавитися плодами із пекельного дерева Заккум і захлинутися киплячим окропом, а до того реліквією володів достойний Абдулла Аль-Мамун Багдадський, а до нього ще більш достойні, справедливі і грізні люди. Тепер у володіння нею вступаємо ми.
Диван схвально загудів.
— Прошу бути свідками перед Вищими Силами, як я буду оформлювати письмово наше володіння Реліквією безжалісних!
Гасан Сибаї витягнув з-за килима чорну скриньку, принесену Гакімом, поклав її на отоманку, відчинив, вийняв сувій пергаменту і розгорнув його на невеличкому розкладному столику, де вже було приготовлено письмове приладдя — каламар з чорнилом і гостро затесану тростину.
— Якою мовою писати, братове?
— Якою завгодно, лише не арабською, — подав свій голос як член дивану Гакім.
— Так, — підтримали його інші диванні, — пиши, брате, нашою.
— А ще краще, — запропонував виходець із Согдіани Каджар Сафаві, — мовою наших предків, тією, якою писали пророки вогню.
— А хто ж нею володіє? — спитав старий Гасан.
— Я, — відповів Сафаві, — вже півтори тисячі років у нашому роду з покоління в покоління передається вміння розуміти давню мову Перської імперії і писати клинописом.
— Що ж, іди і пиши, брате Каджаре, — звелів верховний імам.
Коли засідання закінчилося і диванні почали схилятися у прощальних поклонах, старий Сибаї знаком покликав до себе Гакіма:
— Ти, брате, заслужив рай.
Гакім торкнувся губами поли зверхницького халата.
— Сідай ось тут, — звелів старий, — і випий цю чашу. — Він витягнув з оббитої позолоченим залізом скрині срібний глек і велику, теж срібну, чашу і наповнив її по вінця.
— Пий.
Коли Гакім випив, старий вивів його за руку з будинку і направив у бік саду і легенько підштовхнув у спину:
— Йди, там твій рай!
… Гакім заслужив. Він лежить у шовковистій дуже зеленій траві, над ним пронизливо голубе небо, а довкола без сумніву райські кущі. Виноградні грона над самою його головою. Поряд джерело з протічною водою. Потім він лежить уже на ложі, витканому золотом і дорогоцінним камінням. Йому служать вічно молоді юнаки з глечиками та чарами, наповненими джерельною водою, від якої не п’яніють і не болить голова. І вдосталь плодів, які йому до смаку, і м’яса птахів, які йому до вподоби. І повногруді дівчата. І чорноокі волоокі райські красуні, гарні, як перлини, що їх пильнують від злодіїв. І їсть він і п’є смачно за те, що чинив у житті минулому. І одружується з чорноокими волоокими красунями…
Рай вічний. Це Гакім добре знає, але несподівано ЙОГО рай закінчується, він бачить себе на випаленій сонцем траві у затінку кущів аличі з переспілими плодами і запісоченим слабеньким струмком з брудною водою поруч. А замість повногрудих дівчат біля нього стоїть начальник охорони. Він чемно штурхає Гакіма ногою і каже: «Вставай, брате! Треба йти різати людей».