Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
— Так точно! — виструнчився Клосс. — Ще одне запитання, пане полковник. Коли я маю виїхати?
— Запам’ятайте собі, — Гофберг аж підвівся, — що мої накази треба виконувати негайно. Вже півгодини внизу вас чекає машина з людьми. Чого ви ще тут стовбичите?
— Хайль Гітлер! — стукнув підборами Клосс. І, повернувшись кругом, вийшов.
Він поволі спускався сходами, тримаючи під пахвою картонну течку з написом “Г-298”. Наказ виїхати негайно до Пшетоки зруйнував усі його плани. Треба було за всяку ціну попередити про це Леона.
Одначе Гофберг не любить, коли зволікають з виконанням його наказів. Хто
Та іншого виходу не було. “Почекаю ще хвилин дві”, — подумав Клосс, натискаючи на ручку дверей вбиральні. Скоріше за звичкою, ніж з необхідності, він окинув поглядом тісне приміщення і переконався, що за ним ніхто не стежить. Вирвавши з книжечки цигаркового паперу маленький клаптик, він квапливо написав на ньому кілька слів і, відкривши кришку годинника, поклав туди цидулку. Годинник, як і слід було сподіватися, зупинився.
Солдати з фельдфебелем коротали час грою в ската. [3] Вони так захопилися, що навіть не помітили, як підійшов Клосс. Сховавши карти в долоні, фельдфебель доповів обер-лейтенантові, що група телефоністів готова до виїзду. Але куди треба їхати, він навіть Клосса не спитав. Наказ він одержав, очевидно, від когось іншого.
Шофер через силу розвернувся на вузькій вуличці перед будинком колишньої сільськогосподарської школи, де містилася резиденція Гофберга. На перехресті Варшавської вулиці він на мить зупинився, пропускаючи безконечний ряд військових підвід. Клосс ніби мимоволі глянув на годинник і з здивуванням, щирість якого не могла викликати сумніву, помітив, що він стоїть. Вилаявшись на адресу польського годинникаря, який так несумлінно його полагодив, він жестом наказав фельдфебелеві злізти з машини.
3
Гра, в якій послугуються тридцятьма двома картами.
— Тут недалеко, — сказав Клосс, подаючи йому годинника, — є майстерня. Занесіть його туди і скажіть, що вас прислав обер-лейтенант Клосс, якому цей майстер лагодив годинника. І ще скажіть, що коли через п’ять хвилин він не буде готовий, то обер-лейтенант Клосс розправиться з майстром особисто.
Фельдфебель повернувся кругом і пішов. По виразу обличчя видно було, що йому не дуже подобається доручення обер-лейтенанта. Клосс проводжав його поглядом до самісіньких дверей майстерні, мимоволі розстібаючи й застібаючи кобуру. Спосіб зв’язку був вибраний не дуже безпечний, але іншого виходу немає. Якщо фельдфебель не повернеться через три хвилини…
На порозі майстерні з’явився фельдфебель. Він швидко біг до машини.
— Годинникар просить вибачити, каже, ніби там щось заїло. Він сказав, що коли знову зіпсується, то полагодить пану обер-лейтенантові годинника безкоштовно.
Клосс з цікавістю глянув на некрасиве, повісплене обличчя фельдфебеля. Адже хлопець міг, користуючись його наказом, увірватися до майстерні Леона з галасом, вимахувати пістолетом, погрожувати. Більшість із них так і чинить, причому без усякого виправдання і потреби, з самого лише бажання підкреслити, що належить до панівної раси. Цей же пішов явно неохоче, а виходячи, очевидно, спитав, скільки коштує послуга.
Це ще раз підтверджувало, що німці бувають різні; часом поміж них трапляються прості, хороші люди, яких силоміць одягли в мундир, які ненавидять війну і соромляться накинутої їм ролі володарів світу. Щоразу, зустрічаючись із такими людьми, Клосс відчував не тільки задоволення, а й неначе збентеження: воюючи проти справжніх фашистів, він воює і з цими. Але він не мав можливості відрізняти добрих німців від поганих, не міг роздумувати, придивлятися до кожного з них зокрема.
— Поїхали! — різко кинув він шоферові.
У Пшетоцького аж серце тануло від радості, він не знав, де й посадити Йоланту. Нарешті вирішив, що найбільш підходящим місцем для неї буде бідермейєрівське крісло, яке стояло під стіною, завішаною портретами його пращурів. Піднісши важку латунну гасову лампу, він трохи освітив її.
— Дай мені надивитися на тебе, моя дитино. Адже коли я тебе бачив востаннє… Зосю, — раптом схаменувся він, — ти сказала на кухні, щоб для панни Кшемінської приготували щось попоїсти? Вона ж, сердешна, в дорозі стомилась. Ну, що нового в Кракові? Через цю війну людина й світу білого не бачить; сидиш отут у своїх чотирьох стінах і боїшся навіть носа виткнути на вулицю, бо й у своєму домі небезпечно…
— Усе гаразд, дідусю, — втрутилася Зося. — Янова дружина смажить для панни яєчню, я зараз принесу.
— Дякую, моя дитино. Не знаю, пані Йоланто, чи я познайомив вас із своєю онукою? Я так розгубився… Ми тут просто відвикли від гостей. Це Зося, — демонстративно скривився він, — Зося Лятошек. Боже праведний, і хто б міг подумати, що ця дівчина, яка носить прізвище Лятошек, — онука Пшетоцьких!
— Дідусю, — докірливо промовила Зося. Це була молода вісімнадцятилітня дівчина, білява й синьоока, не дуже вродлива, але висока й ставна. Біла шкіра і свіжий рум’янець на обличчі додавали їй чарівності.
— Дуже приємно, — сказала Йоланта. — Мій батько часто згадував про вашу доньку, пані Гелену, якщо я не помиляюсь.
— Не помиляєшся, моя дитино. На жаль, я нічого не знаю про Гелену. Відколи почалася війна, я її більше не бачив, і цього, як його там… Лятошека, теж. Ну, добре, годі журитися. Зосю, — він вибачливо поцілував її в щічку, — даруй старому склеротикові… Я не раз розповідав тобі про мого приятеля, Генрика Кшемінського, з яким ми у Відні, пане добродію, гультяювали замолоду, і ти бачиш, онучко, гора з горою не сходиться… Генрик одружився пізно, він любив парубоцьке життя, ой любив, аж гріх при жінках згадувати. Тому й дочка в нього така молоденька, не набагато старша за мою внучку. Правда, моя Геленка теж поквапилася, — махнув він рукою. Щемливе відчуття нерівного шлюбу його дочки глибоко засіло старому в душу.
На щастя, цієї миті зайшов Ян, несучи в руках тацю, на якій парувала яєчня.
— Правду кажучи, я не голодна, — сказала Йоланта.
— Їж, їж, — примовляв старий. — Ще ніхто з гостей Пшетоцьких не лягав спати не повечерявши, а ти ж, дитино, з такої далекої дороги! В наш час це майже геройство. Я радий, що Генрик не забув про мене. Ти вмов його приїхати сюди. Ну що в вас там за життя в місті? Голод. Але як добре, що хоч ти провідала старого.
— На жаль, — мовила Йоланта, — я не зможу довго побути у вас. Не так довго, як хотілося б.