Срібний павук
Шрифт:
Пан Попеску ще довго підстрибував біля височенних детективів, і якби хтось це спостерігав збоку, не міг би не визнати, що виглядає шеф кримінального бюра комічно.
Для детективів Гартля і Штефанчука настала куца година: невідомо звідки, про те, як ганебно — задивившися
на якусь мадемуазель — вони випустили зі своїх рук небезпечного злочинця Думітру Кантеміра, стало відомо усій квестурі і над ними почали тихцем насміхатися. Ще донедавна найфортунніші, найкмітливіші і найризиковіші об’єкти тихих заздрощів старших за віком колеґ, тепер стали мішенями у вправлянні злою іронією. Поза очі, звичайно, бо хто хотів бути битим від цих фізично найсильніших у бюрі, а тепер ще й розлючених бугаїв.
Кароль і Гельмут все помічали і терпіли кілька днів, а коли якось почули за спиною у гурті колег американське слівце «лузерз», то усвідомили градус свого падіння. Можна було відшукати цього хороброго американофіла і вибити йому усі передні зуби, аби вимовляв це слово з мелодійним присвистом — лусерс-с-с, — але що далі? Тому вони рішуче зайшли до свого шефа пана Попеску і попросили, аби той дав їм завдання спіймати за три дні Кантеміра.
— Ви і так його вистежуєте ніби, панове, чи що?
— Так, пане шефе, але ми воліли, аби-с ви створили нам екстраординарні умови, — відповів Кароль.
— Що, вам потрібен додатковий стимул? — Попеску аж став навшпиньки від обурення.
— Ні, пане шефе, — нахабно випалив Гельмут, — нам потрібні гроші і додаткові повноваження.
Віктор Попеску тепер уже присів від несподіванки.
— І що? — притлумивши бажання заверещати, тихо спитав.
— Ми впіймаємо Кантеміра, — хвацько відрапортували дуетом інспектори.
— Ви і так мусите його схопити, — сам не знаючи чому, вимовив німецькою шеф бюра і одразу ж спохватившись, додав уже румунською, — це ваша робота.
— Ми просимо дати нам шанс, — трагічно-романтичним голосом промовив Гельмут.
Шеф бюра Віктор Попеску не був засушеним чиновником, він за молодих літ сам полюбляв поліцейську романтику, обожнював американські вестерни і порядки знав.
— Гаразд, візьміть у касі сто, ні, хай буде триста леїв і за три дні приведіть мені Кантеміра, інакше хай вас судять ваша честь і ваші револьвери. — Пан Попеску аж розхвилю
вався від урочистости моменту. Він мужньо потиснув своїм інспекторам руки і по-батьківськи поплескав кожного вище ліктя — до плеча дотягуватися — це означало ставати навшпиньки, а ситуація виключала будь-який комізм. Але детективи не йшли.
— В чому справа, хлопці? — стурбувався шеф.
— Хіба можна на триста леїв ловити такого хитрого душмана? — здивовано спитав Кароль.
— А на скільки? — зацікавився шеф.
— На три тисячі, — поважно відповів Гельмут.
— Добре, візьміть тисячу, — засміявся шеф і жестом шерифа північноамериканського Дикого Заходу звелів підлеглим забиратися геть.
Накрапав дощик, тому інспектори Штефанчук і Гартль одягнули макінтоші: Кароль — темно-сірий, а Гельмут — ясно-сірий, це при тому, що сірі капелюхи «борсаліно» в обох були протилежних відтінків. Для початку вони вирішили випити кави.
— Візьмемо візника, — сказав Кароль, стратегічно оглядаючи мокрий хідник і свої модні черевики з коричневої шкіри у дірчастий візерунок. Гельмут теж дбайливо оглянув свої такі ж черевики, але зі шкіри жовтої і погодився.
— Гей, — крикнули вони на візника. — До двірця!
На чернівецькому вокзалі був ресторан Марії Попеску, який, окрім доброї кави, відзначався ще й славою своєрідної біржі темних оборудок. Тут завжди можна було знайти потрібну людину, потрібну, звісна річ, кримінальним злочинно-поліційним колам.
Кароль і Гельмут зайшли до ресторану, недбало кинули свої капелюхи й макінтоші гардеробнику, довго стояли перед дзеркалами, поправляючи шовкові краватки та доводячи до досконалости набріолінені зачіски, і нарешті ввійшли у залу. До них підкотився сам метрдотель, товстий мадяр з гусарськими вусами.
— Що панство бажає?
— Кави.
— А до кави?
— Рому, — кинув Кароль.
— І бішкоптів, — додав Гельмут, — мигдалевих.
— Є дуже добра дульчяца з троянди, — повідомив метрдотель.
— Ні, дякую, лише не дульчяца, — засміявся Кароль, — я ще в дитинстві наївся цих ласощів на решту життя.
— Я теж, — засміявся й собі Гельмут, — але до нас був приходив один жебрак на ім’я Сигізмунд, так от він міг з’їсти дульчяци без обмежень. Скільки давали, стільки і їв. При тому води споживав зовсім небагато.
— Цей Сигізмунд такий бундучний і гоноровий, з цісарськими бурцями? — спитав Кароль.
— Такий, — підтвердив Гельмут, — він ще носив цвікери на шовковому шнурку, щоправда, одне скельце тріснуте, а другого не було зовсім.
— Знаю. — Виходило, що обидва знали жебрака, що носив бакенбарди, як у цісаря Франца-Йосифа, і малофункціональне пенсне. — Він до нас теж приходив, — продовжував Кароль, — страшенно був зарозумілим.
— Так, казав, що він від давньої сарматської шляхти, — підтвердив Гельмут.
— Ходив він до нас довго, — почав розповідати Кароль, — і якось напередодні Різдва батько, зауваживши, що у пана Сигізмунда штани вже геть продірявилися, подарував йому нові, щоправда, не з англійської матерії, а зі звичайного сукна. Пан Сигізмунд ретельно обдивився подарунок і з гідністю повернув назад: — Цейгови сподні! Нє, я того не ношу, проше пана.
— Суконні штани! — Гельмут засміявся. — Він такого не носить!
— Мало того, — продовжував Кароль, — опісля він до нас більше не приходив, бо нібито зазіхнули на його шляхетський гонор. [1]
1
Про цього вередливого жебрака згадує і Ґеорґ Дроздовський у своїх спогадах старого австрійця «Тоді в Чернівцях і довкола».