Срібний павук
Шрифт:
— Я змерз, як пес, — зізнався Гельмут.
— Я теж, — сказав Кароль.
— Ех, знаття би, що будемо в окопах сидіти, взяли би коньяку.
— Або хоча б термос чаю з ромом.
— Це все Попеску винен.
— А хто ще?!
— Сказав би: йдете, хлопці, на фронт, у шанці, — ми би взяли харчів, спиртного, чоботи.
— Хутряні шапки.
— Кожухи.
— Ну, кожухи — це вже занадто, я не сільський вуйко, аби від мене чути було вівцею, — скривився Кароль.
— Якби ти у цей мороз був вбраний лише у шкіряний плащ, то не зневажав би такий корисний, теплий, достойний одяг, як буковинський кожух. Теплий, мушу ще раз зазначити.
— Нє, — Кароль у своєму твідовому з теплою підкладкою пальті був категоричним, — я ще не настільки замерз, аби пройнятися повагою до селянського кожуха.
— А як щодо шуби? — хитро спитав Гельмут.
— Шуби? Якої шуби?
— Такої довгої, нижче колін, з лисячого хутра, критої сірим сукном, а комір із сивого каракуля.
— Це інша річ, — пожвавився Кароль, — до речі, точно таку, як ти описав, мав замолоду доктор Владзьо Залозецький.
— Чому мав, що, вкрали? — поставив професійне запитання Гельмут, — знайшли злодіїв?
— Тут інша історія. Тепер уже мало хто знає, що в молоді роки доктор Залозецький недовгий час захоплювався соціялістичними ідеями. Якось узимку, коли тиснув десь такий, як оце зараз, мороз, він гуляв з гарною панною у «Фольксґартені» і викладав їй свої тодішні погляди. При виході з парку їх перестрів жебрак у благенькій подертій одежині, що вибивав зубами прусський марш. А панна та, треба сказати, почитувала Ніцше і схилялася до правої ідеології, тож вона скористалася нагодою поіронізувати над лівуватим Залозецьким, насмішкувато сказавши, що зараз він має нагоду продемонструвати на практиці свої соціяльні переконання. Владзьо Залозецький прийняв виклик миттєво, він зняв із себе свою претеплу шубу і кинув її на руки жебракови.
— Не вірю! — заволав Гельмут.
— Можеш не вірити, — знизав плечима Кароль, — старі люди не дадуть збрехати. Але це ще не кінець. Через два дні доктор Залозецький вже у драповому пальті знову проходив парком і побачив того самого жебрака. Той стояв у своєму подертому дранті і цокотів зубами. На гнівне запитання Залозецького, де, мовляв, подарована ним тепла шуба, жебрак бундючно відповів: «Не пасує!»
— Так, — глибокодумно промовив Гельмут, — чернівецький гонор — страшна сила.
— Але найцікавіше те, — продовжував Кароль, — що після тієї історії доктор Залозецький засумнівався у соціялістичних ідеях, почав перегляд своїх поглядів у правий бік і, зрештою, дійшов до президентства Українською національною партією.
— Але до найпередовішої ідеології націонал-соціялізму ваш Залозецький не дозрів, — кинув Гельмут.
— Ні, — підтвердив Кароль, — він затятий англофіл.
— О, підмога! — вигукнув Гельмут.
З хотинського боку їхали два старенькі «паккарди». За двісті метрів вони зупинилися, з них висипалися поліцаї і почали стріляти по бандитському «опель-адміралу» з револьверів. Бандити огризнулися автоматними чергами.
Кароль підкликав командира жандарів і звелів дати команду своїм підлеглим готуватися до штурму.
— Бандити оточені!
Жандарі поміняли обойми у своїх карабінах і розсипалися лавою перпендикулярно до дороги.
— Слухай мою команду! — вигукнув суб-лейтенант, але несподівано замовк і повернув голову в бік польової дороги. По ній з новоселицького боку повз танк. Не останньої модифікації, але ще досить боєздатний англійський танк часів Світової війни, переданий у 20-х роках Румунії як члену Малої Антанти.
— Підмога, — невпевнено промовив суб-лейтенант.
— Але кому? — резонно запитав Гельмут.
— Зараз побачимо, — зловісно процідив Кароль.
Танк повертів туди-сюди бойовою баштою і вистрелив у бік жандарського автобуса. На щастя, не поцілив, і снаряд розірвався в полі.
— Танк бандитський! — зарепетували жандарі і зібралися втікати. Суб-лейтенант, погрожуючи револьвером, змусив їх позалягати в шанці. Танк тим часом підбирався до «опель-адмірала», бандити радісно його вітали, підносячи з шанців руки з автоматами.
— Що робити? Що робити? — бідкався суб-лейтенант.
— Давайте сюди всі гранати! — звелів Кароль.
Жандарі подали детективам свої німецькі гранати з дерев’яними ручками. Кароль з Гельмутом зробили з них дві зв’язки — скріпивши своїми шовковими краватками по п’ять гранат, потім повитягали шнурки з черевиків і з’єднали кільця запобіжників.
— Хай жандарі стріляють безперестанку, суб-лейтенанте, набоїв не шкодуйте, бо гірше буде!
Командир жандарів запобігливо закивав головою і люто скомандував підлеглим «Вогонь!».
Кароль одним шанцем, Гельмут другим поповзли по-пластунськи. Доповзши на достатню відстань, вони майже одночасно жбурнули зв’язки гранат у танк. Один вибух лише розірвав танкову гусеницю, зате інший потрапив у двигун і запалив бойову машину бандитів. Серед тих почалася паніка — одні втікали в поле, де їх, мов зайців, вистрілювали жандарі, інші підносили догори руки — цих розстрілював їхній ватажок Теодор Грібан. Він встиг убити двох охочих здаватися, але затим і сам упав від жандарської кулі. Побачивши, що вбито ватажка, решта бандитів здалися.
— Я замерз, як… навіть не знаю, хто, — підвівшись з шанцю, тремтів Гельмут.
— А я вже поволі змінюю своє ставлення до селянського кожуха! — цокав зубами Кароль.
До них підійшов суб-лейтенант Єпур, приклав долоню до картуза і кучеряво спитав, чи колеґи не розділять з ним радість великої перемоги розпиттям фляжки домашньої сливовиці. Детективи, не дочекавшись кінця урочистої промови, разом вигукнули «Так», схопили суб-лейтенатна попід руки і затягнули у свій «мерседес».