І стіни пахнуть сонцем

Акимов Игорь Алексеевич

Я боявся навіть розмови про їжу, але Павло все вирішив надзвичайно просто. Він сказав, що до селища доведеться йти днів три, а може й більше. Все може бути. Припасів на двох малувато, але в нас є вихід; одному буде їжа, а другому електроемоціонатор. «Виходить, — сказав Павло, — вся їжа дістанеться одному тобі, а до мене ти підключиш електроемоціонатор і «годуватимеш» своїми біострумами, щоб я не відчував голоду й спраги і міг іти».

Я, звичайно, так просто не міг на це погодитись, тим паче, що всю їжу зберіг він, і ми кілька хвилин сперечалися, поки я не визнав, що Павло правий тому, що він витриваліший за мене і в приладі нічого не тямить, а я хоч і не академік, — звичайний фельдшер, та електроемоціонатор знаю добре.

Потім я прилучив до Павла електроемоціонатора, і ми рушили на південь.

Дув

різкий вітер, а спеку я з дитинства погано переношу. Я йшов похмурий і прикидав, як нам довше протриматися. Звичайно, нас шукатимуть по всій трасі, але знайти нелегко: тисячі кілометрів пустелі, а вона нерівна, суспіль у барханах — спробуй-но розшукати за ними людину!..

Поміркувавши, я вирішив «годувати» Павла не своїми біострумами, адже і я тепер перейшов на мінімальний раціон, тож навіщо нам голодувати обом, коли в мене є прекрасний запис «ситості» і «відсутності спраги». Обережно, щоб не помітив Павло, я відразу ввімкнув обидва записи, а потім ще й запис «оптимізму». І коли Павло помалу ожив і навіть почав насвистувати й розповідати анекдоти, я пожалкував, що апарат не може одночасно обслуговувати двох. А Павло все намагався розсмішити мене і все підбадьорював, та тільки я знав справжню ціну «підвищеного тонуса».

Згодом він почав розповідати про діда.

…Трапилось це, здається, у двадцять п’ятому році. «Туб» ішов Гольфстрімом в Ісландію. Якось дід спав у себе в каюті. Раптом страшенний поштовх скинув його на підлогу, і в ту ж мить дід почув, як у трюм з гуркотом вривається вода. Зрозумів: у тумані хтось протаранив суденце. Треба сказати, досить вдало протаранив, бо палуба відразу нахилилась, «Туб» зарився у хвилю і миттю щез під водою. За ілюмінатором вода була зеленою, потім стала блакитною, потім фіалковою. В каюті впала темрява, а кліпер все заглиблювався… «Думаєш, — говорив дід, — у мене тоді була якась надія на порятунок? Аніякісінької. Бачив би ти, як «Туб» пішов униз. Наче камінець…» А дід — не салака, він певно знав — під кілем дві милі з хвостиком; на наші, на сухопутні, всі чотири кілометри набіжить. На яке тут диво будеш надіятись?.. «Тільки я все ж людина, — говорив дід, — а не болванка чавунна, а людина до останньої миті бореться; хай підсвідомо, хай інстинктивно, але бореться…» Підскочив він до дверей і — крек-крак! — замкнув їх, бо в коридор крізь люк вода — стіною. Вода з-під дверей струменями б’є, а дід на неї — ніякісінької уваги; думає, де зараз Баклан, де Коля Бомбей, де інші хлопці. Прикинув — мабуть, усі повинні бути нагорі. Виходить, не пропадуть — підберуть їх. Трохи заспокоївся дід. Стоїть посеред каюти, а в ній темно, і води вже по коліна. У вухах ломить — тиск все-таки великий і швидко підвищується. Відчуття таке, наче в ліфті спускаєшся. Тільки раптом «Туб» почав уповільнювати хід і зовсім зупинився. Диферент на ніс у нього градусів п’ятдесят. І все збільшується. Вантажі в трюмі поповзли до носа, все більше порушуючи рівновагу, поки «Туб» не став зовсім сторч. Так і стоїть. Вода перестала прибувати — повітря її далі не пускає, дихати важко, перед очима мигтять зірки, а все ж веселіше, ніж на дно йти… По тиску і по кольору в ілюмінаторі дід прикидає: глибина метрів вісімдесят, ну, сто від сили. Що за чортівня? Адже напевно він знає, що тут зачепитися нема за що. А потім відчув, що вода холодною стала, і не від того, що довго в ній пробув — яке там довго, і двох хвилин не пройшло! — а справді-таки холодна. Де такій взятися всередині Гольфстріма? Раптом догадався дід: з Лабрадорської течії. Тут йому все стало ясно. У цих течій через температуру густина води неоднакова, на кордоні — стрибок густини. Крізь теплий шар, гібралтарський, судно пройшло, а крізь холодний не може — вода занадто густа, а в «Тубі» до того ж повітря лишилося, от він і плаває на кордоні течій, наче поплавок. «Ну і ну, — подумав дід, — історія хоч куди, буде про що розповісти хлопцям у «Гамбрінусі»…

