І стіни пахнуть сонцем
Шрифт:
На цьому зорельоті я летів не сам. Нас було багато, і всі молоді — ми не прожили й половини свого строку. Ми теж шукали тих, але, пролітаючи мимо Сонця, потрапили в густий потік астероїдів. Нас підбило. Багато хто загинув. По суті зореліт не спустився на Землю, а впав на неї. Але ми, ті, що залишилися, полагодили його й полетіли б далі, коли б на нас не напали тоді земляни. То був безглуздий напад… Я ще до зустрічі з тобою вивчав людей і зрозумів: ми знайшли б спільну мову. А ви напали — і от я сам повертаюсь додому. Повертаюсь, щоб померти там, серед чорних скель, щоб передати собратам
10
— Про що ти думаєш, Нагго? — спитав мене якось Дінн.
— Пригадав Атлантиду, — відповів я.
— Ти все ще хочеш повернутись?
— О!.. — вирвалось у мене, і я не знайшов слів, щоб відповісти, бо далеко не все можна передати словами.
— Ти ідеаліст, Нагго. Адже всі твої сучасники давно померли…
— Звідки знати, — не погодився я. — Вже який ураган був, коли зореліт приземлявся! І гори рухались. Але ж вижили атланти! То чому б їм не врятуватись і вдруге?
— Я суджу з витрати енергії. Під час старту двигуни виділили її стільки, що на Землі навряд чи хтось вижив.
— На всій Землі?..
— Так. Енергія могла зсунути й перекинути материки, зірвати з Землі атмосферу, висушити її водний покрив… Точні розміри катастрофи важко підрахувати. Та хіба здатна людина витримати бодай частину цього?..
Я не відразу збагнув прихований зміст його слів і, більше з почуття суперечності, ніж переконаності, відповів:
— Здатна!
Але Дінн мене зрозумів. Він нічого не сказав. Та я раптом збагнув те, чого він недомовив: з усіх землян, з усіх атлантів лишився тільки я… та ще Аола… В цілому світі — лише двоє! І навіть коли якимось дивом нам пощастить повернутися, то там, на Землі, ми не знайдемо ні нашої долини, ні наших гір, ні самої Атлантиди, моєї прекрасної батьківщини…
Не лише повернення, але й мрія про нього втрачали будь-який сенс.
Зі мною коїлося щось дивне. Нижня щелепа одвисла і дрібно тремтіла, а я силкувався сказати Дінну: «Ти — вбивця!» — і не міг. Я не міг поворухнутись і сидів заціпенілий, наче кам’яна баба, а в мозку кричало, волало, горлало: «Ти — вбивця!!!»
Дінн наблизився й поклав свої лапки мені на голову. В останню мить я навіть відсахнувся — самовладання почало повертатись до мене, але відразу ж усе обгорнуло туманом, і я знепритомнів.
Прийшовши до пам’яті, я насамперед згадав слова Дінна, які так приголомшили мене, але згадав їх спокійно — мабуть, поки я був непритомний, Дінн встиг так вплинути на мій мозок, що голова стала ясна й чиста, але думки були якісь вайлуваті й приглушені.
— Того, що трапилось, не виправити. Будь стриманішим у почуттях, Нагго. Будь хоч трохи філософом, — прошамотів Дінн.
Я сів і мимохіть сказав йому:
— Ти огидний мені… Вбивця…
— Я не міг зробити інакше. Атланти знищили всіх моїх собратів. Я залишився сам, і мене б також неминуче вбили.
— Ти більше, ніж убивця, Дінне. Ти знищив увесь живий світ, — так само повільно й мимохіть сказав я. — Навіщо ти виправдуєшся? Хіба може бути якесь виправдання такому винищенню?
— Це була боротьба. Я рятувався і не дуже думав про наслідки.
— Ти вбивця, Дінне, — сказав я, відвернувся і ліг. — Ти вбивця, але даремно тріумфуєш. Ти погано знаєш людей. Вони виживуть. На зло тобі, на зло цьому мертвому Всесвіту. Аоло, підійди до мене! — покликав я.
Вона підійшла, сіла поруч і поклала руку мені на плече.
— Не слухай Дінна, — сказав я. — Він думає, що нас так легко вбити. Він не знає нас. А я бачив, як у битві при Аулулу в Кінгля встромили три списи, але він не помер відразу і навіть не впав. Він добрався до своїх убивць і двом розтрощив сокирою черепи, а третього підім’яв під себе, і той так і захлинувся кров’ю Кінгля… А Дінн гадає, що нас легко винищити. Ні-і, помиляєшся! — з люттю сказав я, і Аола повторила: — Помиляєшся… — тільки я бачив, що думає вона зовсім про інше.
— Ти фанатик, — почав було Дінн, — сліпий у своїй люті, нерозумний фанатик…
Але я не хотів його слухати й зразу перебив:
— Замовкни! Ти мені огидний, — а сам собі пробурмотів: «Ти будеш убитий». Я вже анітрохи не вагався. Я почував себе месником не тільки за свою понівечену долю, а й за мій народ. Я раптом зрозумів, що на мої плечі ліг тягар розплати за всіх атлантів. І тут уже для мене не було відмовок, а тим більше — перешкод. «Ти помреш, Дінне!»
Раніше, не роздумуючи довго, я б озброївся палицею й кинувся виконувати задумане. Але дні, проведені в зорельоті, зробили мене розсудливим. Тут палиця — поганий порадник, сказав я собі. Убивши Дінна, ти й себе вб’єш, адже нікому буде керувати зорельотом. Ти мусиш стати мудрим, Нагго. Мусиш знати все, що знає Дінн — і тоді, вже як рівний, боротися з ним. Нехай зореліт перестане для тебе бути незнайомим лісом.
Два дні я не міг бачити Дінна — такий він був мені огидний. Потім пустився на хитрощі.
— Слухай, Дінне, — сказав я йому. — До останньої хвилини я не втрачав надії на повернення. А тепер бачу: який сенс? Нікуди мені повертатися…
Тут я зробив промовисту паузу, але Дінна завжди цікавила сама тільки, інформація, а не те, з якою інтонацією вимовлялися слова. Я вчасно згадав про це й перейшов до діла:
— Не я обрав собі цю долю, і ти, я бачу, не хочеш завдати мені прикрощів. Дінне! Коли вже судилася нам з тобою спільна стежка, я волів би, щоб ішли ми нею поруч. Навчи мене твоєї мудрості, Дінне!..
На кілька хвилин запала мовчанка. Я й не сподівався чогось іншого. Я вже мав напоготові слова, якими стану умовляти, улещувати, переконувати, коли Дінн зненацька сказав:
— Світ єдиний і вічний; усе відбувається в ньому закономірно, все доступне для пізнання — однак ніхто не осягне неосяжного…
Так почався перший урок.
11
Я був поганим учнем. Дінн навчав мене з азів, але я не сприймав тих азів, не вірив у них; вони суперечили безлічі понять, очевидних для мене, самовпевненого дикуна, озброєного печерною, корисливою мудрістю стариків.