Срібний павук
Шрифт:
Рік Божий 1244-й для донедавна квітучої, як рай, а останні десятиліття волею Папи Римського і французького короля ввергнутої у посейбічне інферно землі Лангедоку видався вогненним. Цілу зиму королівські солдати з благословення «псів господніх» — святих інквізиторів — отців домініканців палили села, які ще не очистилися від альбігойської скверни, а в березні надійшла черга палити живих людей. Хоча це не зовсім люди, бо як учив нанебесахнинісущий фра Домінік Ґусман, катари — мерзенні єретики, треба вогнем випалювати їх, та так, аби сімені не залишилося! А за це, діти мої, свята католицька церква гарантує вам відпущення гріхів, ну й для підтримання гріховної плоті в неголодному існуванні маєте дозвіл заволодіти дещицею з добра єретичного, себто, йдучи в хрестовий похід супроти цих так званих катарів, маєте такі ж привілеї, наче б йшли на поганих сарацинів магометських — бий, ріж, пали, грабуй, Гвалтуй, нанизуй на списи немовлят і успадкуєш Царство Небесне! Бо єресь альбігойська — від лукавого! Хіба це не сатанинське вчення: нема одного Бога, а є два — які змагаються за панування над світом, це — бог добра і бог зла, безсмертний дух людський звернутий до бога добра, а тлінна його оболонка тягнеться до темного бога?! Або це — Бог не міг сотворити світ, бо це означало би, що Він сотворив зло, адже ніхто не буде заперечувати, що земне життя людей протікає у мерзенному гріху, моральних вадах і всеохоплюючому злі. А все це тому, що матеріяльний світ сотворив Сатанаїл — старший Божий син, який і править своїм творінням. Та що там казати, якщо ці єретики не визнають ні Святої Трійці, а значить, й Ісуса Христа як Сина Божого, ні католицьких
До капітана королівських латників, які охороняли замкнутих у підвалах замку Монсегюр найзапекліших єретиків, підійшов високий на зріст чернець у домініканській рясі.
— Прошу благословити, отче. — Капітан зняв шолом і схилився у поклоні.
— Хай Бог благословить, сину. — Домініканець покрив капітанську голову хресним знаменням. — Чи пильнуєте добре, капітане, єретичне поріддя?
— З Божою поміччю, отче.
— Святу справу чините, королівські воїни, — патетично виголосив чернець, — святу справу. Завтра очисний вогонь позбавить твердь земну від цієї диявольської погані в людській подобі.
Капітан благоговійно опустив очі, а домініканець, перебираючи бурштинову вервечку зі срібним розп’яттям, швидко прочитав патерностер.
— Мене звуть фра Ансельмо, капітане, — повідомив чернець, — і я тут з місією.
Капітан урочисто настовбурчив вуха.
— Мене послав превелебний Робер де Бугер, — продовжував чернець, — я маю доручення востаннє поговорити з найзатятішими із єретиків, так званими perfecti, або, щоби ти зрозумів, «досконалими», це вони себе так називають, на предмет відречення від єресі і визнання святих таїнств, Троїці і Папи як спадкоємця Святого Петра. Отже, де камера їхнього головного безбожника лжеєпископа Бертрана д’Ан Марті?
— Я маю наказ від високопреосвященного Робера де Бугера… — рішуче почав капітан.
— У мене знак, — перебив його чернець і тицьнув капітанови під ніс стиснуту в кулак руку, на підмізинному пальці якої блимнув аметист єпископського персня.
— Прошу за мною! — ввічливо сказав капітан. Він взяв у вартового смолоскип, і вони опустилися у підземелля. Пройшли кілька вузьких коридорів і зупинилися біля оббитих кованим залізом дверей. Капітан відімкнув замок. Вони зайшли в камеру і побачили прикованого масивним ланцюгом до кам’яної стіни старого висохлого чоловіка у чорному подертому вбранні, із сивим, аж білим волоссям.