…Це було… Кожного разу, коли я намагаюся пригадати, скільки днів тому це було, треба напружуватись і робити складні математичні розрахунки — сонце зовсім випекло мені пам’ять, і доводилось рахувати од віхи до віхи. На четвертий день ми набрели на висохле русло і пройшли ним кілометрів два, поки не побачили в одному місці кілька кущиків соковитої трави; їх ми зразу ж з’їли, а потім копали там, поки не докопалися до води, і, арешті, напилися й наповнили флягу; ще через добу у мене кінчились консерви, а наступного ранку — виходить, це був сьомий день, — Павло вже не міг іти сам, і ми брели, обнявшись; сьогодні я його ніс… Виходить, сьогодні тільки восьмий день? А мені здавалося…

Вісім днів… Вісім днів ми йшли на південь. У нас не було компаса, але Павло й без нього непогано орієнтувався, а через два дні я теж уже розумівся на зірках, знав, де заходить Арктур, впізнавав яскраві бризки Оріона над самим виднокругом, а трохи вбік, коли ледь повернути голову, — бліду, немічну Андромеду.

Я б віддав перевагу компасові, та вибирати не доводилось, і ми йшли по зірках, мабуть, досить точно йшли, бо коли сходило сонце, воно завжди було зліва.

Ми йшли вдень і вночі. Відпочивали тільки тоді, коли вже падали з ніг. Голод ставав нестерпним. Я пропонував Павлові:

— Їж крихти від сухаря, — але він не брав:

— Їж і не звертай на мене уваги, хлопче; ти повинен протриматись, розумієш, повинен… — казав він мені. Я сидів коло нього і після суперечок брався за кожну крихту.

Не знаю, кому з нас було гірше. Адже він розумів, чого варта його веселість і байдужість до їжі…

Коли я докопався до води і запропонував йому напитись, він відмовився. Він справді не хотів пити, хоч майже зовсім висох і обвуглився. Тоді я вимкнув електроемоціонатор і примусив його напитись.

Потім ми сиділи над ямою і говорили, яка це славна штука — вода, і ще про те, що наші справи взагалі не такі вже й погані, бо вранці ми бачили на сході вертоліт потім він з’явився на півночі і з півгодини кружляв на одному місці. Ми тоді схвилювалися. Нас шукали! Ми були занадто далеко — вертоліт висів над самим обрієм — та з’явилася впевненість, що нас обов’язково знайдуть. Жаль тільки, що Павло навіть не згадав, що це за русло а я дивився на нього, і мені було страшно, тому що електроемоціонатор був відключений, а Павло все одно не згадував про їжу.

«Ситість» я більше не вмикав…

Потім ми підвелися, і я пам’ятаю, що найважче було примусити себе піти з того місця.

Сьогодні я його ніс…

Я спробував пригадати сьогоднішній день — і не зміг. Пам’ятаю, що ніс Павла, і він був такий важкий, мабуть, з тонну важив, так що відпочивати я лягав тричі, бо відчував — частіше не можна, я не зміг би його підняти, адже він важив цілу тонну; навіть дивно було, звідки в нього така вага від самих кісток.

Я боявся лягати і навіть очі заплющувати. Знав — упаду і не встану. І тому йшов далі, наче лунатик. Ішов і думав, що зараз треба перенести вагу на ліву ногу, а праву витягти з піску, просунути вперед і спертись. Потім перенести вагу на неї і витягти з піску ліву ногу… спертись… а тепер праву… тепер знову ліву… Сонце відбивається від піску, як від дзеркала: чорне, вусате, багато-багато сонць, з усіх боків, від них весь пісок почорнів… Тепер знову ліву… ні, тепер праву, потім ліву…

Я б не зміг нести Павла — такий тягар! — але я перемкнув електроемоціонатор на себе і залишив тільки програму: рівну роботу серця і легенів. Я б ще увімкнув і «оптимізм», але акумулятор у приладі майже сів і треба було берегти кожну краплину енергії. Серце працювало на диво рівно, і я весь день ніс Павла. Як шкода, що в перший день я не догадався записати біоструми ніг при ходьбі. Як би я оце йшов! Не замислюючись, ішов би і йшов, поки в організмі залишалося хоч трохи сил. Тепер уже пізно про це думати.

Сьогодні я його теж ніс…

Я згадав ці жахливі години, кожен крок — витягнути ногу з піску, перенести вперед, спертися — червона каламуть перед очима. Павло важить тонну і розповідає, розповідає про діда — витягти ногу з піску, перенести… І раптом чомусь саме сьогодні я згадав, як пішла від мене Леся, давно, тисячу років тому, спокійна, привітна; як укладала речі: повільно, кожне плаття подовгу розглядала і журливо так говорила: «А пам’ятаєш, я була в ньому, коли ми слухали Баха, а цю блузку я вже стільки років не діставала, в той день так поспішала на побачення, що навіть пристрочити рукава не встигла, тільки приметала, а потім ми всю ніч каталися на човні, річка була біла і спокійна, а ти все не наважувався поцілувати мене… Ти не думай, я тебе ні в чому не звинувачую; я тебе розумію і рада, що можу хоч цим зробити тобі приємне, я все одно завжди любитиму тебе…».