І стіни пахнуть сонцем

Акимов Игорь Алексеевич

— Вона… завжди невиліковна… ця хвороба?

— Ні, ти ніколи не захворів би на неї, коли б залишався на Землі, — сказав Дінн. — Але тут, у космосі, ти приречений. А причина твоєї недуги у відсутності магнітного поля Землі.

Я перебив Дінна.

— Я знову тебе не розумію.

— Байдуже, суть ти повинен схопити. його плескате скособочене обличчя було незворушне, лише губи ворушились, і в очах відбивалася вранішня синява. Я не міг у них довго дивитись і знов прикипів поглядом до Діннового рота.

— З самої першої миті, — сказав він, — як тільки

ти з’явився у вигляді однієї клітини, й багато місяців та років потім, коли клітина розмножувалась і ти ріс, поступово стаючи людиною, — весь час ти перебував під дією магнітного поля Землі. У твоєму формуванні як системи воно відіграло вирішальну роль. У кожній клітині твого організму відбуваються електромагнітні процеси, які обумовлюють енергетичний режим клітин; поява нових клітин, ріст організму та ще чимало процесів життєдіяльності деякою мірою регулюються ним же. Магнітне поле Землі, як вода, повітря, енергія, було неодмінною умовою твого існування. Тепер Земля далеко, дуже далеко. З перших хвилин польоту твій організм втратив її живлющий магнітний вплив. Отже, ти помреш, Нагго.

Його мова завжди була рівна — без інтонацій, настроїв і відтінків. Тим більше враження справляли такі монологи. Та я не боявся смерті. Я бачив її з дитинства і звик до неї. Для мене вона була просто порогом, який розділяв два житла, тільки, переходячи з одного в інше треба було закінчити в першому всі справи, щоб не обсотатись, ні про що не шкодувати й думати лише про теперішнє і майбутнє. Тому я й був спокійний. Я відчував у собі сили, щоб помститися. Аби вистачило часу…

— Як тобі вдалося вилікувати мене? — повторив я своє запитання.

— Найбільше було уражено кров. Червонокрівці та білокрівці розкладалися з величезною швидкістю. Кров довелося повністю замінити фізіологічним розчином. Сподіваюсь, він буде стійкішим.

Я не розумів майже жодного слова, але головне розібрав. Я все-таки хотів знати, мусив знати, скільки часу мені лишилось жити.

— Якщо буде потрібно, ти заміниш його знову?

— Так. Я зроблю, що зможу.

І все ж від думки, що повернення на Землю було б для мене порятунком, у грудях защеміло. Та я не розумів суті цього повернення — адже я нікуди не йшов звідти! Не міг повірити в «космос», бо не уявляв його собі. Знав тільки Землю і Поля Щасливих Ловів, але, міркував я, оскільки я ще не вмирав, то Землю, звичайно, покинути не міг. Хоч як я силкувався це збагнути, місця для «космосу» у відомій мені системі світобудови не знаходилось.

Цілий день я багато їв і спав, іноді перевіряв, наскільки до мене повернулися сила і спритність. Спати ліг рано. Але не спав. Думав про «космос». Він мені уявлявся величезним страховиськом з чорною пащекою. Було незрозуміло, як і де могла поміститися в ньому така велика гора, і де є таке місце, щоб воно було і не на Землі, і не в Полях Щасливих Ловів.

Потім я став думати про Аолу. Якщо ми з нею за цей день перекинулись фразою чи двома, то й це багато. Вона рідко що-небудь говорила першою, звичайно тільки відповідала — точнісінько як Дінн… І тут я згадав, як там, на батьківщині, бувало, цілими днями тільки й чуєш, як гомонить вона з моїми сестрами. Пісні, сміх, плітки зберуть з усього селища… І дивно: тоді я мріяв, щоб вона помовчала хоч день. А от вона мовчить — мені хочеться, щоб вона говорила й говорила…

Аола дихає рівно, спокійно. І я думаю, як недоладно склалася наша доля: на батьківщині я не встиг ввести її в нашу хатину, а коли зустрілися тут, вона вже була хвора і не тільки не пам’ятала слів кохання, але й серце її забуло це почуття. А може, Дінн вийняв з неї серце, і тому вона тепер така дивна?.. А я все жду, коли вона одужає, щоб влаштувати бенкет і, як було заведено ще в предків, виконати всі обряди, перш ніж вона стане моєю дружиною… Жду… Довго ж мені доведеться ждати! — гнівно подумав я.

Я зрозумів: настав час. Намацав палицю, безшумно підвівся зі свого трав’яного ложа й сховався за найближчим деревом. Я не бачив навіть своїх рук і рухався наосліп, але кожне дерево, кожний кущик були мені так знайомі, що жодна гілочка не ворухнулась, поки я пробирався.

Останні метри я не повз, а плив у повітрі. Нарешті підвів голову, вдивився. Знайомий профіль темнів за два кроки від мене. Я випростався — і страшний удар, в який я вклав усю силу рук і всю свою вагу, обрушився на основу черепа: цмммок!.. І потім щось глухо стукнуло й відкотилось — його голова.

— Еррро!.. — загорлав я щодуху і вдарив палицею знову, між плечима, і палиця, цмокнувши, глибоко влізла у податливе тіло. — Еррро!.. — горлав я, не перестаючи місити палицею й ногами слизькі останки, рвав їх, топтав і змішував з піском, аж поки зовсім знесилився й почав задихатись. Тоді я знову згадав про голову Дінна і, ставши на коліна й похрипуючи від збудження, почав її розшукувати. Вона відкотилась недалеко і лежала між корінням дуба, дуже зручно. Я відійшов на крок, розмахнувся і розбив її палицею, мов кавун. Потім відкинув палицю, витер мокре обличчя й подався до ложа, я не бачив Аоли, але догадувався, що вона не спить.

— Що ти робив, Нагго? — спитала вона.

Я навпомацки забрався на своє місце і тільки тоді відчув, що руки в мене дрібно тремтять і дихання важке переривчасте. Зовсім відвик, подумав я і відразу ж заснув.

Цієї ночі мені не снилось нічого. Прокинувся я, як завжди, від прямого проміння, що било в обличчя. Позіхнув, потягся і сів. Дінн був на тому ж місці й байдужі дивився на мене. Так я й знав, так і повинно було статися. Я привітався, як звичайно:

— Доброго ранку, Дінне!

— Доброго ранку, Нагго, — відповів він. — Навіщо ти розбив мене вчора?

Я не спромігся на відповідь.

— Зіграймо в покі-покі, — запропонував я потім.

— Зіграймо. Тільки я не знаю такої гри.

Я пояснив йому.

І ми почали грати в покі-покі.

8

— Нагго, — сказав мені якось Дінн. — Сьогодні ми вийдемо з корабля.

— Я побачу Атлантиду? — вихопилося в мене.

— Ти побачиш космос.