Ставка більша за життя. Частина 2

Збих Анджей

Отже, це може бути не пастка, а своєрідний екзамен, яким Гофберг хоче перевірити свого нового офіцера. Полковник справді хоче добути документацію цінного сплаву, і його міркування, що вона знаходиться десь тут, цілком правдоподібні. Тікаючи від німців, родина Лятошеків залишає в Пшетоці найдорожче: дитину і документацію винаходу.

Придуманий ним спосіб знайти картонну течку (невідомо чому Клоссові здавалося, що це буде саме картонна течка, хоч з таким же успіхом це могла бути й металева скринька) свідчить, що Гофберг не такий простак, якого з себе вдає. Несподіваний арешт, обшук могли б не дати ніяких наслідків, а точніше, напевно не дали б їх, оскільки Пшетоцький міг сховати невеликий предмет (все одно, чи то течку, чи скриньку) деінде, можливо, в когось із вірних слуг, хоч на перший погляд він не здавався людиною, що має друзів у бараках. Міг також вивезти його в один із сусідніх маєтків або закопати в землі в тільки йому відомому місці.

Теоретично є, звичайно, можливість “перекопати весь фільварок”, як сказав Гофберг. Але ж тільки теоретично, бо щоб перевірити лише за допомогою міношукача близько чотирьохсот гектарів маєтку, з них понад сімдесят гектарів лісу і мочарів, вистачило б роботи кільком десяткам людей на кілька років. Через те Гофберг обрав найкращий варіант: створити загрозливу обстановку, посіяти в Пшетоцького підозру, що цінним матеріалам загрожує небезпека, й примусити його переховати їх.

До цього моменту мета Гофберга збігається з метою Клосса. Він теж охоче роздобув би документацію Лятошека і передав би її куди слід. Але в Пшетоці повинен з’явитися ще хтось, людина, яка, можливо, не признається Клоссові, яка сама вирішить, чи потрібна їй Клоссова допомога, яка намагатиметься використати створену Клоссом загрозливу обстановку для того, щоб добути матеріали або як-небудь виманити їх у Пшетоцького.

Стривай, стривай… Якщо їх виманити, то це може зробити тільки добре знайома Пшетоцькому людина, котра має право знати, що документація знаходиться в старого, і запропонувати безкорисливу допомогу. Цього Клосс не повинен допустити.

Але поки що в Пшетоку не приїхала жодна людина, яка могла б звернутися до графа з такою пропозицією. Йоланта Кшемінська, напевно, не входить у цю гру (вже наступного дня Клосс довідався, що молодшу дівчину звуть Зосею і вона — онука Пшетоцького; старша ж і гарніша, в очах якої ще першого вечора на сходах він побачив стільки зневаги, — гостя, дочка якогось давнього друга господаря); важко припустити, що старий лис зможе до такої міри довіритися молодій жінці, яку він пам’ятав ще дівчинкою з кісками.

Може, Зося? Запальне дівча, що відкрито демонструє свій патріотизм? Дурниці. Вона могла б це зробити тільки на бажання батьків, але якби Лятошек був у руках у німців, вони навряд чи шукали б документацію, а скоріше намагалися б змусити його відтворити її.

Залишаються слуги. Ян, котрий, як уже встиг з ясувати Клосс, служить камердинером у Пшетоцьких майже сорок років; його дружина, дебела буркотлива жінка з червоним лицем, що майже не виходить з кухні? А може, Марта — їхня дочка, котра з незворушним обличчям стелить йому ліжко і прибирає кімнату? Ні, все це безглуздя. Агент ось-ось з’явиться, а поки що він змушений скоритися наказу Гофберга — сидіти і чекати.

5

Клосс вчасно зробив спритний хід, приховавши, що розуміє польську мову. Вже наступного дня після його приїзду, коли Клоссу подали в залі сніданок, Пшетоцький під час розмови з обер-лейтенантом (цього дня він був трохи добріший і не так гаряче виявляв свою зневагу перед вискочнем, з яким мусив ділитися шматком хліба) промовив ні сіло ні впало по-польському: “Пан обер-лейтенант вимастив собі рукав мармеладом”. “Що?” — перепитав по-німецькому Клосс, дивлячись з незворушним обличчям на Пшетоцького.

