Срібний павук

Кожелянко Василь

— Так, чернівецькі жебраки, — констатував Гельмут, — щось унікального. Якось іду із панною…

— З якою? — стривожився Кароль.

— Не з тією, що ти подумав. — Гельмут холодно подивився на напарника. — Це було ще восени. Отож на розі Панської і Нового Світу чіпляється до мене жебрак, мовляв, пригостіть цигаркою, пане добродію. Жартую, що не палю і йому не раджу, а він, лайдак, знаєш, що каже?!

— Що?

— Можна, зрештою, і купити. Трафік навпроти!

— Це ще нічого, — засміявся Кароль, — ось доктор Владзьо Залозецький… Чекай! — Кароль замовк і очима показав Гельмутови на вхід. Там

крикливо одягнутий чоловік щось запитував метрдотеля.

— Леон Ґабор! — прошепотів Гельмут, назвавши одного з поплічників Думітру Кантеміра.

— Будемо брати, — теж пошепки промовив Кароль пригубивши чарку рому.

— Лиш би він, курва, за стіл сів. — Гельмут спокійно куштував бісквіт.

Леон Ґабор сів біля вікна, нервово роздивився і щось гукнув до кельнера. Той заметушився і за якусь мить приніс Ґабору оселедець з цибулею, трохи бринзи і карафку з вином.

— Голодний, — сказав Кароль.

— Треба брати, поки не наївся, — запропонував Гельмут. Кароль кивнув, непомітно витягнув свого кольта з наплічної кобури і засунув за шкіряний пасок штанів.

Леон Ґабор, який не їв кілька днів, жадібно накинувся на їжу — нанизав на виделку відразу два шматки оселедця, взяв келих з вином, сковтнув слину і… в потилицю йому вперлися дві холодні револьверні люфи.

— Поклади усе на стіл і давай сюди руки, — весело промовив інспектор Штефанчук.

— Панове офіцери, — плаксивим голосом рецидивіста затягнув Ґабор, — я все зрозумів, але не їв два дні, дайте хоча б селедчик з’їсти.

— У квестурі наїсишся, — заспокоїв його Гельмут, — давай руки у кайданки і пішли.

— Знаю я вашу їжу, — Ґабор все ще сподівався проковтнути хоча б шматочок оселедця, але дві дужі руки тримали його за зап’ястки. — Вставай!

Детективи взяли Ґабора попід руки і повели, але не до виходу, а чомусь у туалет.

— Ти ж хочеш по потребі після ситного обіду, правда, Ґаборе? — підсміювалися детективи.

— Що? Садисти! — Ґабор зблід. — Куди ви мене ведете?! Я нічого не хочу, ведіть мене у квестуру, я голодний.

Вони ввели Ґабора у туалет, звідки миттєво щезло кілька відвідувачів, Кароль із револьвером у руці став на дверях, а Гельмут підійшов до вікна і, рукояткою збивши шпінґалет, відчинив його.

Ґабор посірів.

— Ось так, Леоне, — співчутливо промовив Гельмут, — не пощастило тобі. Ми з інспектором Штефанчуком затримали тебе у залі, ти попросився по потребі, мабуть, нажерся забагато, ми що ж, ми не звірі, повели тебе у вбиральню, але ти, батяр такий, побачивши відчинене вікно, кинувся утікати, ось ми й тебе при спробі втечі… на смерть, на жаль… Нумо, стань ось тут біля вікна і обернися до нього спиною, аби ми потім твій труп не перекладали, як треба…

Ґабор гепнувся на коліна і захрипів:

— Чого ви хочете, панове, я ж не настільки небезпечний для вас, аби мене ось так стріляти.

— А хто зарізав жида Московіча? — лагідно спитав Кароль.

— Це не я, це… — Ґабор заткнувся.

— Хто, Леоне, хто? — допитувалися детективи.

— Скажу — заріжуть мене, — шморгнув Ґабор.

