І стіни пахнуть сонцем

Акимов Игорь Алексеевич

— Зостанься, Аоло! — благав я. — Ще хоч хвилину!..

— Ні, любий, не можу, — вона похитала головою й посміхнулась. — Мені було хороше з тобою. Ти будеш мене пам’ятати?

— Зостанься! — закричав я. — Зостанься, Аоло!

Це було як кінець світу. її зараз не стане… її, моєї Аоли… Вона більше не буде посміхатись… Вона ніколи не посміхнеться мені більше… Ніколи… Я кинувся до неї, стиснув її плечі.

— Аоло!..

— Не треба, любий, — вона знову легко відсторонила мене, — не треба тобі бачити наш кінець. Ми ж не люди. Тобі буде неприємно. А я хочу, щоб ти завжди любив мене.

Вона поцілувала мене, пригорнулась на мить і ось уже стояла біля скарлюченого Дінна.

— Прощай, Нагго!..

В очах

мені потемніло, і я впав на пісок.

14

Ти чекаєш від мене розповіді про шлях додому? Про самотність? Про велику самотність, коли тисячі зірок ближчі до тебе, ніж люди, коли ніхто у Всесвіті не знає, що ти існуєш…

Мені важко про це говорити. Та хіба розкажеш, як у переходах і залах ламається луна: «Аоло-оло-оло…»? Як раптом помічаєш: хитнулась тінь — і з хрипким криком кидаєшся до неї… Як рвеш і ламаєш усе, чого вона торкалась, як працюєш до нестями і щовечора обманюєш себе: от прокинуся завтра, а поряд будуть Дінн і Аола…

Хіба розкажеш про те, як роками заколисуєш себе: ні, чудеса бувають— і мчиш крізь космос до маленької зірочки, до забутої планетки, щоб побачити неповторну у Всесвіті долину, і ріку, і гомінкий ранок, а над хатиною Аоли голубий димок, щоб зупинитися на порозі, а вона встане з циновки назустріч і скаже: «Здрастуй, Нагго».

Епілог

Наггу і космонавта розшукали тільки на третю добу після їхньої зустрічі. Труп атланта вже почорнів і розпух; космонавт був у дуже важкому стані, і товариші не змогли повернути його до пам’яті. Їх було тут уже чимало — тих, хто за наказом ДНАМа вилетів до зорельота слідом за першим, а все нові й нові планетольоти причалювали до космічного велетня.

Кілька днів лікарі мудрували над космонавтом, намагалися врятувати. Потім перенесли його на відкриту веранду і дали спокій. Навкруги шуміли старі клени, а далі було море, та він не бачив нічого, кликав Наггу й Долу і просив Дінна перелити йому кров. Потім затих, і лікарі вже примирилися з кінцем, коли він раптом розплющив очі і довго дивився перед собою.

— Пахне… сонцем… — вимовив він нарешті.

Коли він прийшов до пам’яті вдруге, у нього вже вистачило сили спитати про Наггу.

Ще через кілька днів він розповів цю історію.

ЗАВІТАЙТЕ В ВІДЕОН

1

Їх уже не чекали, і вони знали про це: всі реальні строки, коли зореліт мав повернутися, давно минули, їхнє покоління ще не вмерло, але вже й не літало — багатьом перевалило за сто. А ці і досі були молодими, от тільки в Корнілова, керівника експедиції, голова стала зовсім сивою.

Кілька десятиліть тому залишили вони Землю. Їхній шлях лежав до дивної зоряної туманності, в якій відбувалися незрозумілі перетворення матерії. Зореліт досягнув мети, але сталася катастрофа. Вони мало не загинули у галактичному безмежжі. Та все ж повернулися.

Зореліт весь був оплавлений, пом’ятий і покручений. Оранжерея пропала зовсім. Як вони долетіли — для всіх було загадкою.

Але долетіли.