— Залишіть нас, капітане, — звелів домініканець, — і прийдіть через годину.
Капітан запалив смолоскип, що стримів на стіні, прикріплений дмова залізними гаками, і вийшов, на всяк випадок замкнувши з того боку двері.
— Учителю смирення, — звернувся домініканець до катарського єпископа, той здригнувся і уважно подивився на ченця.
— Учителю, я не чернець Домініканського ордену, я Єремія з Боснії, син розуму.
— Вітаю тебе, брате, — тихим, але бадьорим голосом промовив єпископ, — що тебе привело у це місце, де чиниться грандіозний злочин проти Духу?
— Дві речі, учителю, дві речі — перша і друга.
— Є у мене підозра, сину розуму, що перша не заслуговує бути першою, — посміхнувся Бертран д’Ан Марті.
— Ваше життя, учителю, не може не бути першою річчю, — патетично промовив Єремія.
— Про яке життя ти говориш, сину розуму? — байдужим тоном запитав єпископ. — Якщо про земне, то воно завтра обірветься в очисному вогні, сказано ж бо «в огні оновлюється природа», тож тут альтернативи вже нема, а якщо ти маєш на увазі життя духовне, то зрікшись уже давно усіх земних спокус — м’яса, вина, насильства, крови, чуттєвих насолод, пізнавши Вищу істину, отримавши за це від братів своїх статус досконалого, я підготував свою душу, яка завтра звільниться від тлінної плоті, до єднання з Абсолютом.
— Я пропоную вам втечу не для збереження земного життя, — сказав Єремія, — хоча це ніби похідне, а для продовження вашого служіння Духу і донесення світла істини до темних.
— Ні, — твердо промовив єпископ, — я не буду ухилятися від своєї долі. Завтра я разом із двомастами п’ятдесят шістьма своїми братами зійду на інквізиторське вогнище. Хай станеться те, що має статися.
— А доля істинного вчення? — лукаво запитав Єремія.
— Традиція не перерветься, — спокійно відповів єпископ, — нашу головну святиню і наші скарби врятовано. В ніч перед падінням замку Монсегюр його комендант Арно-Роже де Мірпуа організував утечу чотирьох наших досконалих з реліквіями і святинями. Це брати— Гюго, Емвель, Екар і Кламен. Отож служіння Богу добра триває!
Бертран д’Ан Марті пожвавішав, його очі засвітилися внутрішнім світлом.
— А тепер, брате, — сказав він, — викладай мені першу річ, що змусила тебе ризикнути тілесною оболонкою, прийти у цю паділ сліз і скреготу зубовного.
Єремія трохи зніяковів, а потім, набравшись рішучости, заговорив:
— Я, вчителю смирення, маю три іпостасі, перша це — зовнішня, прибрана машкара ченця Домініканського ордену, друга — чин «син розуму» в громаді адептів Істинного Вчення і вірних Бога Добра, а третя — це майстер Ліги Видимого Сущого.
— Це ж служіння зворотньому боку! — вигукнув єпископ.
— Ні, ми не служимо темному богу, — спокійно відповів Єремія, — але ми з ним рахуємося. Ми виконуємо те, що відповідає волі світлого бога, але що не можуть чинити його адепти. Ось! — Єремія витягнув з пазухи ніж у шкіряних піхвах, оголив лезо і встромив його у щілину між камінням стіни. — Бачите?
На лезі ближче до руків’я було викарбувано літери SSGG.
— Ми по різні боки, — сказав єпископ.
— Ні, ми різні сторони однієї Сутності, — заперечив Єремія, — без нас немає вас і навпаки.
— Можливо, але наш вибір — це Вічний Дух, а ваш — минуща матерія.
— Кожен вибір є вибором!
— Справді, — ледь усміхнувся єпископ, — але, здається, у нас не вистачить ночей і днів, тижнів і місяців, років і життів, аби розвивати дискусію. Чого ти хочеш, брате Єреміє?
