І стіни пахнуть сонцем

Акимов Игорь Алексеевич

Лежати на піску було твердо, але я не міг поворухнутися. Не було сили. Лежав (електроемоціонатор під головою), дивився в небо і радів, що бархани лишилися позаду і далі треба буде йти по твердих солончаках. Плоскі, як сковорода, вони світилися рівним багровим полум’ям. І тоді я ще подумав — від них несе жаром, як від справжньої жаровні. Мені стало тоскно, коли я згадав, що завтра доведеться знову йти по цьому пеклі, знову, котрий уже день, плентатись і думати: ось іще сто кроків, ще сто, тільки не зупинятися, не сідати, бо підніматися ще трудніше, ніж іти, а відпочинку нема все одно. Хіба це відпочинок, коли шістнадцять годин на добу в тіло вгризається сонце?

А треба йти і думати: ось іще сто кроків, ще сто… День у день…

Жаровня по краях остигала, темнішала. Потім по ній пішли чорні смуги: червоне-чорне, червоне-чорне, і чорного з кожною миттю ставало все більше.

Тут я відчув тривогу. Чогось мені не вистачало. Але я навіть стурбуватися не встиг, зрозумів — замовк Павло…

Я чекав. Важко сказати, скільки часу я чекав, певно, не дуже довго, бо захід ще не встиг погаснути (а вони тут по-південному короткі, як Павло вже знову засипів, тільки на цей раз набагато чіткіше — я вгадував майже кожне слово:

— Розумієш, хвилі були такі, що коли «Туб» ^[1]вискочив із-за молу, над гребенями виднілися тільки клотики передніх щогл і гафель на бізані. Уявляєш? Тільки клотики — і верхній гафель. Це розповідали люди, які все бачили на власні очі і звикли брехати тільки жінкам. Коли б хто-небудь інший сказав, я б не повірив. Щоб тільки верхній гафель… А потів раптом налетів шквал. Три пориви. Та це вже занадто. Вистачило б і одного. Дід розповідає: щогли наче зрізало. Він навіть не чув, як лопнули шкоти, а коли отямився, навколо кипіла холодна зелена вода і в піні кружляли уламки «Туба», лише уламки, а він був колись кліпером^[2]на всю Атлантику, несправедливо його називали старим коритом, хоч йому було й за тридцять… І називався він якось інакше, я вже й не пам’ятаю як…

Павло розповідав про це триста сімнадцятий раз, а може, тільки третій. Не пам’ятаю вже. Але кожне слово було знайоме, кожне слово врізалося в пам’ять, і коли він що-небудь пропускав, я ловив себе на тому, що це мене дратує. Однак мовчав. У триста сімнадцятий раз, а може, втретє…

Павло не одразу почав розповідати цю історію. Було б смішно, коли б він заходився розповідати її, коли ми сиділи на піску і дивились, як тліли уламки нашого літака, розкидані після вибуху по всій улоговині біля підніжжя великого бархана, як вони димились і поступово зникали під піском.

Був сильний вітер. Пісок шмагав по обличчю і колючими струминами вривався під одежу, і це було страшенно неприємно.

Я дивився, як вітер жене пісок на уламки літака, і думав, що до вечора від катастрофи не залишиться й сліду. А днів через п’ять, якщо не вщухне вітер, весь бархан пересунеться на це місце.

Певно, Павло думав про те ж саме, бо сказав:

— Якби літак упав на тридцять — сорок метрів далі — якраз потрапив би на вершину. І нас уже завтра знайшли б.

— Може, вітер вщухне, — відповів я.

— Ні. — Він важко підвівся і з хвилину дивився на сіре марево над нашими головами і на уламки. — Ні, я знаю ці вітри. Чекати погоди безнадійно. Будемо йти.

— Куди?