— Не скажеш, пристрелимо, — переконливо пообіцяв Гельмут.

— Та що ви від мене хочете? — прошелестів пересохлим ротом Ґабор.

— Нам потрібен Кантемір! — Детективи спохмурніли. — Скажеш нам, де

його знайти, ми негайно повертаємося до ресторану, даємо тобі спокійно з’їсти увесь обід вкупі з десертом, веземо у квестуру і здаємо на руки доброму слідчому Сильвестріу — знаєш такого?

Такого Ґабор, як і всі кримінальники Чернівців, знав, бо цей слідчий зубів не вибивав, ребер не ламав, а бив лише по нирках і печінці.

— А не скажеш, — детективи не жартували, — тобі амінь.

— Завтра ввечері він буде в «Лукуллусі», в окремому кабінеті нумер п’ять з курвою, — прохрипів Ґабор.

— А якщо ти збрехав? — спитав Кароль.

— Що вам заважатиме привезти мене знову у цей клозет?!

Що, що, міркували собі детективи, нічого, організовуємо слідчий експеримент і… легше від цього їм не стане, якщо ще раз промахнуться з Кантеміром…

— Добре, пішли їсти.

Кантеміра брати інспектори Штефанчук і Гартль вирішили вдвох, без підмоги. Бо ж честь і ваші револьвери, як казав їх дорогий шеф.

Вони засіли в «Лукуллусі» ще з восьмої години вечора і, аби не викликати підозри, імітували дружню пиятику. Для початку взяли кав’яру і французького аліготе. Потім їли курячу зупу під міцну, як спирт, домашню сливовицю. Для рівноваги замовили по порції устриць під бордо. Потім треба було випити коньяку і з’їсти печеню з дикої кози. Далі для того, аби заповнити час, з’їли трохи сиру «рокфору» під бутлик к’янті. Після вина з’явився апетит, і детективи замовили вепрову печеню з капустою під кальвадос. Коли вже їсти не могли, то попросили зеленої з оливками салатки, а з напоїв — по келиху токаю. Потім знову з’явився апетит, і детективи запотребували осетрини у мигдалях з ромом, а для перебивки білих грибів у сметані і шампанського. Коли усе було з’їдено і випито, постала дилема: взяти вудженого вугра з цитриною під пиво чи перейти уже до солодкого — чоколядового тортика під помаранчевий лікер. Коли почали думати, з’ясувалося, що треба ловити Кантеміра, який — вони впізнали його по барвистій краватці — пройшов з курвою у кабінет нумер п’ять ще між токаєм і ямайським ромом.

— Треба брати, — вирішили детективи і для того, аби протверезіти випили по чверть склянки шотландського віскі з льодом і заїли буковинськими морітурями.

— Руки вгору, Кантеміре! — дуетом закричали детективи, увірвавшись зі зброєю в руках у кабінет нумер п’ять. Той якраз, стягнувши бюстгальтер своєї дівки з грудей на талію, уткнувся носом в білу звабливу улоговину. Він здивовано підняв голову, щось вигукнув і потягнувся рукою до внутрішньої кишені свого піджака, що висів поруч на вішалці.

— Хоче стріляти! — вигукнув Гельмут і лівою рукою, одягнутою у бронзовий кастет, зацідив Кантемірови у перенісся. Кароль блискавично перекинув револьвер з правої руки у ліву, вихопив з кишені такий же гарний кастет і луснув злочинця вздовж носа. Обличчя у того перетворилося у криваве місиво. Він щось лементував не зовсім зрозумілою детективам мовою, але Гельмут заткнув його, гримнувши кастетом у зуби.

— Машину! — вигукнув Гельмут, кинувши Кантеміра на підлогу, заломивши руки і замикаючи ручні кайданки. Кароль побіг до телефону. Курва зомліла лежала на канапі. Гельмут грубо розштовхав її і вигнав геть. Через півгодини приїхала поліція на чорному паккарді.