Срібний павук
Шрифт:
— Це Кантемір, — сказав Кароль сержантови, що прибув на виклик, — заберіть його в квестуру і добре пильнуйте, бо він схильний до втечі, завтра ми прийдемо і допитаємо. Запам’ятайте, сержанте, він дуже небезпечний, якщо буде смикатися, бийте! Але не до смерти.
— Слухаюся, — сержант махнув долонею біля дашка кашкета.
— Чекай, — Гельмут зняв з вішака Кантемірів піджак, — ось візьми його анцуґ. Десь тут має бути зброя. — Він обмацав піджак, але зброї не було, були якісь документи. — На, там розберемося. — Він кинув сержантови піджак. — Везіть його, а ми ще десерт маємо з’їсти.
Наступного дня інспектори Штефанчук і Гартль зайшли у квестуру, як римські легіонери під час тріумфу. Щоправда, похмільний синдром трохи попсував їм бронзові відливи медальних профілів, проте вони все ще були досить бундючними. Колеги дивилися на них з повагою. Зайшли до шефа. Віктор Попеску оглянув своїх підлеглих знизу вгору, затримав погляд на баклажанних носах і покірно сказав:
— Нас викликає сам секретар квестури пан Гроссаріу.
— А чого, ви не знаєте, шефе?
— Знаю, — буркнув пан Попеску, — пішли.
Вони мовчки йшли коридорами,
Секретар квестури Чернівецької поліції Гроссаріу був у кабінеті не сам, збоку за його столом сидів гарно причесаний сивий пан у цивільному.
Віктор Попеску відрапортував, а детективи Штефанчук і Гартль по-військовому виструнчились.
— Панове офіцери, — трагічним голосом почав секретар Гроссаріу, — вчора увечері ви затримали не того.
Кароль пожовтів, а Гельмут посинів, лише носи в обох світилися червоним, як зірочки на кашкетах большевікулів.
— Як? — прошепотіли обидва.
— Не знаю як, — сухо промовив секретар Гроссаріу, — але ви впіймали і покалічили до того ж не розбійника Кантеміра.
— А кого? — мляво спитав Кароль.
— Польського дипломата!
Обидва детективи зблідли, але носи зробилися ще червонішими.
— Дозвольте піти застрелитися, — пробурмотів Гельмут.
— І мені, — додав Кароль.
— Не дозволяю, — несподівано весело промовив секретар Гроссаріу і по-батьківськи посміхнувся. — На ваше щастя, хлопці, паспорт польського дипломата в нього фальшивий, ми телеграфували в Бухарест у амбасаду Речі Посполитої, дізнавалися, а насправді — це шпигун-бульшевікул, аґент совєтської розвідки.
До Кароля і Гельмута поволі повертався звичний колір облич, не рахуючи носів, звичайно.
— Ми його передали нашим колеґам із сиґуранци, тобто політичної поліції, — секретар Гроссаріу чемно вклонився у бік сивого пана, — цей пан має бажання звернутися до вас від імени свого керівництва.
— Панове, — добре поставленим голосом почав представник сиґуранци, — Велика Румунія… — До детективів, які звично зреаґували на подібні виступи частковим відімкненням перцепційних апаратів, доносилося: — Наші вороги… большевікули… жидо-комуністи… світова антирумунська змова… Мала Антанта… наші друзі… великий вождь німецького народу Адольф Гітлер… великий вождь італійського народу Беніто Муссоліні… великий вождь еспанського народу Франсіско Франко… — знову — наші вороги… енкавідісті… шпигунські гнізда… червоним залізом… Совєтська Росія будує воєнну найбільшу в світі фльоту… мобілізація совєтів у Росії… його королівська величність Кароль Другий… — і нарешті ще раз — Адольф Гітлер… — а також — Йосиф Сталін…
Через півгодини представник сиґуранци виніс інспекторам Штефанчуку і Гартлю офіційні подяки за «виявлену мужність у справі ліквідації ворожої аґентури», потиснув від імени керівництва руки, і секретар квестури відпустив своїх кримінальників. Дорогою шеф бюра сказав інспекторам:
— Від мене, як від сиґуранци, подяки не дочекаєтеся. Ваш приятель Думітру Кантемір уже в Букарешті, наші його вислідили, тож негайно виїжджайте. Гроші на Кантеміра ви вже взяли!
