Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
— Дуже добре, — мовив Клосс.
Едвард довго мовчав.
— Дуже добре, — повторив він нарешті. — А ти подумав коли-небудь про те, якою ціною їй доводиться за це платити?
Клосс швидкими кроками ходив по кімнаті.
— Про це я ніколи не думав, — відповів він, знаючи, що кривить душею; він багато днів думав про Данку і завжди, думаючи про неї, проклинав свою роботу. — Вона повинна дістати для нас детальний план заводу Райла.
— Не поспішай, не поспішай, — сказав Едвард. — Дівчині не можна зараз робити нічого такого, що могло б викликати підозру. Досить буде, якщо їй вдасться встановити контакт з Пулковським.
— А хто здійснить план?
— Я доручив це Казикові, — відповів Едвард. — Чудовий хлопчина. Напевно впорається.
— Всі в тебе чудові хлопці, — пробурмотів Клосс. — Ти все ще схожий на вчителя, який любить ставити добрі оцінки.
Казик працював у залізничних майстернях, що стояли навпроти заводу Райла. З вікон своєї кімнати, похмурої комірчини в бараці, він бачив рейки, паровозне депо, а в глибині — високий мур, що відокремлював залізничне полотно від заводу. На роботу він приходив рано, завжди за кілька хвилин до восьмої, але шеф, гер Любке, високий німець у коричневій сорочці, з’являвся ще раніше. Він чекав Казика, стоячи в дверях своєї кімнати, дивився на годинника і давав йому завдання. Роботи, щоправда, було небагато — відомості на платню, списки робітників, але німець терпіти не міг помилок: найменше виправлення — і він наказував переписувати все наново. Через годину Любке залишав Казика самого і йшов на вокзал — зустрітися з друзями, провідати начальника станції й випити в буфеті кухоль пива. Саме на це Казик і важив. У шефовому кабінеті стояв сейф, у якому лежали проштемпельовані перепустки на завод Райла. їх видавали залізничникам, котрі працювали на вітці, що проходила на території заводу.
— Через годину я повернуся, — сказав як завжди шеф.
Казик стояв біля вікна й стежив. Тільки-но німець зник за складами, він кинувся в його кабінет. Ключі від сейфа, як завжди, лежали в шухляді письмового столу. Казик відкрив її відмичкою. Довго, довше, ніж сподівався, він морочився з сейфом. Нарешті дверцята подалися. Казик знайшов картонні квадратики з написом “перепустка”, вхопив один із них, на якому стояло прізвище Ганс Мольке, сховав його до кишені і вибіг з барака.
Серце сильно калатало в його грудях, коли він підходив до брами; довкола було порожньо, вартовий у мундирі СС, що стояв, обіпершись на дерев’яну будку, уважно глянув на нього. Хлопець простяг йому перепустку; німецьку мову він знав досить непогано, але боявся, що його викаже вимова. Хоч, зрештою, вимова не так важлива — хіба мало тут фольксдойчів! Вартовий оглянув перепустку, а потім швидкими і вмілими рухами обмацав Казика.
— Ми тепер усіх обшукуємо, — пояснив він. — І фольксдойчів, і рейхсдойчів теж.
— Годі було б і поляків, — відповів Казик.
— Усе гаразд, — сказав вартовий, і хлопець відчув величезне полегшення. В цю мить їх проминув елегантний чоловік, що виходив з заводу. Вартовий виструнчився, а Ріолетто — бо це був саме він — уважно глянув на Казика.
— Якесь велике цабе з Берліна, — мовив вартовий.
Казик пішов. Широка асфальтована дорога вела повз цехи, розкидані по всій території, до помітного здалеку чималого будинку, очевидно, контори. Всюди панувало пожвавлення, по рейках бігали вагонетки, торохтіли мотори, люди в робочих комбінезонах байдуже обминали Казика, ніхто на нього не зважав. Хлопець звернув у бічну алейку; він хотів обійти весь завод уздовж муру, що оточував його. Казик знав, що повинна бути ще одна брама, завжди замкнена і відчинена тільки тоді, коли на завод приходили великі вантажі. Йому треба було точно встановити відстані від заводських цехів до цієї брами, а потім визначити місце адміністративного будинку.
