І стіни пахнуть сонцем

Акимов Игорь Алексеевич

Звичайно, все це можливо лише завдяки винятковій натренованості і пам’яті машини. У ній закодовано мільярди книг, кінострічок, фактів. Вона може узагальнювати, відтворювати минуле: скоряючись слабкому пунктиру вашої думки, вона веде вас у чарівну країну нереально реальності.

А втім, любителів отаких «прогулянок» небагато: всі віддають перевагу справжній природі, справжньому сон цю, життю й боротьбі. Взагалі ж операторам відеон, доводиться допомагати спеціалістам найрізноманітніші галузей знань, а головним чином психіатрам, бо відеон — надзвичайно зручна установка для їхніх дослідів.

Зрідка трапляється, що дехто «захворює» на відеономанію. Оператори взагалі не переглядають імпровізації клієнтів, але в деяких випадках включаються в систему.

…Це сталося минулого

року під час чергування Блащука. Один старенький письменник збирав матеріали до роману про середньовіччя. Під час сеансу йому стало погано. Машина стежить за здоров’ям клієнтів і, звичайно, в зародку перепиняє будь-які ексцеси, але цього разу погіршення настало раптово. Блащук увімкнув екрани і одразу побачив — нічого небезпечного. Невеликий шок. Машина уже вжила заходів. Блащук стежив по приладах, як заспокоюються нерви старого, як вирівнюється ритм його серця. На екрані було добре види кабіну, в якій, все посилюючись, заплескотіло зелене світло, і Блащук знав, що тепер щупи відпустять старого і голос Яніни Квятковської скаже традиційні прощальні слова; відкриються щільні штори, і в кабіну випуклим ртутним диском всунеться південний океан, і буде пахнути хвоєю, а потім сухим полином, якщо тільки ароматичну установку програмував наш Максим. У нього завжди після хвої буває сухий полин. Певно, так дума Блащук, а вірніше підсвідомо чекав, як усе це відбудеться, коли раптом старий сказав: «Будь ласка, дозволь те мені ще раз». «Не можу, — сказав Блащук, — у вас нерви втомилися». «Ну дозвольте, прошу вас, — блага він, — хіба вам шкода?» «Добре, спочиньте трохи», — сказав оператор, увімкнув запис його сеансу і побачив, зрозумів усе. Старий був немічний і з хворим серцем, але щоразу він першим нападав на хрестоносця Ротгера. Він кидав рукавичку в обличчя рицаря, а потім вони мчали, схиливши списи, через курне поле назустріч один одному. Сонце розжарювало зброю, піт виїдав очі, на зубах скрипів пил, а вони мчали крізь липневе марево, сходилися, броня гнулась під ударами важкого меча, старик задихався і падав із сідла, і вже не міг підвестися, а сльози були такі ж їдкі, як і піт; але другого дня рукавичка знову летіла в обличчя велетневі і сухо стукали копита коней. Нелюдське ревіння здіймалось над лавами хрестоносців, а за спиною мовчазно чекали його перемоги російські полки. Він мав перемогти!.. «Прошу вас, — бурмотів старий, жалібно посміхаючись, — ну прошу вас, юначе, тільки не розповідайте нікому. Засміють…» Він мріяв перемогти — для машини це була дрібниця з дрібниць, — але перемогти чесно. Це була справді мрія. В повному розумінні слова. Абсолютно нереальна. Але кожного дня все повторювалося з початку…

«Останній раз, остання спроба, ще раз — і край», — благав старий. Але ж тут було кожному зрозуміло, що проти Ротгера шансів на перемогу в нього немає, а поразка тільки підхльосне його — ця гра була, як вир. Та Блащук чомусь погодився. Сеанс розпочався, як завжди, і було все, як завжди: і рукавичка, і курява, і меч Ротгера, який розтрощував броню. Але сталося диво: хвилин за десять велетня було повергнуто до ніг старого. Ротгер лежав нерухомо, ніби скинута статуя, а труби вже виспівували атаку, і слов’янське «ура» злітало до хмар. Блащук виключився з сеансу, бо був впевнений: «хворобу» подолано…

А все ж відеон — лише звичайний відділ, так би мовити, цех Інституту психіатрії.