Напровесні 1898 року непримітний віденський провізор Фрідріх-Альберт Гіммельштос зібрався помирати. З ким не буває. Остаточно переконавшись, що це таки так, провізор розіслав сім коротких листів у різні країни Европи й Азії. Через тиждень у Відень приїхали різні люди: професор ботаніки з Лондона, шведський офіцер військово-морського флоту, князь-правитель однієї европейської мікродержави, молодий ювелір слов’яно-індуського походження з Російської імперії, астроном з Лісабона і пастух з Персії, який прибув у окремому спальному купе східного експреса.
Коли прибулі зібралися у кабінеті тихого провізора, він скромно, без бундючности, проголосив:
— Є у мене, брати мої, передчуття Великого Переходу.
Присутні заздрісно закивали головами.
— Мені здається, — продовжував провізор, — що я більш-менш гідно проніс по Сущому, долаючи спротив часу і простору, одну з реліквій нашого Двотисячолітнього Храму, принаймні усе, що мені було доручено — зберіг. Тепер, коли на мене вже чекає прощання з власним тілом, я, згідно з каноном Храму, мушу передати реліквію наступнику.
Присутні схвально підтакнули.
Провізор підійшов до каміна, засунув руку в димохід, провів там якусь маніпуляцію, і на поличці відчинилися дверцята таємної схованки. Він витягнув звідти скриньку з африканського чорного дерева, оббиту зеленою бронзою.
— Ось, — поклавши скриньку на дубовий стіл, стомлено, але задоволено сказав провізор, — прошу перевірити.
Присутні обступили стіл і кілька хвилин порпалися у відкритій скриньці.
— Усе гаразд, брате, — промовив перський пастух, — ти з честю виконав свою місію.
Всі приязно подивилися на провізора.
— А тепер, братове, — урочисто проголосив шведський офіцер, — приступимо до ритуалу Великої передачі. Згідно з каноном Храму, новим хранителем
реліквії має стати молодший за віком серед нас. Хто це? — швед театрально обдивився присутніх. Всі, дружньо підсміюючись, звернули погляди на молодого ювеліра з Російської імперії. — Невже брат Пантелеймон наймолодший серед нас? — награно здивувався офіцер.
— Так, — підтвердив князь, — брат Пантелеймон прожив у земному житті лише тридцять літ.
— Тоді ти, брате, — роблено співчутливим тоном промовив пастух, — стаєш хоронителем однієї з наших реліквій на час, який ти сам для себе визначиш, спостерігаючи за станом свого фізичного тіла і орієнтуючись у довколишніх обставинах.
— Я готовий, — схвильовано прошепотів Пантелеймон.
— Тоді почнемо, — прорік пастух. — Прошу тебе, брате Франкліне, — звернувся він до лондонського професора.
— Гаразд, — професор прокашлявся, поправив краватку і звернувся до Пантелеймона:
— Чи не з’являлися у тебе, брате Пантелеймоне, сумніви у відданості Храму?
—
— Чи знаєш ти, брате Пантелеймоне, що майже двотисячолітнє існування екстериторіяльного Великого Храму Матерії суголосне з Промислом Божим?
— Знаю.
— Чи готовий ти, брате Пантелеймоне, піти на будь-які вчинки навіть несумісні із приписами моралі та закону, що їх витворив для себе нині чинний у цьому матеріяльному світі соціум?
— Готовий.
— Добре, — задоволено похитав русявою бородою перський пастух, — тепер брат Луїш нагадає тобі правила буття хоронителя реліквії.
— Той, кому виявлена висока честь берегти одну із реліквій Храму, — почав астроном з Лісабона, — окрім основної мети свого життя — зберегти для Храму доручену йому святиню, має другу, не менш важливу ціль: зберегти це саме життя якомога довше у матеріяльному вимірі. До того ж, у свободі, безпеці і добробуті.
По-сучасному, ти, брате Пантелеймоне, маєш жити ніяк не нижче рівня середньостатистичного буржуа, в добрі й теплі, простіше кажучи. Ти можеш, це навіть бажано, мати родину, дітей, онуків. Але ти зобов’язаний не рідше ніж раз на десять років міняти місце проживання, а якщо є загроза політичних, соціяльних чи мілітарних потрясінь — то й частіше, попередивши, звичайно, Ієрархів Храму. Ти зобов’язаний з передчуттям Великого Переходу негайно повідомити Ієрархів не пізніше як за тиждень, іншими словами, ти не можеш померти, не зібравши попередньо не менше, разом із тобою, сімох братів по Храму для здійснення ритуалу Великої передачі.
— Я розумію, — сумно промовив Пантелеймон.
— Тоді, — урочисто підніс руку пастух, — владою, даною мені Ієрархами Храму, оголошую тебе хоронителем Першої Реліквії Храму. Честь минуща, братове, а матерія вічна!
