Срібний павук

Кожелянко Василь

Приїхавши в Чернівці, детективи Штефанчук і Гартль першим чином ретельно одягнулися в купе перед дзеркалами — позав’язували дорогі шовкові краватки, позастібали на один ґудзик двобортні сірі піджаки, позбивали набакир капелюхи «борсаліно», викликали носія для своїх валіз, а вже потім взялися до Кантеміра. Йому одягнули кайданки на руки, вийняли пасок зі штанів, аби Кантемір їх підтримував руками і нарешті розшнурували своєму підопічному черевики.

— Тепер пішли!

Вони вели в’язня, тримаючи за руки вище ліктя, до поліційного авта, що мало чекати на них на вулиці Хотінулуй, тобто Хотинській.

Назустріч їм пероном йшло горе. Тобто за інших обставин це зовсім не горе,

а велика радість, а тепер… враховуючи недавній досвід… Отже, навпроти йшла гарно вбрана Марія Видатга, а за нею носій ніс дорожні валізи. Обидва парубки-детективи блискавично збагнули дві речі: ця Марія, яка, що вже приховувати, обом їм не байдужа, кудись виїжджає і ця сама Марія минулого разу мимоволі стала причиною втечі Кантеміра. Тепер ситуація запросто могла повторитися. Що робити? Що-що, треба і Кантеміра не випустити зі своїх поліційних кігтів, і з’ясувати, куди, а головне, чи надовго, чи, не дай Боже, назавжди, відбуває дошкульна їхнім запрацьованим у пришвидшеному ритмі серцям панна. Холодні детективні голови пропонували просту надійну ефективну схему: один пантрує Кантеміра, другий ґалантно підкочується до мандрівної Марії і знічев’я з’ясовує — куди, чому, на скільки?! Або, навпаки, другий вартує небезпечного злочинця, а перший здійснює пізнавальну експедицію. Але хто з них перший, а хто другий — ось у чому питання.

Марія Видатга граційно пропливла повз детективів, ледь кивнула крисою ще не баченого у Чернівцях капелюшка і почала наближатися до букарештського потяга.

«Ось зараз сяде, поїде, і я більше ніколи її не побачу», — не змовляючись, подумали і Кароль, і Гельмут. Вони глипнули один на одного і миттєво збагнули, що робити. Підвели Кантеміра до чавунного ліхтарного стовпа, хотіли прикувати йому руки так, аби він того стовпа обійняв, але тоді б із лайдака впали штани, а це скандал і порушення публічного спокою, тому вони, дозволивши Кантемірови лівою рукою притримувати штани, праву, занесену догори, прикували до литої дуги, на якій висів круглий, як колобок, плафон ліхтаря, для певности Гельмут оглушив Кантеміра ударом рукоятки пістолета в потилицю. А самі швидко підійшли до Марії, яка вже поставила одну ногу на вагонну сходинку. Те, се, одне, друге, зрештою, парубки-детективи з’ясували, що Марія Видатга їде на кілька днів у Атени, а потім повернеться зі своїм дідусем, аби замешкати у Чернівцях на довший час, на підлабузницьке запитання-ствердження Гельмута, що її дідусь, напевно, професор, Марія відповіла, що ні, він простий ювелір, який має намір перенести своє діло у Чернівці.

А тим часом Кантемір оклигав і взявся за старе. Він витягнув зі своєї краватки позолочену шпильку зі штучною завбільшки як голубине яйце перлиною і почав завзято копирсатися нею у замку кайданок. На те, що з нього зсунулися штани і публіка отримала змогу спостерігати не зовсім білосніжні підштаники, Кантемір не зважав — свобода дорожча. Ще трохи і він би втік, але цього разу фортуна була на боці правоохоронних органів — детективи, побачивши, як проводить час залишений ними без догляду небезпечний злочинець-рецидивіст, підбігли до нього, дали по писку, перекували руки, яким дали роботу — тримати штани, і повели до авта.

Здавши у квестурі Кантеміра під розписку, Кароль і Гельмут запланували легкий відпочинок у кнайпі, але їх викликав до себе шеф бюра Віктор Попеску.

— Є для вас робота, хлопці, — фальшиво тішився шеф, — цікава, захоплююча, романтична…

— Досить нам романтики, шефе, — скривився Кароль, — нам би пообідати.