Старий швидко попросив вибачення, сказавши, що звертався до внучки. Дівчата перезирнулися, а в куточку вуст Йоланти Клосс помітив щось схоже на усмішку.

Одначе на цьому граф своїх штукенцій не облишив, ще кілька разів він пробував спіймати Клосса. Якось Зося, що майже весь час мовчала, сказала Клоссу, дивлячись йому просто у вічі: “Знав би ти, як я тебе ненавиджу, солдафоне!”, а Йоланта з своєю звичною, ледь помітною, усмішкою хутко “переклала”, що Зося питає, як давно пан обер-лейтенант не бачив своєї родини.

Тепер у Пшетоці при ньому говорили цілком вільно. Це не були ніякі таємниці; в усякому разі, Клосса, що гортав сімейні альбоми, вони на перший погляд зовсім не цікавили. Але з однієї розмови він дізнався, що завтра до Пшетоки мають приїхати якісь люди. Одного з них Зося називала “Едвард”, другого — “пан Маєвський”.

Щоправда, в Зосі з’явилися побоювання — чи доречний буде візит цих людей у дім, де мешкає шваб, чи не варто організувати зустріч в іншому місці, але Йоланта заспокоїла її, сказавши, що навпаки, присутність німецького офіцера, котрий анічогісінько не розуміє по-польському, — найкраща охорона, про яку тільки можна мріяти. Вона нагадала Зосі давню східну приказку, що завжди найтемніше під ліхтарем, і це, очевидно, остаточно переконало дівчину, бо за вечерею Пшетоцький сказав:

— Пан обер-лейтенант просив сповіщати його, якщо до нас хтось повинен приїхати. Мене щойно повідомили, що сюди збирається завітати мій сусіда, пан Маєвський, з небожем. Я, звичайно, можу відкласти відвідини, якщо пану обер-лейтенантові це не до вподоби.

Клосс відповів, що йому аж ніяк не заважає візит сусідів, що він не хотів би своєю присутністю порушувати звичаїв цього дому, а просив він сповіщати про це тільки з службового обов’язку, і це, мабуть, пану графові зрозуміло.

Оскільки вечеря наближалася до кінця, Клосс підвівся, байдуже вклонився (свого часу він з величезними труднощами опанував цей характерний уклін чистокровного пруссака: нерухома шия і ледь помітний кивок підборіддям), віддав паннам на добраніч і пішов до своєї кімнати.

“Отже, завтра, напевно, завтра, — думав Клосс. — Хто ж вони такі, оцей пан Маєвський і його уявний чи справжній небіж?” З натяків, рум’янців і сміху Зосі він здогадався, що панну Лятошек щось єднає з цим Едвардом. “Може, це саме він, — майнула раптом думка, — наречений чи залицяльник, претендент на руку Зосі, мав би право і на документацію як на частину посагу?” Може, в цьому й полягає провокація Гофберга? А в тому, що це саме провокація, Клосс зараз анітрохи не сумнівався.

— Дурень! — голосно пробурмотів він до самого себе. — Побудував цілу гіпотезу, майже не маючи для цього даних. Треба зачекати до ранку. А сьогодні вночі спробувати трохи побешкетувати в будинку. Гофберг має рацію: вони повинні відчути його присутність, почати, нарешті, боятися.

За дверима почувся якийсь шурхіт. Тихо, в самих шкарпетках, Клосс підійшов до них і раптово розчинив. На порозі стояв Ян з ганчіркою в руках.

— Я витирав пил з дверей, пане обер-лейтенант.

— Зрозуміло, — відповів Клосс. — Пил треба витирати.

Він зачинив двері і, зробивши паперову кульку, заткнув нею замкову щілину. Він не любив відчувати, що за ним стежать.

6

Гості приїхали, коли в домі вже доснідували. Ян церемонно провів їх до зали.