Ставка більша за життя. Частина 2
Шрифт:
Чи повірить цьому Канаріс? Чи є якийсь шанс, що він проковтне цю казочку.
— Ви шантажували генерала?
— Я вважаю, пане адмірал, що таке визначення не зовсім точне.
Адмірал знову зважував відповідь. Він навіть заплющив очі — певно, був дуже стомлений, бо обличчя його здавалося майже сірим.
— Ви кривите душею, пане Клосс, — нарешті тихо сказав він. — Доволі вміло, але кривите. Ви не такий, якого хочете зіграти в моєму кабінеті.
— Я просто відвертий, пане адмірал! — вигукнув обер-лейтенант і відчув, що струна ось-ось лопне.
— Відвертість? — скривився адмірал. — У нашій службі? Я дещо чув про вас… Гаразд, я ладний проковтнути цю версію, — в його голосі забриніла іронія. — Я переконаний, що ви не хочете завдавати клопоту начальству… своїми дурощами. Бо це ж дурощі, правда? — У голосі адмірала з’явилися владні нотки. — Якщо ми обидва щось знаємо, тобто якщо ви вважаєте, що я теж знаю, то це тільки ваше припущення. Ви згодні?
— Так точно, — відповів Клосс.
— Отже, треба мовчати. Ви вже про все забули. І пригадаєте тільки тоді, коли я накажу. Якщо я дам вам такий наказ, тоді ви мусите дещо згадати. А коли вам заманеться працювати на когось іншого, то я знайду вас і під землею. Один із підлеглих Мюллера кілька годин тому розмовляв з вами і паном Шульцом, правда?
— Так точно!
— Їх цікавить ця справа. Я вважаю, що версія, нібито генерал фон Больдт мав щось спільне з Інгрід Кельд, є всього-на-всього витвором вашої фантазії. Може, вона вам приснилася?
— Так точно!
Адмірал криво усміхнувся.
— Ваші почуття не цікавлять мене, пане Клосс, про Інгрід Кельд забудьте. Раз і назавжди.
Клосс повернувся в секретаріат, взяв свого портфеля й одягнувся. Вони, здається, не заглядали до портфеля! Якби заглянули, йому було б важко тоді вибратися з цього будинку. Крізь тонку шкіру Клосс намацав свою пластикову іграшку. На місці!
Він поволі рушив широким коридором, обминаючи вартових коло дверей. Ці живі статуї, здавалося, не помічали його. Він дихнув на повні груди тільки тоді, коли опинився на вулиці. Проте радіти було зарано: це ще не кінець, ця ніч принесе ще йому, певно, чимало несподіванок. Адже ж Мюллер і його підлеглі шукають Інгрід Кельд по всьому Берліні. Цікаво, чи гауптштурмфюрер звелів за ним стежити? Коли навіть і так, то Клосс вважав, що йому все-таки вдалося заплутати гестапівських хортів по дорозі від штабу до вілли фон Больдта. Але він не був у цьому цілком певний. Тому вирішив іти додому й чекати виклику Мюллера — не сумнівався, що такий виклик буде.
“Найгірше те, — думав Клосс, — що я опинився між Канарком і Кальтенбруннером. Це, правда, має і свої переваги. Інформація про інтриги абверу і спроби зв’язатися з американцями знадобляться Центрові. Треба дивитися на союзників! А офіцерська змова?”
Клосс мимоволі задоволено усміхнувся: він, звичайно, не довіряв цим панам у мундирах, котрі виконували всі накази фюрера на Сході й на Заході. Він, якщо це буде можливим, ладний урятувати їх від гестапо, але не більше. Так чи інакше, пан гауптштурмфюрер Мюллер багато від нього не дізнається.
Запрошення в гестапо прийшло, однак, значно швидше, ніж він сподівався. Клосс дійшов ще тільки до Кюрфюрстендаму, як коло тротуару загальмував чорний автомобіль. З нього вискочив Фріц Шабе і досить-таки чемно запросив Клосса в машину. Сидячи між двома есесівцями з незворушними обличчями, як і в вартових Канаріса, обер-лейтенант обмірковував дві справи, котрі зараз здавалися йому найважливішими: чи Мюллер знає про його візит до Больдта і що робити з чорним портфелем? Якщо гестапівці привезуть його як заарештованого, то відберуть і портфель. А тоді… Клосс відчув у роті якусь гіркоту. Це кінець, а в нього немає з собою отрути. Чи ж витримає? Треба намагатися довести гестапівців до люті — тоді є можливість, що вони застрелять його не зволікаючи.
У кабінеті Мюллера горіло яскраве світло. Клосс сидів на стільці посеред кімнати. Портфель тримав на колінах. Він повинен встигнути вихопити “іграшку” — ця думка трохи заспокоювала його. До нього поступово повертався азарт гравця, якого він часом боявся і який все-таки допомагав у найважчі хвилини.
— Розказуй, де Інгрід Кельд? — гаркнув Мюллер.
Клосс мовчав.
— Розказуй! — верескнув гестапівець. Методи цього фахівця були, однак, досить примітивні.
— Я хочу тобі нагадати, — почав Клосс, — що ти розмовляєш з німецьким офіцером.
Якусь мить Клоссові здавалося, що Мюллер його вдарить; він майже впритул бачив обличчя гестапівця, витріщені очі й кадик. Нарешті Мюллер опанував себе.
— Ви не хочете говорити, — процідив він крізь зуби, наголошуючи на слові “ви”. — Нам уже доводилося мати справу з різними німецькими офіцерами.
— Я не знаю, — спокійно відказав Клосс. — Мені, на жаль, не вдалося цього встановити.
Його спокій і чемність вивели німців з рівноваги.
— Про що йшлося під час зустрічі з адміралом? — запитав Мюллер.
“Отже, вони знають про це”, — подумав Клосс.
— Зателефонуйте, будь ласка, адміралові, — не гаючись, відповів вій.
— Ви глузуєте з нас! — закричав Мюллер. — Ви, певно, ніколи не мали справи з гестапо. Та й не знаєте ще, чи вам вдасться взагалі звідсіля вийти… Я… — він поперхнувся власними погрозами.
“Зараз”, — подумав Клосс. І схопився з стільця. Його крик анітрохи не поступався крикові Мюллера.
— Мені соромно за вас! — загримав Клосс. — Ви поводитеся, як звичайні есесівці! Як ви ставитеся до офіцера, котрий хоче з вами працювати! Як до ворога!
— Ви хочете з нами працювати? — повторив Мюллер. На його обличчі з’явилося здивування. — Може, закурите, обер-лейтенанте?
“Крик діє на них, як холостий постріл”, — подумав Клосс.
— Охоче, — відповів він.
— Давайте поговоримо по-діловому. Сідайте. Чи розмова з адміралом стосувалася й Інгрід Кельд?
Клосс затягся димом. Він почував себе зараз як гравець у покер, що має дві пари і не може їх звірити. У суперника був принаймні фуль.
— І так, і ні, — сказав він.
На обличчі Мюллера з’явилася недовіра.