Тепер він ішов вузькою доріжкою вздовж хаотично порозкиданих заводських будівель, складів і дерев’яних халабуд. У глибині, схована за деревами, виднілася красива вілла. У ній, напевне, мешкав інженер Райл, а Едвард вважав, що там тримають доктора Пулковського. Казик знайшов добрий спостережний пункт, обтерся на сліпу стіну дерев’яного барака, витяг з кишені аркуш паперу і швидкими, вправними рухами заходився олівцем накидати ескіз. Дорога від брами до вілли, відстані, розташування заводських цехів і адміністративного будинку. Вздовж стіни ходив вартовий, та він був не страшний — все, що відбувалося на території заводу, його не цікавило. Захопившись ескізом, Казик не помітив, що за ним уже кілька хвилин спостерігає юнак у коричневому мундирі. Так само, як і Казик, він притиснувся до сліпої стіни барака, а потім тихо й поволі підкрався, став позаду, вихопив з кобури пістолет і приставив його до спини хлопця. Казик різко обернувся. На роздуми було всього кілька секунд. Що робити: кинутись на гітлерівця? Але той відскочив на кілька кроків і, широко розставивши ноги, спрямував на нього пістолет. Вартовий спокійно крокував уздовж муру. Казик підняв угору руки.
— Я тебе спіймав, — сказав німець. — Не рухайся. Документи і отой аркуш. Хутчій.
Ситуація була безнадійна. Казик подав гітлерівцеві перепустку й ескіз.
— Ганс Мольке, — прочитав той. — Дай аусвайс, — буркнув він.
Казик завагався. Чи помітив їх вартовий? Вони все ще були в його полі зору, може, й побачив. Хлопець відчув, як на лобі виступили краплини поту; шансів не було ніяких. Він простяг німцеві кеннкарту.
— Казимеж Труханович, — розсміявся гітлерівець. — Украв перепустку, га? Працюєш на перевантажувальній станції?
— Так, — відповів Казик і тої ж миті вирішив, що більше нічого не скаже. Він заплющив очі й подумав: все, що буде потім, не має вже ніякого значення. Для нього всьому настав кінець.
Тим часом німець обережно згорнув перепустку і кеннкарту. Він мовчав, і це тривале мовчання здавалося Казикові дедалі дивнішим. Адже він повинен негайно відвести Казика в караульну і звідтіля відправити його в гестапо, а він чомусь вагається, ніби не може або не хоче нічого вирішити. Вони бачили зараз спину вартового; через кілька кроків солдат повернеться, піде назад і тоді побачить їх.
— Іди, — сказав німець.
Казик не зрозумів.
— Іди, — повторив той і віддав хлопцеві документи. Потім пішов швидким кроком, не оглядаючись, ніби не був впевнений у тому, що не зробить інакше.
Казик усе ще не вірив. Він був сам, був вільний, йому здавалося, що це сон, що такого не могло трапитись… Все ще невпевнений і приголомшений, він вийшов на центральну дорогу і без перешкод поминув вартового, що стояв у брамі. Ніхто за ним не йшов, ніхто за ним не стежив.
У залізничні майстерні Казик встиг повернутися раніше за шефа і поклав перепустку назад у сейф. Руки в нього тремтіли, коли він працював відмичкою. У своїй комірчині він відчинив вікно і довго дивився, як на заводську вітку заганяють товарні вагони… Що тепер робити? Втікати? Не можна, бо треба попередити Едварда. А в нього він повинен бути тільки завтра… Хлопець відкрив шухляди письмового столу і заходився набивати кишені якимись паперами, потім знову сів до столу.
“Опануй себе, — думав він, — можливо, тобі ще нічого не загрожує, просто тобі поталанило напасти на чесну людину”.
Казик шкодував, що не має з собою зброї, з нею він почував би себе зараз упевненіше, але Едвард не дозволяв брати зброю на роботу. Раптом грюкнули двері. Казик підхопився з стільця, він думав, що то шеф, але побачив німця, який затримав і відпустив його на заводі Райла.
— Це ви, — промовив Казик.
— Я, — відповів німець і згодом додав: — Ти дозволиш мені сісти?
— Сідайте, будь ласка.
— Тут можна порозмовляти спокійно? — запитав німець.
— Можна, — відповів Казик.
Німець дістав з кишені аркуш паперу — Казиків ескіз.
— Я забув віддати тобі оце, — пояснив він.
Казик узяв аркуш, бездумно крутив його в руках.
— Навіщо ви це робите? — запитав він.
Німець відповів не відразу. Він немовби все ще вагався, немовби все ще не був упевнений, що вчинить за хвилину.
— Є різні німці, — сказав він обережно. — Є й такі, котрим можна вірити.