— Знаю я ваші обіди з винами-коньяками і помаранчевим лікером на десерт, — кинув шеф, — ось усіх гайдуків переловимо, тоді й забенкетуємо, а зараз дивіться сюди! — Попеску

на своєму столі за допомогою чорнильниці, попільниці і прес-пап’є почав пояснювати своїм підлеглим диспозицію.

— Банду Білінського і Теодоровича знаєте?

— Угу, — детективи понуро кивнули.

— Цієї ночі вони здійснили два пограбування: на вулиці Іона Крянґе, зв’язавши сторожа, взяли сейф будівельної фірми Мюллера, а на Евреясці пограбували помешкання багатого жида Катценеленбоґена, самого побили і забрали все цінне.

— А як ви знаєте, що це саме ці?

— А хто ще? — здивувався шеф. — Грабують тут і тут (чорнильниця і попільниця), за півгодини, поки прибуває за викликом поліція, ні сліду, ні духу, отже, ховаються вони десь тут (прес-пап’є). А це не що інше, як давнє злодійське кубло — Садгора! Втямили?

— Ні, — вперто заперечив Гельмут, — щодо Садгори зрозуміло, але де певність, що це саме банда Білінського і Теодоровича, а не якісь ґастролери, скажімо, з Сучави.

— Мой, не мороч голову, — відмахнувся Попеску, — хитрий жид їх впізнав, хоча й були у масках.

— Це інша річ, — поблажливо розвів руками Гельмут.

— Продовжуйте, шефе, — дозволив Кароль.

— Треба вистежити їхнє лігво у Садгорі, просто виявити хату, це і буде вашим завданням, а брати їх будуть уже жандарі.

— Чому жандарі? — здивувався Кароль.

— Банда дуже небезпечна, добре озброєна, мають автомати — «шмайсери» і «томпсони», може, навіть — кулемет, а це вже загроза державній безпеці.

— Та ми не проти, — усміхнувся Гельмут, — аби під бандитські кулі лізли жандарі.

— Но-но, — буркнув шеф, — це ж наші колеґи. Отже, ви завдання зрозуміли?! На допомогу вам даю аґента Фоку, що працює під прикриттям лахмітника.

— Та вже ж, — зітхнули детективи.

Обідали вони у кнайпі «Савой» скромно, без коньяку і лікеру, лише випили пляшку к’янті до подвійної порції паприкашу і — все. Потім за кавою почали складати план операції. Довго не думали, вирішили діяти просто, але нахабно і зухвало. Пішли до знайомого жида Срулека, що тримав на вулиці Турецькій ятку зужитого одягу, і пояснили, що їм треба.

Срулек дуже втішився з таких поважних клієнтів, і за півгодини Кароль і Гельмут познімали свої дорогі капелюхи, скроєні за паризькими взірцями костюми з англійської матерії та італійські доброї шкіри черевики з дірчастими візерунками, а натомість одягнули запропоновані Срулеком маленькі зелені капелюшки з павунами, тобто з павичевими пір’їнками, дешеві штапельні костюми: Кароль — ясно-коричневий, Гельмут — темно-зелений, грубої шкіри жовті широкі паски, шовкові сорочки: Кароль — блакитну, Гельмут — малинову, чорні хромові чоботи, халяви яких зібрали в «гармонію», і трохи напустили наверх штани. Револьвери свої детективи позасували за паски за спиною, у праві кишені піджаків поклали бронзові кастети, а за халяви чобіт позасували португальські ножі з викидними лезами. Потім узяли візника і поїхали в Садгору. Біля мосту через Прут звеліли візникови зупинитися і чекати, а самі вийшли на трамвайну зупинку і, вдаючи, що чекають на трамвай, запалили по цигарці «Салем № 6». Через якийсь час вони побачили ганчірника, що їхав своєю фірою з одним конем у бік Садгори.

— Він!

— Точно.

Детективи жестами зупинили фіру, підійшли і спитали ганчірника — вусатого неголеного дядька у простому повстяному капелюсі, на якому стрічку замінювали масні плями від поту:

— Чи пан має на продаж глиняні півники-свистунці? — запитав Кароль.

— На продаж нема, півник йде за кільо лахміття, — відповів на пароль аґент кримінальної поліції Фока.

— Честь, колеґо!

— Честь.

— Знаєш кнайпу «Два когути» у Садгорі?