Шрифт:
Annotation
ЗМІСТ:
І стіни пахнуть сонцем
Завітайте в відеон
Треба йти
Ігор Акімов
І СТІНИ ПАХНУТЬ СОНЦЕМ
Пролог
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
Епілог
ЗАВІТАЙТЕ В ВІДЕОН
1
2
3
4
ТРЕБА ЙТИ
notes
1
2
Ігор Акімов
І СТІНИ ПАХНУТЬ СОНЦЕМ
Художнє
І СТІНИ ПАХНУТЬ СОНЦЕМ
Пролог
Що й казати, витримка в космонавта була дивовижна. Звісно, в першу мить він здригнувся — не міг не здригнутись, коли німа тиша зненацька вибухнула моторошним виттям сирени «уа! уа! уа! уа!». Але це виття відгукнулося у нього десь там всередині, під серцем, й зовні він так і лишився незворушно зосередженим, тільки перевів погляд з екрана локатора на рентгенометр і дивився, як з’являються і зникають червоні цифри, що означають десятки рентгенів (зміну одиниць помітити було неможливо).
Вісімдесят рентгенів… дев’яносто… сто…
Режим роботи двигунів нормальний. Отож, причина не в них, опромінення зовнішнє, подумав космонавт і раптом збагнув, у чім річ, яка його помилка. Але уже нічого не вдієш, бо й трьох хвилин не мине, як дістане всі п’ятсот, а менше як за три хвилини все одно встигне виправити помилку, от і виходить, що п’ятсот рентгенів йому вже не минути.
Променевий удар. П’ятсот рентгенів… Йому стало тоскно, бо ж усякий хлопчисько розуміє, що після цього опромінення його навіть у близький космос не пустять, навіть од польотів на Місяць звільнять. Що оцей політ для нього останній. Та він одразу ж заставив себе забути про це — все-таки витримка в нього неабияка, а для того ж з цієї історії ще треба виплутатися: прилад уже показав загальне опромінівування мало не двісті рентгенів, а за три хвилини складе п’ятсот, а коли він загається й не вкладеться у три хвилини, то дістане в півтора, у два, в три рази більше. А це означало тяжке білокрів’я, якщо не гірше… відразу…
Тому й був він такий спокійний; нічого іншого йому все одно не лишалося.
Космонавт увімкнув поворотні двигуни, і планемірно, слухняно зійшов з останнього курсу. Тепер космонавт обчислював на електронній машині, коли зробити наступний поворот і взяти потрібний курс. Він увесь заглибився в розрахунки і вже не помічав, як потекли за ілюмінатором зорі, не думав про час і про те, що міг схибити. Він тільки підраховував, і встиг саме зараз завершив маневр дуже вдало.
Космонавт випростався й лише тепер знову кинув погляд на рентгенометр, йому сперло дух. Він судомливоь зітхнув, потім ще раз — глибше, потім провів по обличчю долонею и довго витирав хусточкою змокле чоло і все не відривав очей од рентгенометра наче зачарований цифрою 828. «Ну, звичайно, — думав він, — цього треба було сподіватись. Щосекунди я наздоганяю цей клятий астероїд, отож, інтенсивність радіації зростає, отож правильно, і тут уже нічого не вдієш. Якби це сталося років десять тому, коли на всіх маршрутах були тільки важкі броньовані планетольоти, мені б і п'ятдесяти не перепало, така в них була броня, а тепер у радіактивних поясах навчилися робити штучні проходи, та й космос вже три роки таке спокійне, от і літають усі на цих кораблях. Хто б повірив, що трапиться отакий п’ятсот двадцять вісім…».
— «Сігма–3», «Сигма–3». Чому мовчите? Прийом, — почувся в навушники голос диспетчера.
— Я «Сигма-3», — сказав космонавт, — вас чую. «Сигма-3», чому мовчали? Звідки в кабіні радіація?
Космонавт глянув на локатор, прикинув, що хвилин досягне мети, і сказав:
— Астероїд лишив позад себе радіаційний слід. Я зопалу опинився в самісінькій середині.
Через те і зв’язок урвався, та космонавт про це не сказав — і так усе ясно. Тим паче, диспетчерові навколишних трас — ДНАМові — чудовому електронному велетню; ще й двох років не минуло, відколи його побудували, та спитайте в першого-ліпшого космонавта, якому диспетчеру віддасть перевагу, — і кожний відповість, що ДНАМові. Правда, подейкують, нібито новий марсіанський диспетчер буде ще досконаліший, але, зрештою, не в тому річ. Все одно ДНАМ молодчага. Коли вже він веде обчислення, то зважує все або майже все. На як недивно, як це він не передбачив радіаційного сліду? Що то з ним не траплялось. Може, цей випадок він кваліфіцівував як неймовірний?.. Космонавт ще раз глянув на рентгенометр. 828. Йому здалося, що в кабіні жарко. Але термометр показував вісімнадцять градусів. Кепські справи. Він витер піт, а потім подумав, що ще передати ДНАМові. Але нічого не міг пригадати й тільки сказав: «Привіт».
— «Сигма-3», припиніть переслідування, припинить переслідування, — забубоніло в навушниках. — Повернитесь на ракетодром.
Космонавт глянув на локатор, потім на годинник. Так, залишилося шість з половиною хвилин. Про повернення не могло бути й мови. Він збільшив швидкість до граничної і відразу ж подумав, як здивує ДНАМа така неслухняність. Ще б пак! Накази в космосі не обговорюються, їх виконують, і він завжди їх виконував, і цей наказ теж належало б виконати, — наказ розумний, дуже розумний: якби він зараз, негайно, повернувся на Землю — його, можливо, ще встигли б врятувати… можливо, вів ще пожив… Та він знав, що не виконає цього наказу — уперше й востаннє, — бо для нього шлях у космос віднині все одно закритий і повертатись на Землю, коли мети — якихось шість з половиною хвилин польоту, принаймні безглуздо. Тим більше, що його вже опромінено. Отож, коли навіть трапиться ще якийсь «сюрприз». То йому вже, власне, байдуже, — зате хлопців, що прилетять сюди згодом, він вчасно попередить, їм не загрожуватимуть такі речі, як оця радіація, і вони ще літатимуть. А він таки подивиться, що це за «астероїд»!
Так він вирішив і передав ДНАМові, що переслідуватиме астероїд і далі, та раптом побачив: приладі показують, що планетоліт повертає до Землі. Отже, ДНАМ хоче взяти керування на себе, зрозумів він і спокій відключив керування іззовні, залишивши для радіозв’язку тільки один канал: диспетчерську кабіну. Потім, не слухаючи розумних доводів ДНАМа, повернув планетоліт на попередній курс.
Він знав, що робиться зараз на Землі. Певне, ДНАМ уже включив сирену тривоги й викликав начальника загону. І справді, не минуло й двох хвилин, як космонавт почув голос шефа. Він був засмучений, назвав космонавта просто на ім’я, що бувало з ним дуже рідко, і повторив наказ ДНАМа: «припинити переслідування — повернутись».
— Ні, — сказав космонавт, і голос його одразу став владним, невблаганним. Вони все одно нічогісінько не могли вдіяти, а, проте, вимагали, щоб він повернувся, і космонавт знову сказав «ні», його не мучили докори сумління. Шеф наполягає на своєму тільки тому, що так йому слід робити, думав він, наполягає, але нітрохи не сподівається, що наказ буде виконано, бо й сам він нізащо не відступив би перед останнім кроком, якби опинився в таких обставинах.
На рентгенометр космонавт старався не дивитись. 828. Його нудило від цієї цифри, і він марно намагався думати про щось інше. Передав ДНАМу, що бачить астероїд без локатора, в передній і лівий ілюмінатори, і скоро причалюватиме. «Гаразд, — мовив шеф, — тільки будь обережний і не заривайся. Хлопці стартують о 21.20. Вони на тебе дуже покладаються». «Зрозумів, — сказав космонавт і облизнув пересохлі губи. В роті було гірко. — Привіт хлопцям, — додав він. — Прощавайте…»
«Здається, я надто жалісно заговорив», — подумав він і вимкнув мікрофон. Треба ні про що не думати, зосередитись на одному, — як причалити в космосі до невідомого предмета.
Лівий ілюмінатор уже запнуло нерівною густою тінню. В передньому ще видно було скибочку зоряного неба, але й вона ставала вужчою й вужчою: тінь насувала на неї, давила її, мов танк.
Космонавт увімкнув прожектори. На поверхню темної маси впали три здоровенні світлі плями.
— Так і є, — задоволено пробурмотів космонавт. — Космічний корабель.