— Честь минуща, матерія вічна! — повторили хором присутні головне гасло свого Храму.
— А тепер, — нагадав старий провізор, — треба оформити те, що у нинішні часи називається розпискою.
— Так, так, — погодилися присутні.
Князь витягнув з чорної скриньки сувій дуже якісного пергаменту, просунутий у три срібні кільця, розгорнув його і розстелив на столі, притиснувши верхній край скринькою, а нижній притримував пальцями. Провізор приніс каламар і ручку зі сталевим пером.
— Це хемічне чорнило, — сказав він, — не блякне.
— Сідай, брате Пантелеймоне, — запросив пастух, — пиши. До речі, яку мову ти би хотів вжити?
— Санскрит, — вибачливо посміхнувся Пантелеймон.
2
Детективи Штефанчук і Гартль везли потягом у Чернівці з Букарешта впійманого тамтешньою поліцією злого розбійника Думітру Кантеміра. Вони мали окреме купе, яке замикали зсередини, до того ж прикували свого в’язня за одну руку до поручня. Виходило так, що тепер уже цей гицель не втече. Трохи проїхавши і переконавшись, що злочинець на замку, Кароль і Гельмут почали тяжко нудьгувати. Пити, зважаючи на підступність, матеріялізовану у прикутому до нікельованої рури їхньому клієнтові, не наважувалися, розмовляти теж не могли відверто — ворог не спить, залишилося одне — сидіти і мовчати. Сиділи і мовчали, аж поки хитрий Кантемір, завваживши їхні муки, не запропонував перекинутись у карти: суто для розваги, панове, суто символічно. Гаразд. Влазливому Кантеміру звільнили руку, але скували ноги вище кісточок. Кантемір не образився і почав фахово тасувати колоду. Грати у «фербеля» на інтерес не було жодного сенсу, тож почали з мінімальної ставки — один лей. Коли вже під’їжджали до Сучави, хвацькі детективи залишилися лише у трусах і наплічних кобурах з пістолетами — решту одягу разом з усіма грішми в них виграв ворожина Кантемір. Тепер він, весело тасуючи карти, ласо поглядав на Каролів коштовний кольт і Гельмутів важкий парабелум. Гельмут завагався, але Кароль, зібравши рештки розм’якшеної азартом волі, рішуче гримнув по столику:
— Доста!
Гельмут теж опам’ятався.
— Так, Кантеміре, а тепер розповідай, як ти нас дурив.
Кантемір гірко образився:
— Невже панове офіцери вважають мене за шулєр-махера?!
— А ти хто?
— Я чесний картяр, до того ж мені, як ви самі бачите, щастить.
— Щастить?! — Кароль підозріло подивився на Кантеміра, — а ти не проти, щасливчику, якщо ми тебе обшукаємо?
— Ви не шануєте мій гонор, — надувся Кантемір, — але якщо не вмієте грати і шукаєте якусь причину, то, прошу дуже, обшукуйте, але якщо нічого не знайдете, то я буду вимагати сатисфакції.
— Це як?
— Будемо грати далі, якщо не забажаєте на свою зброю, що зрозуміло, то я згоден у борг.
— Добре, а поки що подивимося, що у тебе за вилогами піджака і краваткою.
Детективи ретельно обшукали Кантеміра, але нічого, що свідчило б про його шулєрмахерство, не знайшли.
Задоволений Кантемір попросив своїх конвоїрів, аби замовили у стюарда мелянж — каву з вершками. За кілька хвилин, хижо поглипуючи на детективів, небезпечний злочинець посьорбував запашний напій з голубої порцелянової філіжанки. Раптом потяг різко загальмував і трохи кави вихлюпнулося на Кантемірову манжету з білого целулоїду. «Кручя мете», — обурено випалив Кантемір і, витягнувши запонку зі «смарагдом» з пляшкового зеленого скла, взявся знімати манжету, але несподівано перервав це заняття і почав всовувати запонку назад.
— Ага! — майже одноголосно вигукнули детективи, — ану, покажи нам свої манжети, чесний, до того ж фортунний картярю!
Кантемір скривився, знітився і аж трохи пожовтів. Детективи розстібнули Кантемірові манжети і зі зворотного боку виявили приліплені американською жувальною ґумкою два тузи і дві десятки.
— Що скажеш, ідеале усіх земних чеснот?
— Що вам сказати, панове, — Кантемір напрочуд легко пережив свій конфуз, — щось зимно стало, я би порадив вам одягнутися, а тут хтось гроші загубив, не ваші часом?