Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
Результат перевершив усі Клоссові сподівання. Дрібні деталі ключів, вирізи і потовщення були рухомі і взаємозамінні. Завдяки цьому для обер-лейтенанта Клосса перестали існувати будь-які замки. Ось і цього разу він подумки подякував старому майстрові з Вісбадена, коли замок безшумно відімкнувся всього лише з третьої спроби.
Клосс опинився в кімнаті, що, очевидно, правила за кабінет. Письмовий стіл, а точніше секретер, старе крісло і високий стілець, проста поличка з якимись швидкозшивачами. На секретері — шило, з наколеними на нього папірцями. Напевно, якісь рахунки. Отже, це був кабінет Пшетоцького, тут він приймав слуг і ділових відвідувачів, вів господарські справи. Сюди він, мабуть, і йшов, коли казав, що йде працювати, хоч тоді, коли Клосс це чув, був певний, що старий просто йде подрімати.
Окрім дверей, через які він зайшов, були ще одні. Трохи подумавши, Клосс здогадався, судячи з плану палацу, що там знаходиться спочивальня графа.
Він знову витяг з кишені шедевр вісбаденського майстра. У спочивальні було зовсім тихо.
Раптом Клосс завмер. Скрипнуло крісло або канапа, що стояли, певно, поруч, бо скрип було чути надто виразно. Потім він почув, як хтось відчинив і зачинив двері.
— Можна до пана господаря? — долинув чийсь голос. Голос, зовсім не знайомий Клоссу.
— Боже праведний, що ж це таке, Пісарський? — Цей голос, безсумнівно, належав старому Пшетоцькому. — Ти заходиш до мене, як до власної дружини, навіть не постукаєш!
— Перепрошую, пане господар. Але ж я у вас не вперше, правда? Чи, може, мені відрекомендуватися? Хіба ви, пане граф, не знаєте, хто такий Пісарський? Купить, продасть, не ошукає…
— Не завжди, не завжди, — буркнув старий. — Сідай. Що там сталося з маслом?
— Масло, пане граф, їй-богу, шваби реквізували. Але ви не повинні до гробу мені про це згадувати, бо половину грошей я вам заплатив. Нічого не вдієш — торгові витрати.
— Ці торгові витрати весь час припадають на мою долю. Ну, чого тобі ще треба?
— Завтра середа, — сказав Пісарський, — як ми й домовилися. Хмиз, — захихотів він, — треба забрати. Але зараз я прийшов не по це. Є валюта, — мимоволі стишив він голос, — пане граф. Раджу купити, скоро ціна підніметься.
— Ти завжди, Пісарський, мені про це говориш.
— І завжди маю рацію.
— Я ще подумаю. Почім?
Пісарський пошепки назвав якусь суму, так тихо, що Клосс її не розчув.
— Дорого, — промовив Пшетоцький, — як завжди. Завтра перед світом забереш свій хмиз, — він значливо пирхнув. — За цей час я подумаю. Ага, ще одне. Привезеш мені все, що я написав у списку. Візьмеш його в Янової дружини.
— Привезу, чому б ні? Пісарський ніколи не підведе і не погребує й копійкою. А щодо валюти, то ви, пане граф, добре подумайте. А може, у вас, пане господар, є щось продати? Я не про те, що завжди, я все куплю. Коли б і папери які-небудь, то теж, га? Навіть їх можна вигідно продати. Треба ж якось жити.
Клосс зі злості так стиснув кулаки, що аж побіліли кісточки на пальцях. Невже цей?
— Що ти сказав, Пісарський? — майже крикнув старий. — Що ти хочеш купити?
— Все, що ви, пане граф, схочете продати.
— Звідкіля ти знаєш про папери? Як це тобі спало на думку?
— Та я просто так сказав. Папери бувають різні, наприклад, якісь акції. Якщо першими прийдуть більшовики — все пропаде. Якщо англійці — можна добре заробити. Але я можу дозволити собі ризикнути. Тільки долари ціняться завжди, і найкраще за всі монети, пане граф.
— Геть! — вигукнув старий.
— Ви, пане граф, не кричіть, — сказав Пісарський з погрозою в голосі. — Я не з боязких. Мене криком не злякаєш. Я знаю стільки, що…
— Забирайся геть!
— Як хочете, пане граф. Я не ображаюсь. Купцеві ображатися не можна. Я повернуся. Пісарський завжди повертається і купує подешевше.
Клосс почув, як двері тихо зачинились. Потім пролунали розмірені кроки старого, його тихе сопіння.
Невже це агент Гофберга? Ні, цього не може бути. Але звідки він знає про папери? Треба буде з цим Пісарським поговорити. Клосс ще раз окинув поглядом кімнату, в якій був. Ніяких тайників, ніяких сейфів. Звичайно, Пшетоцький міг би вкласти цінну документацію в один із цих швидкозшивачів з рахунками. Це було б на нього схоже, свідчило б як про його спритність, так і про зневагу до праці якогось там Лятошека. Треба б їх переглянути, але не зараз, бо Пшетоцький у будь-яку хвилину може зайти до свого кабінету.
Він уже відійшов од дверей, коли його зупинив тихий стукіт, що долинав через стіну, а потім голос Зосі:
— Можна, дідусю?
— Заходь, заходь, моя дитино, — пружини голосно рипнули. Певно, Пшетоцький знову всівся в крісло.
— Дідусю, — відразу почала зона. Клосс здогадався, що вона скаже. І не помилився. Майже те саме, що він почув кілька днів тому, стоячи струнко перед різьбленим письмовим столом полковника Гофберга. — Батько залишив папери. Я вже доросла і прошу віддати їх мені.
— Це все, що ти хотіла сказати?
— Так, дідусю.
— Невдячна шмаркачка. Без мого дозволу… Адже ти про них не знала, не могла знати. Хто тебе послав?
— Я не можу сказати.
— Не можеш сказати? Ніби я сам не знаю. Думаєш, якщо я старий, боже праведний, то нічого не бачу? Ну, я вже з ними побалакаю! Я ж їх просив, попереджав…
— Дідусю, це мій обов’язок.
— Тільки я знаю, в чому полягає твій обов’язок, — сказав Пшетоцький. — Ти вчилась, екстерном склала екзамени на атестат зрілості, після війни вступиш до університету. А поки що вчись у Янової дружини варити й пекти, це тобі більше знадобиться в житті, аніж оті конспіративні химери. У твоєї покійної бабусі було три куховарки, але коли вона хотіла зробити для мене приємне, то сама готувала паштет. І знала б ти, що це був за паштет! Але ти непокірлива, я знаю. Уся в Геленку. Вона теж мене не слухала. І Лятошек теж впертий.
— Не говори погано про моїх батьків.
— Я ні про що не хочу слухати. Присилають до мене дитину, — пирхнув він, — ніби я з дитиною буду вести переговори. Старого Пшетоцького не ошукаєш, так їм і скажи. 1 ще скажи, що Пшетоцький ні разу за сімдесят два роки життя не порушив даного ним слова, навіть коли дав його не шляхтичеві.
— Але ж, дідусю, мова йде перо те, щоб винахід мого батька використати для боротьби з німцями. Його відвезуть у Лондон, і союзники будуть…
— Я краще знаю, що з ним робити. Союзники! — зневажливо промовив він. — Я знаю цих гендлярів. Ні, хоч би який був твій батько, але я йому обіцяв і нікому його паперів не віддам. Тільки після війни.