І стіни пахнуть сонцем
Шрифт:
Враз попереду замерехтіло світло. Я побіг туди, звернув за ріг… Переді мною була хатина Аоли, складена з пісковику, крита пальмовим листям. З нього ще стікала вода, наче тільки-но пройшла злива. У вікні світилось. Я бачив Аолу. Вона розчісувала жовте волосся, і в такт її рухам глухо постукували нефритові браслети й ікла пута в намисті…
— Аоло!..
Я кинувся до неї — і вдарився об невидиму стіну. Я вмить щосили гупнув у повітря сокирою — сокира розлетілася на друзки. Я гатив кулаками по рівній прозорій броні.
— Аоло!!!
Вона мене не чула. Вона й далі спокійно розчісувала волосся. Там, за цією стіною, вона, як і раніше, чекала мене.
Це
Я не тямив, що роблю. Повернувся в зал, ліг на поміст — і знов я в мороці, під глухою кришкою, тільки приємний вітер струмує крізь мене.
Я забув про сон. Думав про Аолу, про те, як могла вона тут опинитись. Придумував десятки способів, як пробитись до неї, уявляв, як ми зустрінемось… «Аоло, маленька Аоло», — скажу їй, і моє серце стиснеться, і я повторюватиму: «Аоло, моя маленька Аоло». «Ну що ти», — мовить вона й уткнеться мені в плече, а я повторюватиму: «Аоло, моя люба…» Тоді вона зведе очі й скаже: «Ну не тримай мене так, мені боляче», — а я спитаю, як вона тут опинилась. «Де тут»? — скаже вона, — адже ми у себе вдома, у Долині Птахів. Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали вогонь: я підігрію тобі коржі; мама запекла в них нирки молоденьких клагунду — це буде так смачно…»
Так я думав, і потім знову зникла кришка, і знову я йшов у темряві, і коли попереду побачив хатину, то вже не ждав, а стрибнув до неї і опинився біля вікна. Вскочив у вікно і пригорнув Аолу до грудей.
— Аоло, моя маленька Аоло, — шепотів я й цілував, цілував її волосся, а вона уткнулась мені в плече, і я їй шепотів: — Аоло, маленька моя…
— Ну, чого ти, — сказала вона.
— Аоло… — Я не пам’ятав інших слів.
Вона якось особливо, по-своєму, як уміла тільки вона, подивилась на мене знизу вгору і сказала:
— Ну, не тримай мене так, мені боляче…
Мені раптом стало моторошно: я знав наперед кожний її рух, кожне слово…
— Як ти тут опинилася?.. — спитав я.
— Де «тут»? — вона відштовхнулась від моїх грудей маленькими твердими кулачками й глянула на мене здивовано. — Ми ж у себе вдома, у Долині Птахів… Ну чого ти мене так тримаєш, відпусти й розпали в печі. Я підігрію тобі коржі. Мама запекла в них нирки молоденьких клагунду — це буде так смачно…
Я дістав трут і кресало й попрямував до печі. І несподівано опинився в темряві. Оглянувся.
— Аоло!..
Пробіг кілька кроків назад, кидався в різні боки, ловив руками порожнечу й гукав:
— Аоло!!!
Вдарився обличчям об метал, упав, схопився і знову побіг, упав і вже не міг підвестись. Поповз.
— Аоло!!! — кричав я, аж зірвав голос, і все повз, і хрипів безголосо: — Аоло…
Навіть луни не було тут.
3
…Пробудження було тяжким. Навіть під час сну маленький пута не давав мені спокою. Тіло втомилося від боротьби з ним. Кожний м’яз нив, наче в діда, змученого весняним міжпогоддям.
Я був у тому ж залі: порожньо, матове світло, стіни рясніють тьмяно виблискуючими відростками. Я торкнувся одного — і різкий удар відкинув мене на підлогу за кілька кроків. Усе тіло здригнулося, в роті стало сухо. Я зірвавсь на ноги й відступив на середину залу, боязко оглядаючись. Але ніхто на мене не нападав, навколо пані вала тиша, і поступово я заспокоївся.
