Срібний павук
Шрифт:
— Добре, пийте чай, але слухайте, що я буду казати.
— Слухаємо вас дуже уважно.
— Як ви зрозуміли, алярм!
— Знайоме слово.
— Жартуватимете, коли усіх бандитів переловите, а поки що ситуація така: щойно зателефонували з Хотина, що банда, за моїми даними, Теодора Грібана пограбувала тамтешнє відділення «Банка Бассарабієй», взяли дванадцять мільйонів леїв. Тепер вони, озброєні автоматами, на «опель-адміралі» їдуть у бік Чернівців, їх переслідує місцева поліція. Ми повинні виїхати їм назустріч і перехопити, перш ніж вони звернуть у бік Новоселиці, де зможуть сховатися. Отож беріть «мерседес», автомати зі зброярні і — з Богом. Автобус «Фіят-622» з чотою жандарів уже виїхав у той бік.
— Хто командує жандарями? — спитав Гельмут, обпікаючи рот гарячим чаєм.
— Суб-лейтенат Єпур.
— Хай буде, — поблажливо кивнув Кароль, — шефе, автоматів нам не потрібно, а ось по чотири ручні гранати візьмемо.
Детективи допили чай, взяли зі своїх шухляд по п’ять комплектів набоїв, одягнулися — Кароль у твідове зимове пальто, а Гельмут у свій з останнього часу незмінний шкіряний плащ, обидва — у франтуваті капелюхи-«борсаліно», хоча й була люта зима, і вибігли з квестури, прихопивши дорогою у зброярні гранати.
За кермом «мерседеса» сидів Гельмут і вів авто так, ніби це були спортові перегони влітку на сухій дорозі, а не рух по обледенілій, присипаній сніжком дорозі. Їх заносило на поворотах, вони кілька разів мали перекинутися і вірогідно вбитися на смерть, але швидкости не зменшували і вже за Прутом обігнали автобус з жандарями. Гельмут посиґналив клаксоном, а Кароль махнув рукою суб-лейтенанту Єпуру, мовляв, наздоганяйте.
«Опель-адмірал» з грабіжниками вони зустріли біля Чотирьох Корчмів. Сили були нерівні — бандитів повна машина, до того ж вони озброєні автоматами, а ні хотинських переслідувачів, ні чернівецьких жандарів щось не помітно. Плану, як воно водиться за інструкціями керівництва, вони не мали ніякого, тому поклалися лише на інтуїцію. Гельмут розвернув «мерседес» упоперек дороги, детективи вистрибнули з авта і, засівши за нього, відкрили вогонь з револьверів по «опель-адміралу». Бандити у відповідь вдарили з автоматів.
— Два «томпсони» і один «маузер», — визначив Кароль. — А це «орбіта»!
— Заткнути їх гранатою? — спитав Гельмут.
— Ти не докинеш, тут понад сто метрів.
— Тоді хоч налякаю. — Гельмут жбурнув гранату у бік «опель-адмірала», яка шкоди бандитам не завдала, але стріляти вони перестали.
— Бачиш, — Гельмут поміняв обойму у своєму парабелумі, — ось так ми їх будемо забавляти, доки прибудуть жандарі.
— І ті хотинські з того боку, — додав Кароль, набиваючи свій блискучий піжонський кольт.
— Ну що, — Гельмут насунув на очі капелюх, — я щось замерз, може, трохи постріляємо.
— Давай!
Обидва висунулися з-за авта і вдарили по «опель-адміралу»: розбили вітрове скло, фари і, судячи з пронизливого вереску, поранили або вбили одного бандита. У відповідь заторохкотіли автомати. Кароль і Гельмут залягли за шини, перечекали шквал стрілянини, а потім жбурнули по гранаті. Через якийсь час вони помітили, що розбійники міняють тактику: четверо з них, по два з кожного боку, бігцем кинулися у придорожні шанці і почали просуватися до «мерседеса».
— Оточити хочуть, — оцінив ситуацію Кароль.
— Ну що ж, ціль — кабан, що біжить.
При черговій перебіжці бандитів детективи одного вбили. Ті, збагнувши, що їм протистоять добрі стрільці, почали підбиратися плазом.
— Гранат мало взяли, — зітхнув Гельмут.
— Щось фортуна кривить писком до нас, — Кароль рукою у сірій замшевій тоненькій рукавичці тер замерзлі вуха, — з одного боку бандити з автоматами, з іншого — псячий холод.
— Значить, якщо ці нас не перестріляють, то замерзнемо, як пропащі пияки за рогаткою.
— Так виходить.
— А що краще, ти як думаєш, Каролю?
— Не знаю, я ще не замерзав у шанці і мене ще не вбивали бандити.
— Як це не вбивали, а хто тобі торік зіпсував кулями новий костюм з англійської матерії?
— Я маю на увазі на смерть не вбивали.
— А, це інша річ. Зараз є шанс познайомитися з цим відчуттям.
— Фіґі з маком! — радісно вигукнув Кароль. — Ади, жандарі приїхали.
Справді, на великій, якщо це можна вжити до «Фіята-622», швидкості прибув автобус, з жандарями, які обережно починали виходити на дорогу. З «опель-адмірала» по них вдарили з автоматів і відразу двох поранили.
— Лягай! — скомандував Гельмут.
— По шанцях, по шанцях! — крикнув Кароль.
Жандарі позалягали обабіч дороги і відкрили стрілянину зі своїх карабінів у бік «опель-адмірала». До детективів, зігнувшись, підбіг суб-лейтенант Єпур.
— Вітаю, панове.
— Здоров, командире.
— Яка диспозиція?
— Як бачиш, суб-лейтенанте, бандити озброєні автоматами Шмайсера і Томпсона, а не австрійськими карабінами Верндля, як твої вояки, тож, аби не примножувати жертв, варто дочекатися хотинської погоні, тоді бандити з дванадцятьма мільйонами леїв будуть оточені і їм залишиться або здатися, або бути перестріляними.
— Мудро, — погодився суб-лейтенант Єпур.
— А поки що, командире, хай жандарі турбують їх регулярною стріляниною, аби бандитам хитрі думки до голів не лізли.
— Це можна.
Жандарі позалягали у шанці і, очевидно економлячи набої, пострілювали в бік бандитів. Цим вони добилися того, що зухвальці, які пробували були оточити детективів, відступили, і тепер усі бандити, покинувши своє авто, позалягали в шанці і мляво, теж економлячи набої, відстрілювалися.
Утворилася позиційна рівновага.
— Як на фронті Світової війни, — кинув Кароль.
— А ти звідки знаєш? — Гельмут цієї теми останнім часом недолюблював.
— Вуйко розповідав.
— А він у чиїй армії воював?
— Як у чиїй? У нашій.
— У вашій, це якій? — в Гельмутови говорив переможений Антантою німець, — французькій, англійській чи, може, американській?
Кароль хотів образитися, але збадьорююча стрілянина вганяла у ейфорію, тож він передумав і, зручніше вмостившись у шанці, трохи постріляв у бік бандитів. Гельмут теж вистріляв обойму. Потім вони знову занудьгували.