Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
— А ти не спитала навіть… — докірливо глянула дівчина на Йоланту.
— Я не маю звички питати про зайве.
— Як це — зайве?
— Даруй, Зосю, — промовила вона аж ніяк не вибачливим тоном, — адже я тебе не знала, а твого діда пам’ятаю мов уві сні. Скажу тобі ще одне. Від вересня тридцять дев’ятого року я вперше в Польщі. Я була в Кракові, але навіть не провідала свого батька. Єдине, що я змогла зробити, — це зателефонувати з автомата, почути його голос і переконатися, що він живий. Та сама я не змогла обізватися й словом — його телефон могли прослуховувати. Тепер ти розумієш?
— Зосю, йде війна, і немає часу обговорювати особисті справи, — перебив ротмістр. Він узяв її попідруч і по-батьківському погладив по голові.
— Отже, ви вперше після вересня в Польщі, Йоланто? — запитав Едвард.
Вона кивнула головою.
Зося відвернулася й витерла очі.
— Пробачте, — сказала вона. — Що я повинна робити?
— Виконати доручення, — відповів ротмістр. — Ознайомити діда з завданням підпілля. Ніяких подробиць і прізвищ.
— Але ж дідусь…
— Ти хочеш сказати, що він здогадується? Тим краще, Документи — це, зрештою, і твоя справа теж. Ти вже майже доросла, а вони належать твоєму батькові.
— Так. А ви гадаєте, що дідусь їх віддасть?
— Я твердо переконаний, — промовив ротмістр, але в глибині душі усвідомлював, що каже неправду. Маєвський дуже добре знав старого Пшетоцького, як знав і те, що добути з його рук документацію — річ не проста.
Солдати й справді грали в ската. Коли вони, побачивши Клосса, хотіли підхопитися, він зупинив їх жестом руки. Побалакав трохи з фельдфебелем, котрий на всі заставки вихваляв життя в Пшетоці і нічого не мав би проти того, щоб лишитися тут до кінця війни.
Клосс слухав його неуважно, бо, дивлячись поверх голови фельдфебеля, побачив двоколку у дворі, з якої зіскочив кремезний чоловік. Гість, очевидно, був добре знайомий слугам, бо до нього відразу підбіг один з конюхів, випряг з двоколки гнідого красеня і повів на стайню.
Чоловік на мить зупинився на ґанку, перекинувся кількома словами з Зосею і впевнено відчинив двері. З його поведінки Клосс навіть на відстані помітив, що він часто буває в цьому домі, що він тут майже свій.
— Що ви сказали? — перепитав Клосс, не почувши останньої фрази фельдфебеля.
— Я питав пана обер-лейтенанта, як довго ми ще тут пробудемо.
— Мушу вас засмутити, — сказав Клосс. — Напевно, вже завтра ми звідси поїдемо. — І подумав: “Сьогодні ввечері або найпізніше вночі все повинно з’ясуватися”.
Приїзд третього гостя упевнив його в цьому. Він уже знав, що чекання скінчилося, що настав час діяти.
Фельдфебель навіть не пробував приховати свого розчарування.
— У вас будуть якісь розпорядження, пане обер-лейтенант?
— Так, — відповів Клосс, бо саме цієї миті у нього в голові сяйнула думка. — Так, — повторив він. — Починаючи з цієї хвилини аж до скасування наказу ніхто з присутніх у палаці не має права покидати Пшетоки. Але впускайте кожного. Призначаю вас відповідальним за це завдання.
— А якщо хтось спробує… — почав фельдфебель.
— Ні! — Клосс відразу збагнув, про що подумав рябий німець. — Не стріляти. Затримати будь-якими засобами, але не стріляти.
“Цей хлопець, — подумав Клосс, відійшовши від фельдфебеля і почувши його тиху команду картярам, — занадто явно демонструє свою нехіть виконувати службові обов’язки. Можливо, він сектант-пацифіст, а може, просто порядна людина? В усякому разі, якщо він наскочить на справжнього нациста, його чекають великі неприємності”.
Клосс перейшов двір і повернув до стайні. Йому хотілося зникнути з очей Зосі, яка сиділа на ґанку і, очевидно, мала завдання стежити за ним. Проте, оглянувшись, він помітив, що дівчини немає, але напрямку не змінив, бо за ним могли стежити і з вікна маленької кімнати.
Зайшовши аж за ріг стайні, Клосс одним стрибком опинився біля флігеля, де мешкала графова родина, і притиснувся до стіни. Його найдужче цікавили ті двері, з яких кілька хвилин тому вийшов камердинер Ян.
На щастя, двері не були замкнені і відчинилися, навіть не рипнувши. Клосс опинився в невеликому вестибюлі, з якого круті сходи вели нагору. Прямо перед ним знаходилися однісінькі двері; судячи з звуків і специфічного запаху, що долинали звідти, там мала бути кухня — царство Янової дружини.
Намагаючись ступати якнайтихіше, він почав обережно підійматися сходами. Раптом вони різко заскрипіли. Миттєво зорієнтувавшись, що так він наробить чимало галасу, Клосс уперся руками в поручні, перегнувся навпіл і, через силу напружившись і відштовхнувшись від проклятого приступця, опинився на площадці сходів. Одначе Янова дружина, сполохана шумом, все-таки виглянула з кухні.
— Хто там? — запитала вона, висунувши скуйовджену голову.
Та Клосс уже встиг сховатися за величезною шафою.
— Прокляті коти! — пробурмотіла стара і з грюкотом зачинила двері.
Тільки тепер він міг розгледітись. Довкола панувала темрява. Сходи ставали дедалі вужчі, очевидно, вони вели на горище. Клосса зацікавили двері. Куди вони ведуть?
Він довго прислухався, поки, нарешті, відважився натиснути на ручку. На жаль, двері були зачинені, але ключа в замку не було. Це полегшувало справу.
Клосс витяг свого універсального складаного ножа, зробленого на замовлення під час минулорічної кількаденної відпустки у Вісбадені. Він прогулювався вузькими вуличками над Рейном і на одній з них, поруч із старим портом, нагледів у підвалі слюсарну майстерню, над входом до якої висів величезний ніж. Клосс, загорівшись поглядом, розглядав на вітрині ножі з багатьма предметами, призначеними, як говорили відповідні написи, для рибалок або мисливців, і відразу зорієнтувався.
Якби не мундир обер-лейтенанта, то старий слюсар в окулярах у дротяній оправі, що весь час спадали з носа, міг би подумати, що має справу із зломлювачем. Клосс намалював йому більш-менш повний комплект ключів і відмичок найрізноманітніших форм і розмірів. Щоб заспокоїти громадянське сумління майстра і не допустити думки про донос у гестапо на дивного замовника, Клосс запитав, чи може він виписати рахунок за роботу на військову частину. Старий відразу повеселішав, значливо підморгнув і сказав, що коли його забезпечать сталлю відповідних ґатунків, то він може виготовити таких ножів скільки завгодно.