Срібний павук
Шрифт:
3
У Чернівцях про це не говорили, але більшість знала, що справа йде до біди. Всі — від королівського резидента Ґеорґе Алексіяну до «фаната чистоти» Яся передчували наближення катастрофи, але ніхто не міг пояснити, якої саме. Зрозуміло було, що наближається війна, але мало хто достеменно знав, з ким приятелюватиме і з ким буде воювати Велика Румунія. З одного боку, король запевнив журналіста американської аґенції «Асошіейтед прес», якому дав інтерв’ю, що Румунія як учасник Малої Антанти не змінила своєї зовнішньої політики, а з іншого — Румунія уклала дружні договори з Німеччиною та Італією. А його величність запевнив журналістів італійських часописів «Месаджеро» і «Джорнале д’Італія», що як він, король, так і весь румунський народ люблять Італію і захоплюються Муссоліні.
У Чернівцях аж кишіло різними іноземними розвідками. Аґенти совєтських НКВД і ҐРУ опиралися на місцевих комуністів та інших симпатиків соціялістичного інтернаціоналізму. Німецькі резидентури Абверу та шостого управління RSНА зовнішньої розвідки мали підтримку від прихильників націонал-соціялізму як з числа етнічних німців, так і серед радикально налаштованих румунів і мадярів. Англійська розвідка тримала в Чернівцях резидентуру на всі Балкани і завдяки чималій кількості
Чернівчани у передчутті зловісних подій з усіх сил утішалися життям. По найліпших ресторанах міста — «Дрегуляну», «Лукуллус», «Месеряшул Ромин», «Пажура Няґре», «Фрідманн», літніх «Ла Драку» і «Сімоніс» — їлося й пилося, як останнього, перед Страшним судом, дня.
Влітку чернівчани шукали додаткової насолоди на прутських пляжах. Автобусний маршрут № 6, яким курсували кілька «Фіятів-622» та один «Вольво», не мав нестачі в пасажирах, які від центру добиралися до респектабельних пляжів «Лідо», «Венеція», «Мамайя», а також пікантної «Африки», що мала залу для танців. У пляжних кав’ярнях і ресторанчиках їлося трохи менше, зате пилося так само густо, як і в місті.
Кримінальники на тлі загального стривоження геть розперезалися. Крали все — від кожухів зі склепу Шіфріса по вулиці Янку Флондор на суму понад мільйон леїв до біжутерії з приватного помешкання Ст. Саботіка по вулиці Університетській на суму дванадцять тисяч леїв. Не гребували злодії і продуктовими крамницями, хоча не завжди вдало. Двоє зловмисників надумали пограбувати молочарню на вулиці Панській, по-румунськи — Янку Флондор. На їхню біду, над молочним склепом мешкав пан сенатор доктор Володимир Залозецький, який, зачувши серед ночі гуркіт у молочарні, спустився вниз і, користаючи зі своєї надзвичайної фізичної сили, скрутив злодійчуків і здав поліції. Наступного дня жид-власник молочарні помістив у газеті «Час» вишукану подяку панови сенатору і оголосив, що відтепер аж до кінця пан Залозецький буде отримувати які схоче молочні продукти з його крамниці безкоштовно. Треба зазначити, що цей епізод справив добру рекламу цій молочарні і клієнтів у ній від того часу подвоїлося. Але кримінальне товариство від того не сполохалося, а чинило дедалі зухваліші й зухваліші злочини. Дійшло до того, що під час урочистої зустрічі прибулого в Чернівці президента кабінету міністрів патріарха Румунської православної церкви Мирона Кристі у ректора Чернівецького університету професора Іона Ністора було вкрадено золотий швайцарський годинник фірми «П. Буре». Злодіїв шукала вся чернівецька поліція, але так і не знайшла. Тоді з ініціятиви секретаря квестури Гроссаріу з усіх офіцерів поліції було зібрано по сто леїв і куплено пану Ністору такий самий годинник на місце. Гроші, що залишилися від покупки, протягом тижня було пропито секретарем Гроссаріу та шефом кримінального бюра Попеску.
Чернівецькі газети, дбайливо доглянуті військовою цензурою комендатури 8-ї дивізії, писали як на теми великої політики, так і різної «заморської» екзотики. Ось чим зацікавлював читача україномовний «Час»:
Дня 16-го ц м. прилетів Гітлер літаком з Мінхену до Берліну. Його привітали на летовищу Темпелгоф маршал Ґерінґ і мін. пропаганди Ґебелс, націонал-соціялістичні формації і нарід. Маршал Ґерінґ передав Гітлерови повновласть, яку держав від фірера при його від’їзді до Австрії. Ґебелс подякував Гітлерови від імени всіх німців за злуку. По цих церемоніях подався Гітлер до свого бюра.