— Я промовляю від імени Ліґи, — ледь набундючився Єремія, — я особисто нічого для себе не прошу, просить вас Ліґа, або Центуріон справедливости, або Орден Каменя і Мотузки в Зеленій Траві, або Храм Великої…
— Досить, — обірвав його єпископ, — невдовзі варта прийде.
— Отже, ваша високознаносте, — урочисто почав Єремія, — нам відомо, що, крім реліквій і святинь вашої громади, у вас знаходилися речі, які для вас жодної сакральної цінности не мають, проте є цінними для адептів, скажемо так, альтернативної моралі.
— Аморальности, кажи вже, брате, прямо.
— Ні, — твердо промовив Єремія, — якби у нас був час, я би зумів вас переконати…
— Що вас цікавить? — холодно спитав єпископ.
— Ви знаєте.
— Справді, я знаю, бо така річ у нас одна, і ще кілька днів тому, коли вже стало зрозуміло, що замок Монсегюр нам не втримати, дехто з братів-досконалих пропонував піддати цю річ очисному вогню, але колективний розум переміг — було таке явище, є і буде, тож, знищивши символ, його не позбудешся. А тепер ви просите передати це вам?
— Так, ваша високознаносте, а за це ми мали намір запропонувати вам свободу і життя.
— Ну, щодо свободи, — єпископ співчутливо подивився на Єремію, — ніхто мені її не може ні дати, ні забрати, а щодо життя… Ви можете звільнити разом зі мною двісті п’ятдесят шість братів моїх?
— Ні, я прийшов звільнити лише вас, до того ж ціною власного життя: я мав би дати вам цю сутану домініканця, а сам залишитися тут.
— А як же ланцюги? — зацікавився єпископ.
— У мене є інструмент, — поплескав себе по пазусі Єремія.
— Ні! — єпископ вимовив це таким тоном, що Єремія усе зрозумів, — рішення остаточне. — А щодо речі, яка вас цікавить, — продовжував єпископ, — то я нічим не можу вам допомогти, її разом з іншими реліквіями забрали брати-досконалі Гюґо, Емвель, Екар і Кламен.
— Хто з них?
— Хтось із них, вони будуть володіти усіма реліквіями, святинями і таємними текстами по черзі. Отож, у кого саме тепер те, що цікавить вас, я не знаю. Тож прощай, брате.
— Допоможіть нам, — впав на коліна Єремія, — а я допоможу вам!
— Що ти для мене можеш зробити тепер, смішний брате?
— Легка смерть, — заторохтів Єремія, — легка безболісна смерть, —
— Збережи це для себе, брате, — насмішкувато кинув Бертран д’Ан Марті, — а я буду разом зі своїми братами до кінця.
— Допоможіть! — луснувши чолом об кам’яну долівку, прохрипів Єремія.
— Та як я тобі допоможу, хлопче, — розсердився єпископ, — коли я тут, а те, що ти просиш, невідомо де?!
— Напишіть листа, — загарячкував Єремія, — ми розшукаємо ваших досконалих, напишіть, хай передадуть нам те, що для вас не має жодної цінности, а навпаки…
— Справді, навпаки, — погодився єпископ, — нам давно треба було позбутися тих дрібних згустків енергії зради. Та як я напишу?
— Я про все подбав, ваша великознаносте! — Єремія радісно почав витягувати з-за пазухи шматок перґаменту, каламар з червоним чорнилом, гусяче перо.
— А кому писати?
— Пишіть чотири листи, усім братам. — Єремія швидко розрізав пергамент на чотири рівні шматки.