Люди приходять у відеон, щоб працювати з особливим, специфічним матеріалом, щоб особисто побачити і відчути те, що важко побачити і відчути в звичайних умовах, і нарешті, — з цим переважно звертається молодь, — щоб краще пізнати самих себе і вибрати шлях у житті, згідно з своїми нахилами та здібностями — у відеоні їх виявляють швидко і безпомилково. Щоправда, можливості для перевтілення він надає блискучі, тільки ж не треба з цього робити хтозна-які висновки; не треба узагальнювати. А то приходить якось в операторську старина Блащук і каже: «Людство могло б зберегти багатьом нервову систему і уникнути кровопускань на зразок війн, якби бог догадався одночасно з Адамом створити для нього оцю іграшку — відеон». Мовляв, відеон міг би стати клапаном для відведення хворобливих лишків людської енергії, які іноді переходять у честолюбство, користолюбство. І от що сталося б з історією: Ромул не вбив би Рема, Герострат не спалив би Храм Артеміди Ефеської, Атілла став би просвітителем і меценатом, Торквемада заборонив би нищити єретиків, Хіросіма завжди була б містом щастя й сонця…

Ну й дивак. Гірше того — ідеаліст.

3

— Повторіть, будь ласка; я не розчув, що ви сказали, — витиснув з себе інженер.

«Вони так дивляться на мене, — подумав він, — ніби я на їхніх очах проковтнув гравітонний детонатор або взявся довести, що матерії не існує».

— Ні, це був не дослід — звичайний сеанс… — повільно мимрив він. — Я зовсім не готувався до нього… і раніше таке… навіть на думку не спадало… Все сталося… раптово…

…Того дня не вийшов на зміну старина Блащук.

Інженер зітхнув: так, це сталося три доби тому — замість Блащука вийшов він.

Чергування було спокійне. Він читав вірші Байрона, іноді підходив до вікна і дивився, як у рябому небі між Стрільцем і Козерогом бадьоро просувається Юпітер; слухав металічне клацання метронома — він нагадував про скоромищість часу — і думав, що до поїздки на полювання лишилося менше місяця, а незакінчених справ непочатий край, і старина Блащук знову чогось кисне. Цей Блащук ще та ягідка, подумав інженер. Сили не вистачить про що-небудь з ним домовитися.

Йшла друга година ночі, коли з двадцятої кабіни відеона викликали оператора. Інженер натиснув клавіш. На екрані відеотелефону з’явилося знайоме обличчя: костисте, міцно обтягнуте смаглявою шкірою. Глибоко посаджені очі, коротке сиве волосся.

— Я змушений вас потурбувати, — почав Корнілов.

— Будь ласка. Слухаю вас, — мовив інженер.

Він зобов’язаний був допомогти клієнтові. Будь-якому. Навіть хворому Корнілову. Тільки не в космосі: постанова Ради.

— Я б охоче, але постанова Ради… Не можу. Дивіться що-небудь інше. Що завгодно. Тільки не космос… Так, заважає запобіжник. Пробачте, не маю права зняти: постанова Ради…

Оператор бачив, як очі космонавта розширились і дивилися з якимось дитячим нерозумінням, а в глибині їх безмовно билася туга за космосом.

— Не можу. Зрозумійте, не можу… Це навіть не дисципліна — обов’язок…

Він іще щось казав Корнілову. Потім підвів очі, їхні погляди зустрілися. Кілька секунд, лише кілька секунд вони жили трагічним, блискавичним спільним життям. Потім сталося щось незрозуміле, бо інженер мовчки кивнув Корнілову, якось химерно зіщулився і рвучко (нерви, хлопче! — подумав він і одразу взяв себе і руки) повернув важіль у центрі пульта.

В коридорі тричі квакнула сирена. Тепер там, на; дверима його операторської, світиться напис: «Увага! Сеанс. Не заходити!»

Інженер впіймав недовірливий погляд Корнілова і ще встиг подумати, що поводиться як хлопчисько і матиме великі неприємності. Він навіть завагався, але Корнілов дивився так недовірливо, що інженер примусив себе посміхнутися, ще раз кивнув і сказав:

— Добре капітане…

І сеанс почався.

— Згадуйте. Згадуйте про політ усе, що можете, — сказав інженер, схилився до пульта і якусь хвилину чаклував над кнопками і клавішами.

Але коли інженер підвів очі, Корнілов міг прочитати в них лише веселу впевненість:

— Підключаюсь до вас. Згадуйте…

Востаннє м’яко клацнуло. Щупи «росянки» потяглися до інженера. Він заплющив очі і опинився в безбарвному тумані.

«Ого! — подумав інженер, і знову: — ого!..» Більше він нічого не думав, не мав права: машина злила його з Корніловим у єдиний організм з єдиним мозком, і тепер не тільки кожна думка інженера, але навіть відтінки його думок сприймалися Корніловим. Він бачив те. що бачив інженер, і відчував те ж саме, і коли б інженер дозволив собі хоч маленьке недовір’я — воно відразу передалося б і Корнілову, а з сеансу нічого б не вийшло. Але інженер був досвідчений у таких справах. Він догадувався, що так і буде: його оточував туман, ото було все, що міг із себе видавити Корнілов, а інженер добре знав, що це значить, і саме тому тільки й дозволив собі оте: «ого!..».