— На південь, — сказав він. — Здається, там десь є селище… Ти не дивись на мене так, справді там селище я це добре пам’ятаю, от тільки назву забув… Кілометрів дев’яносто звідси…

Я спробував уявити, як пройду дев’яносто кілометрів по цих пісках, у пекельну спеку… А може, не дев’яносто може, більше. Адже він навмання сказав… Я сидів похмурий і думав, що витрушувати пісок з черевиків немає рації — за хвилину він знову туди наб’ється, і ще думав чим би накрити голову, бо капелюха я загубив у першу ж мить, коли виплигнув із літака.

— Зроби чалму з парашута, — порадив Павло.

Він був у шлемі, в унтах, у глухому комбінезоні, йому не дошкуляли ні сонце, ні вітер. І пісок не натирав йому ніг. Він допоміг мені зробити чалму і все розповідав жваво так, що в цих краях часто зустрічаються русла пересихаючих річок, і коли ми набредемо хоч на одне, він по профілю точно визначить, де ми знаходимось, і вже тоді напевне дійдемо до селища.

Він був такий бадьорий і енергійний… От скільки я з ним літав — ніколи не пам’ятаю його таким. А перед цим польотом він був не в настрої, навіть полаявся на аеродромі з Сапарбаєм, не сподобалось йому щось у моторі. Сапарбай кричав, що Павло до нього завжди прискіпується, і так чудно розмахував руками. У цього Сапарбая гонору на трьох вистачить, отож він і відмовився ще раз перевірити двигун, а тепер внизу, біля підніжжя бархана, димлять уламки літака…

…Павло повернувся на бік, і я знову почув, як він мимрить:

— Дід був дуже старий, і ми вже думали — втихомириться. Так ні ж. Він ще багато років ходив простим матросом на «цинготниках». Під час імперіалістичної війни їх двічі торпедували німці, і десь — чи то в Бірмі, чи на Цейлоні — він підчепив малярію, а потім майже відразу — трахому, і відтоді очі його завжди сльозилися; сльози текли по глибоких зморшках, які так складалися, що було незрозуміло, чи він плаче, чи сміється. Але дід ніколи не плакав.

Останні роки він жив у мого батька в маленькій хатині над самісінькою Сулою, біля мальовничої заводі. Йому подарували таку гарну рибальську снасть, що всі хлопчаки мліли від заздрощів, але він ніколи не ловив риби — наловився за своє життя. Він казав, що йому й так добре, тільки інколи хочеться маслин і кортить хоч востаннє подивитись, як підіймається з-за моря сонце. Іноді він цілими днями сидів на призьбі і дивився на сині луки за Сулою, і я знав, що він думає про рейси, які робив від Буенос-Айреса до Танжера, від Сан-Хуана до Монровії.

Найбільше він любив говорити про «Туб». Який у нього чудовий силует, які вітрила стояли на ньому та хто їх шив; а вже коли мова заходила про рангоут — з якого дерева та як його робили — він не міг наговоритись…

Найгірше у нас було з їжею. Години за три до катастрофи ми поснідали в тому селищі, де я виправляв електроемоціонатором роботу серця старого, який не міг посидіти й хвилини спокійно — все крутився і жартував, — мабуть, думав, що ми не бачимо, як він хвилюється. У хвості літака, правда, лежало два круги бринзи і невеличкий міх з вином — їх непомітно залишив нам той дідуган, коли ми відлітали, — але туди неможливо було добратися, бо літак горів і втрачав висоту. Треба було швидше плигати, а я довго возився з парашутом, не тому, що в мене тремтіли руки, — просто мені вперше до. велося мати з ним справу. Павло все поглядав на мене через плече і нічого не говорив, а коли я все ж таки закріпив парашут і треба було плигати, я встиг схопити тільки електроемоціонатор і зразу ж поліз через борт. Потім на землі, Павло дивувався, як я втримав електроемоціонатор, бо коли парашут розкрився, мене страшенно рвонуло. Я й сам дивувався, як утримав його в ту мить? Більш нічого в мене з собою не було. Зате Павло дістав з кишень ціле багатство: банку тушонки, банку бичків у томаті, величезний сухар і майже півфляжки води. Я як побачив усе це, відчув такий голод, наче не їв дві доби І ніби навмисне мені закортіло саме тушонки та бичків у томаті, і сухарів.