4
Пролупивши очі зранку, інспектор-детектив кримінального бюра чернівецької поліції Кароль Штефанчук збагнув, що — все. Обдертий березневий ранок за вікном, і вчора їх з Гельмутом побили аґенти сиґуранци. Сиділи вони у «Паласі», тихо і мирно, прощалися — бо Гельмут Гартль зважився — від’їжджає у фатерлянд! Каже, що голос крови, але ж Кароль знає — це через ту бундючну ювелірку. При згадці за ту в Кароля щось шпигнуло в лівому боці. Мабуть, печінка, подумав, але згодом, добре обміркувавши цю тему, збагнув, що — ні, бо печінка з іншого боку. Кажу ж, що — все! П’ятеро лайдаків у однакових костюмах зі штанами, заправленими у високі шнуровані черевики, поводилися дуже нечемно — галасували, плювалися, били посуд. Кароль з Гельмутом, майже тверезі, налаштовані лірично, хотіли тиші. Ось і виникла колізія. Детективи відразу вирахували, що це аґенти сиґуранци, але зайшливі, бо своїх, чернівецьких, вони знали. За рівнем нахабства можна було припустити, що ці аж з Букарешта. Мабуть, прибули большевікулів ловити.
— Мой, хлопче, — вигукнув один з букарештських до кельнера, статечного немолодого інтеліґентного єврея, якого всі відвідувачі інакше, як «пан Хаїм», не називали, — принеси «Котнарі», але справжнього, а не вашої чернівецької сечі!
Пан Хаїм аж присів від такого хамства, він розгубився і не знав, що робити — давати нахабі словесну відсіч чи просто його іґнорувати.
Кароль з Гельмутом перезирнулися. Ліричний настрій зник. Кароль мляво підійшов до столика прибульців і, як міг, чемно, румунською літературною мовою почав пояснювати, що цей добродій у білому смокінґу не «мойхлопче», а «пан Хаїм», ліпший кельнер Чернівців, шанована поважна особа, патріот міста…
— Міста? — перепитав з сиґуранци. — А Великої Румунії патріот чи ні?
— Якої, якої Румунії'? — втрутився у розмову Гельмут. Він був аґресивно-піднесеним, бо акурат перед брутальним «мойхлопче» на адресу пана Хаїма розповідав Каролеви про Адольфа Гітлера. Як він швидко, ефективно і мудро навів порядок у Німеччині. Розумієш, Каролю, він не повівся на ліву демагогію у своїй же партії і не скасував приватну власність на засоби виробництва, але водночас притиснув хвоста великому капіталу, відбувся перерозподіл багатства, але не за більшовицьким зразком, а так, що робітник отримав зарплатню, харчі і певний добробут, а капіталіст — класовий мир! Я вже не кажу про те, що в Райху нема безробіття, інфляції і жебраків. А щодо національного гонору, хоча це тобі нецікаво, але сам розумієш, німці уже не почуваються приниженими… А тут цей румунський тайняк з Букарешта!.. Гельмут був готовий до бійки. Крім того, своє питання він ставив німецькою мовою:
— Тож якої Румунії'?
Аґент сигуранци зневажливо зміряв Гельмута з набріоліненої голови до франтуватих жовтих черевиків, подумав трохи і плюнув на лівий черевик. Гельмут узяв зі столу кришталевий дволітровий графин з червоним пуркарем і луснув таємного аґента по голові. Графин розбився, і букарештського залило вином. Решта з сиґуранци схопилися і повихоплювали з наплічних кобур пістолети. Гельмут і Кароль теж.
— Панове, прошу вас, не стріляйте тут, — дуже переконливо попросив їх пан Хаїм, — невинних же ж постріляєте, панове офіцери!
— Жид добре каже, — кинув один з тайняків, — вийдемо надвір. І давайте без цих іграшок, покажіть, на що ви здатні голими руками.
— А ви? — спитав Кароль.
— Що ми, ми теж голими руками.
— Але ж вас п’ятеро!
— Двоє на двох.
— Гаразд!
