І стіни пахнуть сонцем
Шрифт:
Тоді він перестав пояснювати. Щодня я лягав на металевий поміст, і Дінн програмував безпосередньо у мій мозок, немовби карбував долотом на граніті, квінтесенцію своїх знань. Він не захоплювався деталями, нюансами. Він закладав у мене істини, наріжні камені, на яких височіла споруда його мудрості.
Дінн догадувався про відносну цінність моїх знань. Метод, яким мені їх передали, виключав творче начало. Я був нездатний розвивати думки Дінна, бо не міг узяти їх під сумнів. Для мене вони були догмами. Догмами, так міцно вписаними у мозок, наче були з ним неподільним цілим.
Я не пам’ятаю, щоб після якогось чергового
Ні, Дінну так і не вдалося витравити з мене дикуна, і навіть тепер, коли я вже двадцять чи тридцять років не брав у руки списа, і всі ці роки в мені пульсувала не моя гаряча кров, а фізіологічний розчин — у душі, в серці я все-таки лишився дикуном. Запам’ятовуюче-міркуючого автомата з мене не вийшло.
Роки були одноманітні, наче рух по колу. Я не лічив їх. Віхами мого життя стали кілька епізодів, про які, можливо, варто згадати.
Найболючішим ударом для мене, черговим ударом по моїй фанатичній ідеї повернутись на Землю, було усвідомлення того, що час — не таке вже розмірене й непохитне поняття, яким я його вважав. Зореліт давно досяг швидкості світла. Це я знав од Дінна ще раніше, та не надавав цифрі значення. І от виявилось, що при таких швидкостях час уповільнює свій біг…
Спочатку я був тільки вражений цим, далі відчув тривогу. Зробив розрахунки. Математику я знав тоді слабо, і відповіді в мене не збігались, але в принципі цифри говорили одно. Я повторив розрахунок уп’яте чи вшосте, потім почвалав у свій куток і впав на сіно.
— Усипи мене, Дінне, — попросив я. — І, прошу, не треба снів…
Відколи я залишив Землю, на ній пролетіло близько тисячі літ, засинаючи, думав я.
Там народжувалися й згоряли весни, піднімались і вмирали народи. Час розмірено відлічував кожний крок, але тут, у зорельоті, скутий кайданами світлової швидкості, він майже спинився. Поки тут тягся день, там встигав промчати місяць; а може — і рік… Втім, яке це мало значення?..
Коли Дінн говорив про руйнування, можливі під час старту зорельота, я, всупереч здоровому глузду, вірив: виживуть люди. І до кінця не залишала мене надія, що варто повернутись, — і я зустрінуся з друзями, з матусею, з одноногим дядечком Регром, і все буде по-старому. І от виявляється, що давно вже нікого з них немає!
Мабуть, це був найтяжчий удар у моєму житті. Зовні я зустрів його спокійно. Прокинувшись, довго лежав і все думав: для чого я? Навіщо я, коли я сам? Чи є сенс у моєму існуванні? Адже я — живий анахронізм, викопна істота, що чудом вижила. Кому потрібна моя помста? Мені самому? Напівбожевільній Аолі?.. Я раптом відчув, що без свого народу, без сучасників я ніщо. Я жив в ім’я їх, боровся в ім’я їх і помсту виношував у серці в ім’я їх. Я не сподівався вижити — яке це мало значення! — помста мала звершитись в ім’я тих, кого Дінн зробив нещасними. Тепер вона втратила смисл.
Цілий день я ходив тихий, пригнічений. Я не кричав і не шаленів, як раніше, — надто великим було горе. Вперше я з болем подумав, що навіть після смерті залишусь відірваним, непотрібним, нікчемним клаптиком мертвої матерії, що мчить крізь чужий мені космос. Яким щастям здавалось мені тепер бути похованим у землі моєї батьківщини, змішатися з прахом батьків, віддати цій землі останнє, що мав, — своє тіло. Навіть цього я був позбавлений…
Коли я замишляв помсту, я був певний, що перехитрю Дінна; та я забував, який він мудрий. Не знаю, як Дінн добився, — можливо, просто затемнив гальмуванням ті ділянки мого мозку, в яких сидів диявол помсти, — але я гадаю, що все було значно простіше. Мабуть, виною всьому були знання. Я-не помітив, як мій мозок почав мислити інакше, як з’явилися в мене нові духовні цінності, що прийшли на зміну колишнім, варварським. Зате це зрозумів Дінн, і якось він влаштував мені велике випробування.
Того дня я почував себе дуже кепсько, і Дінн збирався провести черговий сеанс лікування. Я скаржився, що з кожним разом процедури тривають довше й довше, а ефективність їх падає.
— Собі я безсилий допомогти навіть так, — сказав Дінн.
Слабість зробила мене дратівливим.
— Не вірю тобі, Дінне! — вигукнув я. — Ти говориш це тільки для того, щоб втішити мене. Ти здоровий!
— Хочеш пересвідчитись на власні очі?
— Так!
— Тоді ходімо.
Ми добиралися недовго, і шлях був мені відомий. Дінн дріботів попереду, я з Аолою йшли слідом. Я нездужав, мене мучили приступи нудоти, і кволість в’язала тіло. Аола підтримувала мене.
Ми зупинились у якомусь закутку.
— Прийшли, — сказав він, і стіна розсунулась.
Моєю першою думкою було: підробка. Але так вийшло, що я прихилився до стіни, судорожно силкувався і не міг перевести подих, не міг бачити — сльози затуманили мені очі. І я повірив серцю, що це він, нарешті переді мною справді він, мудрий і могутній Дінн. І тоді випливла друга думка: самогубство. Він явно, відверто йшов на самогубство, бо мені досить було схопити палицю, кілька блискавичних ударів — і Дінн перестав би існувати. Та чи то хвороба зробила мене кволим і сентиментальним, чи я справді почав мислити інакше, тільки я не нападав; стояв і думав: ось ми нарешті й зустрілись… І так хороше мені було, — адже, виявляється, я встиг полюбити його за ці роки. І коли зрозумів, що вже не можу вбити його, — навіть не обурився з себе. Просто з серця спав величезний камінь.
Димчаста світна куля висіла над самісінькою підлогою. Усе навколо було забарвлено в мертвотні синюваті тони.
Я придивився. З глибини кулі, спалахуючи, випливали різноколірні іскри; там наче блукали вогники, сама куля скидалася на хмару, що весь час клубочилась. А в цій тут і там темніли нерухомі якісь зловісні брудно-бурі плями. Їх було чимало, і що пильніше я вдивлявся, то більше помічав.
— Кепські твої справи, Дінне, — пробурмотів я.
— Так.
— Ти пробував лікуватись?
— Безнадійно.
— А якщо вирізати уражені місця?
— Справа не в окремих ділянках. Розкладається все тіло.
— Але там, де хвороба виражена яскравіше…
— Скоро таким буде все.
Я ж кажу: Дінн був не просто істотою — це був згусток волі.
— Ти встигнеш долетіти до своїх? — спитав я.
— Певно, ні.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Ще не знаю.
— Ти міг би все точно розрахувати.
— Я б розрахував, але хвороба розвивається стрибками.