З Москви повідомляють урядово, що там вже розстріляно всіх 18-ох на смерть засуджених троцькістів (Ягода, Бухарін, Риков і тов.).
Незабаром можна сподіватися другого великого процесу проти вищих офіцерів червоної армії.
Війська генерала Франка посуваються постійно вперед. Після останніх вісток націоналісти мали б уже переступити ріку Ґвадалахара і зайняти декілька місцевостей на її лівому березі.
Побідний наступ націоналістів в Еспанії викликав велике занепокоєння у французьких кругах. Деякі французькі часописи («Журналь») стверджують вже тепер, що положення еспанських республіканців безнадійне і що вже незабаром можна сподіватися упадку республіканського правительства в Еспанії.
У громаді Няґра Сарулуй коло Ватра Дорней відбулася цими днями така любовна історія: син шкільного директора Кампіняну стояв у любовних зносинах з жінкою одного тамтешнього купця. В селі зачали говорити про ці зносини й тому зірвала жінка з молодим Кампіняном. Нещасливо залюблений пішов до своєї колишньої любки і, застріливши її, поповнив самогубство. Застрілена жінка була матір’ю 7-ох дітей.
На весільних бенкетах бедуїнів подають гостям ориґінальну страву. А саме на стіл подають печеного верблюда. А в тому верблюді є два печені барани. У кожному з баранів знаходять гості кілька штук птиці, а в кожній курці чи качці знаходять відповідну кількість риби. Знову ж виповнені всередині смаженими яйцями.
Таким чином одна страва творить цілий весільний бенкет і тою стравою заспокоюють весільні гості свій голод два або три дні.
Новий румунський режим на додачу до фактичного стану, формально відмовившись від демократичних порядків, першим чином узявся за національні меншини. Погано стало українцям, але не гірше, ніж євреям. Влада все більше орієнтувалася на Третій Райх і перебирала від Гітлерової держави, що лише могло бути найгіршого. Зокрема — люту ксенофобію, шовінізм і антисемітизм на державному рівні. Між різними політичними силами Румунії постійно точилася безкомпромісна боротьба, але коли доходило до ставлення до українців, циганів, мадярів і євреїв, усі румунські політики виявляли монолітну у своїй ненависті одностайність. Але якщо признаватися українцем чи мадяром в Румунії було дискомфортно, то бути євреєм — просто небезпечно. Король Кароль II в інтерв’ю редактору європейського сектора американської аґенції «Асошіейтед Прес» Алану Штайнкопфу зізнався, що «так, ми маємо жидівське питання і мусимо з ним боротися, але тепер ще не знаємо, як маємо його розв’язати. Ми б почувалися облегшеними, якби жиди, що живуть у Романії, добровільно вимандрували в Африку або на Мадаґаскар».
А румунський державний міністр А. Куза пішов ще далі. Він заявив представникови одного німецького часопису, що незабаром буде скликано Протисемітський світовий конґрес. Мали б узяти у тім конґресі участь такі держави, як Німеччина, Італія, Румунія, Польща, Угорщина і націоналістична Еспанія. Йшлося про «вироблення спільного рішення щодо жидівського питання».
Але на той час ще сяк-так функціонувала Ліґа Націй, учасницею якої ще, на відміну від Німеччини та Італії, залишалася Румунія, тож одним махом вирішити питання національних меншин, у тому числі «жидівське», було якось не з руки. Світова громадська думка як-не-як! Тим більше, що євреї з Союзу Ізраелітів, Союзу єврейських організацій у Франції та Єврейського закордонного комітету засипали Ліґу Націй скаргами на уряд Румунії за переслідування євреїв. Румунське міністерство закордонних справ як могло відгавкувалося, але уряд змушений був до часу відкласти «остаточне вирішення жидівського питання».
Українці такого лобі, як євреї у Франції, не мали, але у них був сенатор Володимир Залозецький, який разом з Юрієм Сербинюком засідав у Конґресі національних меншин при Лізі Націй. Отож доктор Залозецький один проводив роботу в обороні національних прав українців Румунії, рівну за впливом кільком закордонним єврейським організаціям. Він навіть привозив у Чернівці голову Конґресу національних меншин екс-прем’єр-міністра Норвегії, політика і журналіста Мовінкеля. І на підтвердження того, що українці в Румунії — повноцінна нація зі своєю розвиненою літературою, водив норвежця до Ольги Кобилянської. Згодом і сам Володимир Залозецький став головою Конґресу національних меншин при Лізі Націй, але в моду ввійшов тоталітаризм, і ця організація втратила будь-який вплив.