Спочатку справді билися два на два, але коли чернівецькі почали замогати букарештських, ті троє, що чекали своєї черги, втрутилися і кастетами та рукоятками пістолетів вирішили вислід сутички на користь зайшливих. Коли Кароль і Гельмут уже лежали на бруківці у калюжах крови, таємні аґенти румунської політичної поліції виявили притаманне їм шляхетство і викликали до повержених суперників рятункову. У лікарні їм наклали по кілька швів, що їх тепер Кароль уважно розглядав у дзеркало. Добре, що били ззаду. Бо хоча й зіпсували зачіску, зате не вибили жодного зуба і не скривили ніс, та й очі не заплили синцями. Ох, як болять бебехи!.. Ні, треба щось міняти у цьому декоративному житті! Досить фальші! Н іякий ти, парубче, не герой, не супермен, як то у американських кінах, чи, як би сказав Гельмут, юберменш. Ти простий земний буденний чоловік. Бідний. Нещасний. Смертний. Каролеви стало шкода себе аж до сліз, бо остання думка видалася йому рятівною. Це ж так просто, береш зубами люфу револьвера, тиснеш великим пальцем на спуск, багровий, кажуть, спалах і — жодних проблем.
Кароль, як сновида, сяк-так одягнувся, випив склянку газованої води з сифона, вийшов у місто. Там найняв візника і звелів їхати до Пруту. Давши фірманови сто леїв, що внесло у цей скорботний світ хоч трохи втіхи, Кароль вийшов на міст через річку. Вітер з дрібним дощем шарпав пальто, намагався зірвати капелюх, теліпав краватку. Все проти мене, збагнув Кароль. І револьвер може дати осічку, якщо почну стрілятися. Тому — топитися. Він забув, що вміє добре плавати і втонути йому так легко не вдасться. Сіра ребриста мінлива течія манила, кликала і гіпнотизувала його. Кароль ухопився обома руками за поручні. «О, Боже!» — мимовільно вихопилося з нього. Поки він заносив ногу на чавунні візерунки поручнів, до нього дійшов сенс промовленого «Боже!». Кароль заціпенів. Чому я сказав ЦЕ? Як спалах з’явився і щез спогад про себе малого, коли він уперше, не змилюючи, проказав напам’ять «Отченаш» перед зворушеними бабцею і мамою. Гріх! Кароль відійшов від поручнів і лише тепер вловив у повітрі запах весняної глини, хвої, проростаючої трави. Йому стало смішно, але не весело. Супермен, курва дошка! Кароль витягнув свій блискучий театральний на вигляд нікельований револьвер і жбурнув його у Прут, зняв капелюх «борсаліно», покрутив у руках, трохи подумав, одягнув на голову і швидко пішов до трамвайної зупинки.
У квестурі, у кабінеті детективів, сидів Гельмут і писав рапорт про звільнення. Кароль, увійшовши, почав розглядати напарника — теж у ненайкращому стані, хоча й у нього зуби, очі і ніс цілі. Кароль сів за стіл навпроти Гельмута:
— Будемо шукати цих гицлів?
— На дідька?
— Віддати.
— Не знаю, мені не до цього, я виїжджаю, ти ж знаєш.
— Знаю.
Трохи помовчали. Гельмут дописав рапорт, поставив крапку і сумно поглянув на Кароля:
— Все!
— Колись ще приїдеш у Чернівці.
— Звичайно, звичайно, — Гельмут насилу засміявся, — як же я без цього Парижа на Пруті.
При згадці про Париж обоє спохмурніли — о-йо-йо-йой — Марія і любов, чума і холера…
— Дай мені ручку, папір і підсунь каламар, — попросив Кароль Гельмута, — мені треба написати заяву, аби квестура видала мені пістолет, бажано «вальтер».
— А де твій ковбойський кольт?
— Загубив.
— Я йду до Попеску, несу оце рапорт.
— Почекай, підемо разом.
Кароль дописав заяву, трохи подув на неї, аби висохло чорнило, згорнув папір у трубочку, так, як Гельмут свій рапорт:
— Пішли.
Шеф кримінального бюра Віктор Попеску здивовано витріщився на своїх найкращих інспекторів-детективів, які зайшли до нього обидва з паперовими трубочками в руках. Те, що Гартль збирається звільнятися, бо відбуває на історичну батьківщину, він знав, але чому — цей, другий?