Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
“Це вже занадто”, — подумав Клосс.
— І ще одне: забудьте й про нашу розмову.
— З великою охотою, пане генерал, — прозвучало це, однак, досить фамільярно. — З великою охотою, — повторив Клосс. — Коли б тільки я був певний…
— У чому?
— У тому, що Інгрід Кельд не поїде ранковим поїздом до Стокгольма.
Клосс подумав, що сказав зайве. На обличчі генерала з’явилося здивування. Він вклав у око монокль і дивився на Клосса з неприхованою цікавістю.
— Не розумію.
— Я міг би мати таку певність?
— Хай так, — відповів генерал фон Больдт.
— Тоді дозвольте мені йти, пане генерал.
“Ми обидва припустилися помилок, — застібаючи плащ, міркував Клосс уже в коридорі. — Старий пруссак навіть не спробував витягти з мене, що я знаю насправді, а я сказав трохи забагато. Якщо Інгрід Кельд розповість Больдтові, яке завдання дав їй Мюллер на сьогоднішню ніч, генерал може здогадатися, в чім річ, і я в його руках. Але ж і він у моїх теж. Як кажуть — зловив козак татарина… Тільки б він не випустив Інгрід! Цікаво, що буде далі? Що він учинить?”
Генерал фон Больдт набрав по телефону тільки йому відомий номер і довго чекав, аж поки в трубці почувся знайомий голос. Потім покликав Штольпа і наказав йому привести до кабінету Інгрід Кельд.
Інгрід Кельд, дівчина, яку Клосс вже понад двадцять годин марно намагався вбити, сиділа навпроти генеральського письмового столу.
— Ви курите? — запитав фон Больдт.
— Я можу не курити й не пити, — відповіла Інгрід, виказуючи всім своїм виглядом байдужість і зневагу. Вона дивилася на портрет Бісмарка; обличчя залізного канцлера здавалося їй симпатичнішим і людянішим, ніж обличчя господаря кабінету.
— Я не люблю воювати з жінками, — рішуче мовив фон Больдт.
— Зате ви любите ув’язнювати жінок у своєму власному підвалі, — миттю відрізала співачка.
— Облишимо гратися в піжмурки, люба пані. — Генерал уклав монокль і потягся по сигару. — Ставка надто висока. Я, звичайно, думаю не про себе і не про своїх підлеглих, я думаю про Німеччину. Ви, пані, доброхіть зголосилися допомогти мені і передати мого листа… — тут він кашлянув, — певній особі в Стокгольмі.
— Я виконала б свою обіцянку.
— Ви жартуєте, пані, — чемно сказав генерал. — Сьогодні вранці мені доповіли, що ви… — він знову кашлянув, — працюєте в Мюллера з гестапо. Це правда? — різко спитав він.
Інгрід вагалася лише якусь мить.
— Так, це правда.
Фон Больдт зітхнув.
— Мені не хотілося вірити, — мовив він, — коли я це почув. Я не збираюся випитувати, чому ви так вчинили, але зараз вимагаю від вас чітких і відвертих пояснень. Не знаю, чи зможу випустити вас на волю, але… але не виключено, що дам вам можливість вижити. Отже, прошу: що знає Мюллер?
— Нічого, — відповіла Інгрід.
— Брехня, — генерал не підвищив голосу. — Де мій лист?
— У моїй квартирі.
— А точніше — де?
— Пане генерал, — Інгрід вперше глянула на нього, — я поверну вам листа, якщо ви повернете мені волю. Присягаю, що не сказала Мюллерові ані слова. Я… — вона хотіла зараз пояснити йому найважливіше, але була певна, що він не зрозуміє.
Що може знати прусський генерал про кохання? Інгрід жила тільки для Гейні, думала тільки про Гейні. “Ми маємо право ненавидіти”,— сказав він колись. Коли ж він загинув, вона повторювала ці слова, додаючи: “Ми маємо право на помсту”. Помста тепер стала метою її життя. Інгрід кинула виклик убивцям свого коханого… Вона не відчувала ні докорів сумління, ні жалю тоді, коли віддавала в руки Мюллерові чергову жертву. “Смерть Гейні Кетля, — сказав їй тоді гауптштурмфюрер, — дорого їм коштуватиме. — І додав: — Я розумію і поцінюю вашу ненависть. Я теж ненавиджу”.
Інгрід відчула, що генерал пильно дивиться на неї.
— Я… повторила вона. І додала байдуже: — Я працюю тільки проти поляків.
Генерал трохи помовчав. Його похмуре обличчя ледь проясніло.
— Як би хотілося в це вірити… — стенув він плечима. — Простодушна і невинна брехня, люба пані. Щирість доводять по-іншому.
— Я гадала, — прошепотіла Інгрід, — що ви, начальник Гейні, довірятимете мені.
Їй уже, власне, було байдуже, чи цей літній чоловік довірятиме їй. Вона боялася повернення до Стокгольма, боялася самоти. Колись просила Мюллера доручити їй справді ризиковане завдання, ладна була поїхати навіть до Варшави, якої ніколи не бачила, й поглянути на вулиці, де загинув Гейні, на людей, які бачили з вікон, як він загинув, і якщо й не стріляли самі, то все ж раділи тому пострілові.
А Гейні ж і справді у думках був з ними. Тому, вбиваючи його, вони зрадили. “Тому і я зрадила”,— подумала вона.
“Ти зовсім не розумієш цієї війни, — казав, бувало, Гейні, — ти наївна шведка. Але я тебе дуже кохаю”, — відразу ж додавав він.
— Я повинен довіряти агентові гестапо, — перебив плин її думок генерал. І відразу ж після цього були сказані слова, яких би вона воліла не чути ніколи. Інгрід здалося, що її зненацька пробудили від сну і кинули в таку жорстоку дійсність, таку голу й порожню, що всі подальші події будуть уже тільки болем і розпачем.
— Довіряти жінці, — повторив генерал, — яка допомагає тому самому Мюллерові, що вбив найближчу їй людину…
— Що ви сказали! — вигукнула вона. — Гейні вбили поляки!
Генерал був безжалісний.
— Це офіційна версія, люба моя, — пояснив він. — У мене вже немає причин приховувати цього. Виявилося, що обер-лейтенант Кетль зрадив, працюючи з польською підпільною організацією. Мюллер ліквідував його особисто. Як на мене, то краще було б, якби його судив польовий суд, але й метода Мюллера по-своєму добра: родина Кетля, а особливо його батько, не зазнали ніяких прикрощів, а ви… Я все-таки думав, що Мюллер вам усе розповів…
Інгрід мовчала, бо вже відучилася плакати.
Їй здавалося, що вона чує голос Гейні: “Ти просто наївна шведка”. Потім подумала про людей, яких видала до рук гестапо. Перед очима постало обличчя вбитого на вокзалі. “Не пощастило”, — сказав тоді Мюллер. Він любив убивати особисто.
— Я ще раз повторюю, — допитувався генерал, — де мій лист?
Хіба її тепер цікавив генерал фон Больдт та його лист до Кірстговена? Вона мовчала, дивлячись на генерала повними ненависті очима.
— Ви не хочете відповідати! — Генералові вже урвався терпець. — То, може, ви хоч скажете, хто такий обер-лейтенант Клосс? І чому він так цікавиться вами?