Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
Тепер Райл думав тільки про те, як позбутися старої фройляйн Крепке. А вона саме знову зайшла до кабінету.
— Прийшли ці, з гестапо, — сповістила секретарка, не причиняючи за собою дверей.
— Я ж казав вам, фройляйн Крепке, що, заходячи до мого кабінету, треба причиняти за собою двері. Це — по-перше. А по-друге, доповідаючи, треба називати прізвища. Просіть!
Гестапівець у чині штурмфюрера ввів Пулковського. Польський вчений здався Райлові дуже старим: обличчя його було порите зморшками, на щоці — свіжий шрам, одяг висів, як мішок. Він боявся. Райл подумав, що Пулковський, напевно, вважає його за чиновника гестапо, і вирішив поставитися до польського вченого з усією увагою. Якщо він, звичайно, цього заслужить…
— Почекайте в секретаріаті, штурмфюрер, — зневажливо сказав він. — Зараз ви мені поки що не потрібні. — І він показав Пулковському на стілець.
Пулковський сковано сів. Він не знав, куди подіти руки, і склав їх на колінах, втупившись очима в брудну пов’язку на лівій долоні.
— Кави, чарочку коньяку? — запитав Райл.
Пулковський мовчав.
— Отже, чарочку коньяку і сигару. — Райл розсміявся голосно й доброзичливо. — Таких сигар ви вже давно не палили.
Він метушився, розливав коньяк і водночас не переставав говорити. Сказав, звичайно, що гестапівці — справжні йолопи, тупі бюрократи; він же, Райл, належить до того самого типу людей, що і його гість, людей, які займаються наукою і технікою і ненавидять політику. Очевидно, вони могли б легко домовитися і, напевно, домовляться.
Пулковський випив коньяк і затягся сигарою. Він не переставав уважно стежити за Райлом, але сидів уже трохи вільніше.
— Чого вам треба? — запитав він.
— Скільки вам років, пане доктор?
— Сорок вісім, — відповів Пулковський, і Райл подумав, що цей чоловік виглядає принаймні на шістдесят.
— Я інженер, — пояснив він, — і мене цікавлять ті самі проблеми, які ви намагалися розв’язати. Про ваші наукові праці я чув ще до війни… — Він замовк, але Пулковський мовчав, і Райл повів далі: — Ви розумієте, мене призначили директором оцього заводу… — Райл відкрив шухляду письмового столу і витяг звідтіля приготовлену течку. — Тут кілька технічних креслень. Вони пов’язані з вашими довоєнними працями. Прогляньте їх. Адже ви пам’ятаєте свій винахід, запатентований у тридцять сьомому році в Італії? Йдеться саме про нього…
Пулковський глянув на креслення, потім рішучим жестом відсунув їх від себе.
— Я вам нічим не зараджу.
— Що? — Райл голосно розсміявся. — Я все знаю! Це італійський патент на реактивний двигун!
— Ні, — сказав Пулковський.
— Замовкніть! — вигукнув Райл. Йому все-таки увірвався терпець. — Я створю вам чудові умови для праці, ставитимуся до вас, як до приятеля, дбатиму про ваше здоров’я…
— Про моє здоров’я, — перебив його Пулковський, — вже подбали ваші колеги з гестапо…
— Забудьте про це, — Райл через силу почав заспокоюватись, — адже ми з вами зліплені з іншого тіста… — Пулковський мовчав, а Райл відразу ж додав: — Та й ваша дружина, пане Пулковський, досі ще у в’язниці гестапо.
Поляк зблід. Він підняв чарку, але коньяк вилився на підлогу.
— Не біда, — промовив Райл. — Подумайте, я даю вам трохи часу. А поки що ви залишитесь тут, на території заводу…
У цю мить потужний вибух струсонув повітря. Почувся брязкіт розбитого скла, до кімнати ввірвався вітер, погасло світло, і їх огорнула темрява. За вікном піднявся вгору вогняний стовп.
— Пускові установки! — закричав Райл. — Мої пускові установки!
Обер-лейтенант Ганс Клосс у парадному мундирі зупинився біля входу до резиденції коменданта. В розчинену залізну браму щохвилини в’їжджали машини, і вартові в мундирах СС витягалися в струнку.
Клосс поглянув на годинник — чи не прийшов він надто рано. Не знав, кому дякувати за це запрошення; бувши маловідомим співробітником тутешнього абверштелле, він ніколи не зустрічався безпосередньо з комендантом.
Отже, все-таки його дружина? Цій худій німкені, що бавилася в підлітка, його відрекомендував Бруннер на концерті в Зольдатенгаймі. Потім вони пили каву, і дружина коменданта кокетливо всміхалась; Клосс відвіз її додому. На прощання вона сказала: “Я сподіваюсь, що ми ще зустрінемося, обер-лейтенанте”. А тепер ось це запрошення.
Звичайно, він мусив ним скористатися, навіть сподівався, що дізнається трохи більше про те, як німці прореагували на диверсію на заводі Райла. Його шеф мовчав, як проклятий, а Бруннер, котрий вів цю справу від гестапо, весь час повторював те саме: “Ми їх скоро спіймаємо”.
У Клосса на душі було неспокійно. Щоправда, вибух знищив склади й одну пускову установку, але завод працював і далі, а інформація про нові випробування була досить скупою. Тому він і сказав Едвардові: “Хлопці попрацювали добре, але це тільки початок роботи. Німці тепер стануть пильніші”.
Едвард був чудовим помічником, та часом діяв надто поспішно. Він ніяк не міг зрозуміти, що інформація іноді важливіша за дії. Учитель за фахом, він все ще ставився до своїх підлеглих, як до учнів. “Казик попрацював на “п’ятірку”, — сказав він про цю диверсію.
Але інформації Казика, якого Клосс, до речі, ніколи не бачив, — так вимагали основні правила конспірації, — були, правду кажучи, неточні. Підпільники не мали навіть детального плану заводу Райла, не знали, де німці тримають Пулковського.
До речі, про Пулковського. У кожній радіограмі з Центру повторювалося це прізвище. Треба було відбити його в німців або… Про це “або” Клосс не хотів і думати. Чи зізнався їм у чомусь Пулковський? Едвард вважав, що це чоловік з характером, що він нічого німцям не скаже, але Клосс краще за нього знав, які методи застосовує гестапо. У нього не було ілюзій, він просто не мав на них права. Про Пулковського треба знати все, а якщо Данці не вдасться…
Підіймаючись сходами, що вели в резиденцію, він ще раз подумав про Данку. Ця дівчина мала залізні нерви; вона ніколи не розповідала про себе, хоч вони були знайомі вже кілька місяців. Клосс навіть не знав ні її справжнього прізвища, ні імені. Та й вона теж…
Він глянув у дзеркало, що висіло в холі; володіти м’язами обличчя він уже навчився, але як актор, що готується вийти на сцену, завжди відчував необхідність перевірити себе. Треба було знайти відповідну усмішку для комендантової дружини, коли вона привітає його на порозі. Він знав, що людину часом може видати найменший порух, недоречно вжите слово; знав, як важко приховати ненависть.