Чернівецька кримінальна поліція мала купу роботи, але вправні енерґійні фортунні детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль знаходили час для особистого життя. А воно, їхнє парубоцьке, останнім часом геть зосередилося на гарній панні на ім’я Марія Видатга. Відтоді, як у Чернівці прибув її дідусь — пан Пантелеймон, що переніс свою ювелірну справу через Атени з Відня, детективи взяли цю родину під свою опіку. Спочатку вони допомогли панови Пантелеймону відшукати зручне приміщення на Панській вулиці для крамниці, потім привели найкращого у Чернівцях коваля, аби викував гарні й водночас надійні розсувні ґрати на вітрину, а затим допомогли встановити найновішу систему сиґналізації. Пан Пантелеймон, худорлявий сімдесятирічний дідуган зі шляхетною сивою еспаньйолкою, не міг натішитися своїми добровільними помічниками, та Марія, його примхлива онука, ставилася до цих поліційних офіцерів чемно, приязно, ввічливо, але тримала дистанцію і ніколи не оминала нагоди нагадати детективам про холоднуватий бар’єр у відносинах між нею і ними. Кароль і Гельмут, не зізнаючись ні один одному, ні самі собі, усвідомлювали, що влипають у якесь нагле кохання, як вугристі гімназисти, потайки починали страждати, але зовні виглядали веселими, безтурботними, легковажними хлопцями, що суто по-дружньому, гостинно і великодушно, цілком безкорисливо допомагають гарній дівчині та її достойному дідусеви облаштуватися у їхньому чудовому місті. Чи треба говорити, що коли відкрилася ювелірна крамниця пана Пантелеймона під назвою «Хризофілія», Кароль і Гельмут стали першими покупцями. Вони придбали по золотому портсигару, по золотому швайцарському годиннику, по шпильці з діамантом для краватки, такими ж запонками і по два золоті перстені з рубінами і смарагдами, витративши таким чином усі свої заощадження і залізши в тяжкі борги. Зате Марія Видатга, що допомагала найнятому жидови-продавцеви у крамниці як консультант, стала більш прихильною до таких активних покупців і погодилася, щоби раз на тиждень панове офіцери возили її вечеряти у найдорожчий ресторан. А навзаєм, теж раз на тиждень, панна Марія запрошувала хлопців на вечірній чай до свого помешкання над ювелірною крамницею. Пан Пантелеймон теж долучався до цього чаювання — приносив пляшку коштовного «мартелю» або «енессі», випивав з хлопцями чарку і відкланювався, аби «не тиснути на молодих людей вагою дев’ятнадцятого століття…». Отож у трикутнику Кароль — Марія — Гельмут встановилася сяка-така гармонія: дівчина ретельно стежила, аби нікому не було віддано найменшої переваги, а хлопців теж це до часу влаштовувало, хоча кожен сподівався, що рано чи пізно саме він (Кароль/Гельмут) стане єдиним. Зрозуміло, що якби на Маріїному обрії з’явився якийсь третій кавалер, то Кароль з Гельмутом його би не вагаючись покалічили. Все було би добре, коли б детективів-життєлюбів не вдарила тяжка фінансова скрута. Покупки в «Хризофілії» і дорогі ресторани, куди вони водили Марію, зробили їх банкрутами. Вони вже вибрали платню за три місяці наперед — більше квестура не давала, понабирали у борг, де лише можна, а — далі? Прибутків якихось не планувалося, тому Кароль і Гельмут потайки один від одного почали спродувати, втрачаючи до десяти відсотків, придбані у «Хризофілії» золоті речі іншому ювелірови. За кілька місяців вони уже ходили без годинників і перстенів, рукави сорочок зашпінкували на ґудзики, а контрабандні цигарки «Герцеговіна флор» курили просто з картонних пуделок. Зате борги було ліквідовано і з’явилися гроші на ресторани. Марія, звісна річ, завважила таку пауперизацію своїх кавалерів, але зробила вигляд, ніби нічого не помічає — справді, вони ж бо просто друзі, тож Марія не мусить прискіпливо розглядати, як вони вбрані і скільки на них золотого.
Уже настала осінь, але позаяк було ще тепло, як улітку, то Кароль з Гельмутом запросили панну Марію у садовий ресторан «Сімоніс». А оскільки до вулиці Єремії Мовіле таки був добрий кавалок дороги, то детективи взяли службове авто «мерседес». Перед тим Кароль з Гельмутом коротко, але жорстоко, мало не до бійки, засперечалися, хто буде вести авто, а хто сидіти на задньому сидінні поряд з Марією. Розважливо кинули жереб у вигляді двадцятилеєвої монети. Щастя усміхнулося Гельмутови. Зате Кароль, яко водій, відчиняв дверцята і брав панну Марію за лікоть, допомагаючи всістися в авто. Потім він, тримаючи кермо двома пальцями, ревниво слухав, як на задньому сидінні панна Марія пирскала сміхом від Гельмутових анекдотів про румунського фельдфебеля, тобто плутоньєр-мажора, але вони це звання називали на старий австрійський штиб.