Після катастрофи Корнілов став якийсь інший: тихий, ніби чимось здивований. Нервове зворушення не вбило його, але деякі ділянки головного мозку були вражені стійким гальмуванням. У пам’яті траплялися суцільні провали. І все-таки він привів зореліт на Землю. Через стільки років!

Там, у космосі вони були приречені на поступове умирання — все загинуло тоді в одну мить, навіть радари, так що летіли, не захищаючись від метеоритів, і на орбіту біля Землі прибув, по суті, не зореліт, а гора металевого брухту, перетворена метеоритами в губку. Вісім років вони навіть спати лягали в скафандрах, бо, не маючи радарів, кожної секунди ждали, що в салон з громом і дзвоном вдереться холод Всесвіту. Двічі так і траплялося, але людям пощастило, всім пощастило, крім тих трьох, які загинули під час катастрофи: один пропав з оранжереєю, а двоє — від вибуху гравітонних зарядів. Усі інші живі й понині і розповідають усе, що пам’ятають, але вони не знають головного — природи змін у тій туманності. Та й звідки їм про це знати, коли в момент катастрофи і перед тим на центральному посту був сам Корнілов, який нічогісінько не пам’ятає, лише повторює весь час, що хмара в центрі туманності виявилася живою, що вона душила і терзала зореліт. Він каже, що встиг випередити цю тварюку, встиг намацати її найвиразливіше місце і нанести їй гравітонний удар на якусь мить раніше, ніж вона розправилась із зорельотом. І вони вижили, але нервове зворушення цієї миті не лишилося безслідним для нього. Одне тільки він і пам’ятає: ганятися за хмариною, боротися з нею — було таким щастям, викликало такий захват, що за це він і життя віддав би, не задумуючись. Тільки хлопців жаль, тих трьох, хороші були хлопці, через нього загинули, і ось уже вісім років минуло, а він і досі не може заспокоїтись, не може простити собі їхньої загибелі. Кожної ночі вони приходять до нього, сміються, а більше він нічого не пам’ятає.

Відтоді, як вони повернулися, минуло чимало часу. У таємничій зоряній туманності ніби справді щось вмерле — вона перестала хвилювати вчених загадками і нічим не відрізнялася від інших. Але ж колись там щось таки було!.. Про це міг знати лише Корнілов, та лікарі були безсилі повернути йому пам’ять. Вони провели кілька експериментів — усе намагалися зняти гальмування з його мозку — та коли після чергової спроби космонавт ледве не загинув, Рада постановила припинити й не поновлювати дослідів. Постанова прирівнювалася до закону, з нею рахувалися всі, і поступово про справу Корнілова почали забувати. Та несподівано заговорили знову. Винуватцем був простий інженер, оператор відеона — експериментальної установки, кілька років тому створеної в Інституті психіатрії.

В комісію при Раді інженера викликали на четвертий день після експерименту, який він провів над Корніловим. Ні про суть досліду, ні про його результати ніхто не знав — сподівалися дізнатися в самого винуватця.

Він прийшов точно в призначений час — невисокий, стрункий, років тридцяти з гаком. А втім, йому можна було дати й більше через змарніле обличчя й запалі очі, що хворобливо блищали.

— Розкажіть, як це сталося, — звернувся до оператора голова комісії.

2

Інженер сидів, спершись на підвіконня. Сидів напівзаплющивши очі, розслаблений, неспроможний про щось думати. Далеко попереду, над горами густіла зелена акварель; знизу в неї вгризались чорні прямокутники хмарочосів, що тіснилися біля півсфери Форуму; півсфера, як завжди в цей час, примхливо поблискувала: три секунди червона, три секунди оранжева, три секунди жовта — і так через усю гаму.

Вечоріло. Пахло хвоєю. А перед цим пахло мокрим лугом. «Потім буде сухий полин. Я вже знаю, — подумав інженер, — коли ароматичну установку програмує Максим, завжди після хвої буває сухий полин. Такий уже він, наш Максим».