Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
— Ви не їдете, пане штандартенфюрер? — звернувся до нього худий полковник саперних військ із довгою зморшкуватою шиєю, як в обскубаного індика, на якій метлявся залізний хрест.
— Моя машина зіпсувалася, — збрехав Дібеліус.
— Ми підвеземо вас, — запропонував майор військово-повітряних сил.
— Дякую, — відповів. — Я наказав, щоб мені надіслали іншу. Я почекаю. Звісно, якщо наш господар дозволить.
— Звичайно, пане штандартенфюрер, — сказав граф. — Якщо ви себе погано почуваєте…
— Я чудово себе почуваю.
— Я мав на увазі, — пояснив Вонсовський, — кімнати для гостей. Францішек добре напалив. Ви переспите, вранці їхати приємніше. Які чарівні засніжені ліси на світанку!
— Вам добре, пане Вонсовський, — сказав Дібеліус, простягаючи одночасно руку майорові, — вам добре, — повторив він, — у вас є час милуватися чарами природи. А я не можу дозволити собі спати цієї ночі, навіть у кімнаті, яку так натопив ваш Францішек. Мені треба ще допрацювати.
За вікном загурчали мотори автомашин, якими від’їжджали офіцери. Вонсовський провів їх аж до вхідних дверей. Дібеліус, зручно вмостившись у кріслі, димів сигарою, нарешті запаливши її полінцем із каміна.
— Ви надзвичайна людина, Дібеліус, — сказав Вонсовський, влаштовуючись у другому обтягнутому шкірою кріслі. — Після такого дня ви ще працюватимете? Але я вам вірю, хоч іще півгодини тому я дав би голову на відсіч, що ви підете спати. Оце риса справжнього німця: обов’язки на першому місці. Якби мої співвітчизники дотримувалися цього правила, то історія, може, була б до них прихильніша. Та що вдієш: ми любимо базікати, мітингувати…
— Любите їсти й пити, це мені у вас подобається.
— То, може, ще по крапельці чудової наливки? Її робив Францішек за рецептом своєї матері, яка була економкою у маєтку моєї матері, графині фон Екендорф. Ну, то як?
— Залюбки скуштую наливку з такою генеалогією.
Францішек ніби лише на це й чекав — нахилився до них з тацею, на якій стояли вже кришталева карафка, наповнена променистим рубіновим трунком, і два важкі кришталеві келишки.
— Нумо, мій Вонсовський! — Дібеліус підняв келишок. Скуштував трунок, цмокнув з визнанням. — Отже, через свою матір de domo фон Екендорф ви родичі з оберстом Райнером?
— Точніше кажучи, — відповів Вонсовський, — пан оберст називає мене кузеном лише через свою люб’язність. Про таке родичання поляки кажуть: десята вода на киселі.
— Однак у ваших жилах тече наполовину німецька кров. Цікаво — багато це чи мало?
— Саме стільки, щоб здобути доброзичливість і довіру німецьких офіцерів. Якби не фатальний кінець світової війни, ми, може б, служили в одному полку. Пригадую, вже тоді, — в дванадцятому—тринадцятому році, — багато розумних офіцерів думали про об’єднання всіх німців під владою одного цісаря.
— І тільки нашому фюреру вдалося здійснити мрії польських колег. Отже, й ваші? Ці п’ятдесят відсотків німецької крові…
— Боюся, — перебив його Вонсовський, — щонайбільше сорок дев’ять. Зараз у моїх жилах плине принаймні один відсоток алкоголю. Але я перебив вас.
— Дурниці, Вонсовський. Ми ще не раз повернемось до цієї розмови, повірте мені на слово. Вам ще набриднуть розмови зі мною.
Вони почули шум моторів.
— Нарешті! — сказав Дібеліус. — Приїхали. Ще мить, і вам урвався б терпець.
Енергійним рухом він узяв Вонсовського під руку. Гауптштурмфюрер СС Адольф Льозе саме обтрушував сніг, коли вони підійшли до дверей залу. Обличчя Дібеліуса, досі лагідне й доброзичливе, вмить посуворішало.
— Тепер, Вонсовський, ходімо відвідаємо вашу ванну. — Він розстебнув кобуру, вийняв зброю. — Ходімо, Льозе, побачиш щось цікаве. Пан граф піде з нами, — уклонився він глузливо. На щастя, він не помітив лакея Францішка, який виходив із кухні і трохи затримався біля сходів.
Тим часом Дібеліус, як вправний цирковий ілюзіоніст, поволі наближався до умивальника. Одним рухом, але повільним, урочистим, він смикнув за край умивальника.
— Це ж несподівано, Вонсовський?
— Тайник? — Вонсовський притулив до ока скельце пенсне, ніби не йняв очам віри.
— Хіба ви не знали?
— В мисливському будинку я буваю рідко, у мене квартира у Варшаві. Цікаво, ці старі будинки завжди мають якісь таємниці.
— Справді, дуже цікаво, — спокійно сказав Дібеліус. — Особливо те, що на цих купюрах, — він простяг руку до схованки і з тріумфом підсунув пачку під очі Вонсовському, — є дата випуску: 1939, 1938, о, є навіть 1940. Справді, таємничі ці старі, рідко використовувані мисливські будиночки. — З пачки цигарок “Juno” він виклав на долоню касети мікрофільмів. — Ну що, Вонсовський?
— Багато грошей, як на око прикинути, — сказав Вонсовський. Дістав цигарку, закурив.
Але Дібеліусові остогидла ця гра.
— Візьміть його! — закричав він. Дібеліус щосили штовхнув Вонсовського до есесівця, який, зачувши галас, з’явився на порозі ванни.
— Дивний спосіб віддячувати за гостинність. — Вонсовський струсив попіл з відлогів. — Сподіваюсь, шубу я можу взяти?
— Мовчати! Я ще віддячу! Бабуся фон Екендорф не допоможе тобі. Льозе, — пригадав він раптом, — тут ще є лакей.
— Авжеж, — сказав Вонсовський. — Ви досі не дали мені сказати, що цією ванною користуються слуги, а моя — вгорі.
Льозе, вихопивши з кобури зброю, кинувся до кухні. За мить повернувся. Йому все пояснило відкрите навстіж вікно.
— Утік, — сказав він. — Зважаючи на те, як там холодно, сталося це кілька хвилин тому.
— То це Францішек? — спитав Вонсовський. — Неймовірно. Але в іншому разі нащо було тікати? Мені прикро, пане штандартенфюрер, що в моєму домі знайшлася людина…
— Мовчи, — сказав Дібеліус тихо. — Ми побалакаємо у Варшаві. — І, не дивлячись на Вонсовського, рушив до дверей.