І стіни пахнуть сонцем

Акимов Игорь Алексеевич

— Ти, мабуть, голодний, любий? Хочеш, я принесу снідати?

Буденні фрази, але я їх так довго не чув, що вони для пісне прозвучали чарівною музикою. Навіть про хворобу забув. Однак я ще не хотів їсти, зате хотів знову й знову слухати Аолу. І, напрошуючись на таку звичайну розмову, яку частенько чув вдома між батьками, озвався:

— Ні, поки що не хочу.

Я знав, що вона мала сказати. Вона мала спалахнути й накинутись на мене: «Знову ти своєї співаєш: хочу — не хочу! Користуєшся тим, що хворий? Я чекаю, поки він прокинеться, підігріваю сніданок,

щоб усе було свіже, смачне. А він, невдячний…» Якби це сталося в селищі і у нас були сусіди, вона мала б вибігти на поріг і скаржитись сусідці досить голосно, щоб почула вся вулиця: «Ні, ви лишень послухайте, тітонько Міеміє…» — пішло, і пішло, а я б лежав на циновках та посміхався: приємно мати поряд дівчину, що отак за тебе вболіває…

І тепер я чекав чогось подібного, але вона промовила:

— Гаразд, я подам тобі пізніше.

Я одразу скис, але потім вирішив вдатися до крайнього заходу і сказав з викликом:

— А я не знаю, коли схочу їсти.

Таке обурило б будь-яку жінку. Та що там жінку, — кам’яна мумія розлютилася б і вчинила сцену!.. Але…

— Нічого, любий. Я почекаю, — сказала Аола.

Я ліг долілиць і з люттю вдарив кулаком по стовбуру.

— Давай снідати!..

— Несу…

«О небо, — подумав я, — з нею й сам станеш ненормальним».

Я відвернувся й заплющив очі. Мені хотілося вмерти.

— Ти незадоволений? — сказав Дінн. — Я зробив щось не так?

— «Не так»!.. — дратівливо викликнув я. — Ти тільки послухай, які страшні речі вона говорить!

— Я все чую. Вона була уважна й послужлива.

— Звісно! Звісно!!! Ще й як! — я глянув на Долу і пирхнув. — Хіба це жінка? Це ж ідол! У ній жіночності менше, ніж у моєму мізинці.

— Не гарячкуй, Нагго, — зупинив мене Дінн. — Здається, ти вже схотів чогось іншого. Послужливість тебе вже не задовольняє. Поясни, що ти розумієш під жіночністю.

Я довго не розмірковував.

— Насамперед — непослідовність, суперечливість і запальність, — сказав я. — Без цього жінка — не жінка. Якщо цього не буде в ній, якщо її настрій не змінюватиметься, наче погода у місяць молодої трави, якщо вона буде тільки покірлива, лагідна, уважна й послужлива, це буде так само огидно, як гора з цукру.

Я говорив про це з Дінном довго. Мабуть, він добре зрозумів мою думку, бо на другий ранок між мною і Аолою відбулася така розмова.

— Доброго ранку, любий, — мовила вона тільки-но я розплющив очі, і поцілувала мене. — Ти, певно, голодний? Я вже приготувала сніданок.

— Ні, — сказав я, — пізніше…

— Ну я тебе прошу! — В її голосі вчувався мед.

— Ні…

Вона вдарила блюдом об підлогу — та так, що коржі відлетіли до кущів.

— Ну, знаєш, любий, твої фокуси мені набридли. — І показала на шию.

Я забувся стерти з обличчя масні бризки. Дивився на неї широко розкритими очима: Аола, колишня Аола! А вона, накричавшись досхочу, раптом сіла, заплакала і все нарікала, що я її не люблю, а тоді перестала плакати, підсіла до мене і так лагідно:

— Любий, ну поїж…

Це вже було навіть надто схоже.

Надвечір цього дня я знепритомнів. Свідомість повернулася дзвоном у вухах. Наді мною нависли тривожні і напружені очі: Дінна й Аоли. Обоє мовчали. Я подумав, що отак втрачу колись свідомість і опритомнію вже в Полях Щасливих Ловів. Думка була приємна: там я знову зможу блукати в лісі зі списом на плечі і хвороба залишить моє змучене тіло.

Я спробував посміхнутись і сказав:

— Здається, мене дуже скрутило.

— Так, — сказав Дінн.

— Ти не знаєш, що це таке?

— Ні.

У розмові він користується тільки словами, подумав я. От зараз він сказав: «ні», а людина просто знизала б натомість плечима або заперечливо похитала б головою. Аола тут теж зовсім перестала користуватися мімікою, жестами. А втім, вона ж хвора…

— Ти можеш сказати, чому я хворію?

— Звичайно. Для цього потрібно зробити дослідження.

Я дав згоду. Все одно мені тепер нічого було втрачати.

— Гаразд. — Він наблизився й поклав свої прохолодні куці пальці мені на голову. Я знепритомнів. Коли прийшов до пам’яті, було ще темно.

— Аоло! — покликав я.

— Що, любий? — Вона, як завжди, була поруч.

— Аоло, я хочу їсти. У тебе що-небудь лишилося з вечора?

Зверху крізь гілля просочувалося слабке синє світло. Все навколо було чорне і синє. Вона відійшла й повернулася з одвічними вином, коржами та м’ясом. Я сів і почав жадібно їсти. Запивав вином і ще скаржився, що ця їжа мені набридла, в горло не лізе, от би зараз свіжої рибки, фініків та яблук.

— Я не знаю їх смаку, — сказав Дінн.

Він сидів віддалік, весь у затінку, на гулястий череп падало кілька синіх бліків. Я тільки тепер його помітив і весело помахав йому рукою, в якій держав обгризене ребро.

— Здрастуй, Дінне!

Я знову схопив глечик і в цю мить усвідомив, що володію тілом цілком вільно. Брав їжу, не думаючи про те що для цього треба напружитись, докласти якихось зусиль. Вільно нагинався й сідав. Я ожив! Буду жити!..

Я підвівся. Ноги були кволі, і ледь паморочилась голова. Але я знав, що це з незвички.

— Як тобі вдалося вилікувати мене, Дінне?.. Отак, відразу!..

— Одинадцять разів наставав час їсти, а ти не розплющував очей, Нагго, — сказала Аола.

Там, на батьківщині, вона б сказала: «Їж! Ще встигнеш наговоритися. Цілий день попереду». Щоб зробити приємне тій Аолі, а взяв ще один корж і тільки тоді спитав Дінна:

— Це було важко?

— Ні, — відповів він. — Причину я знайшов швидко, а все інше, — завжди простіше.

— Я більше не захворію?

— Ти ніколи не одужаєш.

Я вдавився коржем і довго судорожно кашляв — шматок став поперек горла.

— Я скоро помру? — спитав я, віддихавшись.

— Не знаю, — відповів Дінн. — Я зроблю все, щоб ти жив довше.

— Рік?.. Два?..

— Що таке «рік»?

Чорні тіні стали прозорішими, у мороці намітились контури окремих стовбурів. Спочатку я вирішив, що це очі звикли до темряви, але потім зрозумів: розвидняється.