Мені дуже хотілося вистежити маленького пута (ну й вимотав же він мене!), але я пригадав, як довго й марно шукав його напередодні, пригадав, як негідно поводився, — і мені стало соромно. Адже тоді я зовсім втратив розум, борсався й волав, наче жінка. А все через Аолу… Справді, звідки вона тут взялася?..
Відновивши хід подій, я зрозумів, що поміст, на якому напередодні довелося лежати мені двічі, відігравав тут не останню роль. Я вирішив перевірити свої спостереження і ліг на нього. Насунулась кришка. Темрява. Знайоме відчуття вітерцю, що струмує крізь тіло. Я почав думати про коржі, якими мене не встигла почастувати Аола. Потім пригадав, який смачний окорок їв нещодавно та яке добре вино було тут.
Більше нічого не спадало на думку, і я сказав: досить. І враз кришка зникла. Вино, окорок та коржі стояли поряд. Я знову поласував ними.
— Ти добрий, дух, — пробурмотів я. — І дуже щедрий. — А сам міркував, як би перехитрити його й визволити Аолу.
Це було нелегко. Адже я діяв наосліп. Я був бранцем духа, перебував цілком під його владою. Щоправда, він не виявляв злих намірів, та хто міг ручитися, що його ставлення до мене не зміниться? Досі він був добрий, і я вирішив скористатися цим.
Наївшись, знову ліг на поміст і уявив, як Аола прийде до мене в зал. Вона увійде, некваплива, обережна. Побачить мене — і кинеться назустріч, прямо в мої обійми. «Нагго, Нагго, — шепотітиме, — тікаймо звідси, мені лячно». А я підкину її й піймаю, пригорну і сміятимусь: «Чого ти боїшся, маленька? Адже я поруч». «Мені лячно, Нагго, — швидко шепотітиме вона й оглянеться, і вимовить нечутно, самими губами: — Ти знаєш дорогу?» «Так…» А потім ми поринемо у глиб неосвітлених коридорів і будемо швидко йти, не натрапляючи ні на що і вчасно повертаючи, не боячись, що кудись провалимось, бо хазяїн сам вестиме нас крізь гору. І нам здаватиметься, що ми йдемо зовсім недовго. Раптом попереду замерехтить світло, відкриється круглий вихід і диск сліпучо-білого неба… Ми зупинимося на порозі. «Як тут гарно, Нагго!..» Рівнина випромінює нестерпне світло, у ній друге сонце і друге небо, чи то голубе, чи біле, сяюче. А вдалині, на обрії, попелясті гори, мертві: жодного деревця, жодної травинки. Зате за ними — Атлантида… Ноги швидко-швидко несуть униз крутим схилом, і от уже дружно застукотіли по ковзкому, лункому дзеркалу.
Я старався затримати перед очима те, що оце тільки-но виразно бачив, але воно мутнішало, тьмяніло, зовсім померкло, і раптом — білий спалах—і я знову лежу в темряві, й вітрець струмує крізь тіло. Я спробував ще уявити, як ми добіжимо до гір, але нічого не вийшло, і я подумав, що ж, якось уже самі доберемося. Та ось пролунав мелодійний звук, наче брязнув дзвіночок: — Дінн! — потім дуже знайомий голос промовив:
— Це неможливо, Нагго.
Я завмер. Хотів схопитись, але плита не давала й ворухнутись. Перевів подих. «Не хвилюйся, адже це дух гори», — заспокоював я себе. Звичайно, це він. І чому б йому не заговорити, якщо він розуміє тебе й виконує перше-ліпше твоє бажання. Ось тільки останнє не хоче виконати… Я облизнув губи й хрипким голосом перепитав:
— Ти не хочеш відпустити нас?
— Ні, чому ж, — почулось у відповідь. — Можливо, я відпустив би тебе. Але зараз це неможливо.
Я зрозумів, звідки знаю цей голос: він мій власний. Вірніше, це був голос духа, та він міг говорити зі мною тільки людською мовою, а людську мову чув лише від мене — от він і говорив точнісінько так, як я. Було моторошно чути себе збоку, але вибирати не доводилось.
— Чому? — спитав я. — Ти гадаєш, ми не знайдемо дороги додому?
— Так.
Я засміявся: