Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
— Ні, — щиро визнав Клосс.
— Ми не можемо врятувати Едвіна. Я не знаю, чи й хотів би він цього. У тридцять сьомому, коли щохвилини могли схопити, Едвін просив мене пообіцяти, що, коли він попадеться, ми його не виміняємо. Чи знають вони, — Руцінський раптом змінив тему, — що на мікрофільмі?
— Авжеж, — відповів Клосс.
— Тим краще, — промимрив майор. — Ми не можемо врятувати Вонсовського, але можемо дати йому можливість зіграти ще одну роль, найбільшу роль у його житті,
— Розумію, — сказав Клосс. — Ви хочете, щоб Вонсовський почав брехати.
— Атож, — відповів Руцінський. — Оббріхувати спільників, яких ви йому підсунете. Нехай гризуть одне одного.
— У мене є краща пропозиція, — тихо промовив Клосс. Він відчув, як йому починає подобатися Руцінський. —
— Ви натякаєте на рапорт Едвіна три місяці тому? Про спробу групи берлінських генералів шукати контактів у Стокгольмі?
— Не бійтесь, я не маю на увазі справжньої змови. Даймо спокій тим, хто готує змову проти Гітлера, а для Дібеліуса і Райнера ми подамо щось особливе.
— Гаразд, — пожвавішав Руцінський. — Я повідомлю Центр. Попрошу затвердити план і список кандидатів. — Він умить аж помолодшав. — Найважливіше, щоб Едвін збагнув, про що йдеться, щоб не сказав ні дуже багато, ні надто мало.
Клосс повертався в Вільчої підбадьорений. План, який кілька хвилин тому викристалізувався у голові, лише зовні здавався божевільним. Механізм терору Третього рейху був такий складний, зв’язки між окремими ланками настільки заплутані, а розподіл обов’язків такий нечіткий, що гра, до якої він збирався удатись, мала певні переваги. Вонсовський уже беззбройний, замкнений у тісній камері, позбавлений друзів і зв’язків, викритий як ворог рейху, але він ще може декому зіпсувати настрій, і він це зробить.
Клосс відчув приплив енергії і вирішив, що, хоч до слідства йому треба приступати лише завтра, ніщо не заважає переглянути справу ще сьогодні. Він зупинив рикшу і наказав одвезти його на Жолібож. Рикшу відпустив на майдані Інвалідів, а сам рушив униз до Вісли вузькими, темними вуличками старого району. Незабаром Клосс помітив, що нічого він тут не зробить. Перед приземкуватою модерною віллою, що, як він знав, належала Вонсовському, двоє поліцейських гріли руки над кошиком, у якому жевріло вугілля. Клосс рвучко обернувся, перехопив дрожки і звелів візникові їхати до Абверштелле Варшави. За півгодини пікапом “Шкода” з шістьма охоронцями він мчав до Вонсова. Людей залишив у фільварку, сам же, озброєний лише пістолетом і електричним ліхтарем, пішов до будиночка. Клосс витяг із кухні перелякану жінку і наказав їй провести його до кабінету графа. Він із задоволенням вислухав повідомлення про те, що, відколи забрали графа, тут ще нікого не було. Мабуть, Дібеліус, звелівши стерегти жолібозьку віллу, припускав, що тільки сам Вонсовський переховує речі, які його цікавлять. Величезний стіл, такі ж крісла й шафи. Єдиним дисонансом в умеблюванні був простенький американський стілець, який стояв біля письмового столу. Клосс перевірив, чи шухляди в столі замкнеш. їхній вміст він перегляне потім. Насамперед хотів знайти місце, де Вонсовський переховував папери, які, на його думку, варто зберігати. Клосс відсунув шафи від стіни, шукаючи якоїсь схованки, по черзі піднімав картини, потім, згорнувши килим, присвітлюючи собі ліхтариком, метр за метром оглянув підлогу, але все дарма. Коли, майже зневірившись, він сів на американський стілець біля письмового столу й намірився зазирнути до шухляд, — зрештою, якби Едвін Вонсовський тримав усе напохваті, це пасувало б до безтурботного життя графа, — Клосс пригадав, що його так вразило на порозі кабінету. Він перевернув стільчик догори ногами й помітив шурупи, що притримували сталевий щиток із гвинтом, на якому стільчик обертався. Клосс знав, що трапив на правильну стежку, коли, натиснувши вістрям ножичка, почав одкручувати перший шуруп. Усередині, під сталевим щитком, була маленька металева коробочка для тютюну. Коробочка була вже не нова: на ній ледь виднівся кольоровий малюнок морського офіцера з величезною люлькою в зубах. Клоссові не треба було зазирати до середини, щоб знати — саме тут Вонсовський переховує найцінніші, на його думку, речі. Не відкриваючи коробочку, він поклав її до кишені, вкрутив на свої місця чотири шурупи, які тримали ніжку стільчика, й почав оглядати письмовий стіл. Але, висунувши першу шухляду, Клосс зрозумів, що справа забере куди більше часу, ніж йому попервах здавалося. У шухлядах панувало цілковите безладдя. Він саме заходився побіжно сортувати вміст горішньої шухляди, коли знадвору долинув гуркіт мотора автомашини. Клосс вимкнув ліхтарик, відсунув штору. Він побачив на снігу різкий силует чорного “мерседеса”. Водій саме відчиняв дверцята високому згорбленому чоловікові. Клосс усміхнувся. Він знав цей “мерседес” і цього чоловіка. Починалася захоплива гра.
З’явився перший партнер.
Кабінет, до якого високий есесівець привів Вонсовського, був світлий, просторий. Крізь вікно без фіранок било різке зимове світло. Едвін затулив очі рукою. Ця світла кімната після двох днів, проведених у темній камері, подразнювала зір.
— Сісти, — буркнув чоловік за письмовим столом.
Тепер тільки Вонсовський помітив його. Синювата щетина на щоках, важкі, ніби припухлі, повіки, низьке чоло, густі брови, качиний ніс. Нічого нордичного не було у цьому гауптштурмфюрера СД, до якого привели Вонсовського.
— Сісти, — повторив він.
Вонсовський згадав, що десь бачив цього типа ще до того, як пам’ятної ночі, після полювання, він приїхав з есесівцями на телефонний виклик Дібеліуса. Але ніяк не міг згадати, де саме.
— Я звик до інших форм обходження, — сказав він збайдужа, — особливо, коли до мене звертаються нижчі офіцери, — кинув безадресно.
Вплинуло. Льозе схопився, мов на пружинах, і став перед Вонсовським, виказуючи в усій стрункості свої сто шістдесят п’ять сантиметрів зросту. Він, либонь, помітив, що, навіть задираючи голову, сягає Вонсовському лише до підборіддя, бо хутко сів.
— Сам знаю, як звертатись до проклятих шпигунів.
— І цього вам досить знати, Льозе. — Він згадав його прізвище. Півтора року тому — першокласний санаторій у Саксонії, щоденні процедури для заспокоєння нервів, так званий “шведський бич”: струмінь то крижаної, то гарячої води, що, б’ючи під великим тиском, обливала голі тіла курортників. Маленький, опецькуватий Льозе пищав, як жінка, під час цих процедур.
— Хіба ви не впізнали знайомого? Як ваші нерви? Упізнав. Вонсовський помітив це по виразу його обличчя.
— Не розумію, — промимрив Льозе, — що пан хоче цим сказати?
— О-о-о! “Пан”! Це вже краще. Коли ви почнете називати мене “пане граф”, ми, напевне, порозуміємося.
— А що означає “і цього вам досить знати”? — Льозе підхопив розмову про спільні купелі.
— Це означає, — відповів спокійно Вонсовський, нарешті сідаючи та закидаючи ногу за ногу, — що ви нічого більше не довідаєтесь від мене. А взагалі я хотів би почати з того, що хочу, аби прислали сюди перукаря — мені треба поголитися, білизну та змінне вбрання, а також смачної їжі. Без дотримання цих елементарних умов усілякі спроби вести зі мною розмови зазнають невдачі. Будьте ласкаві, передайте це моєму другові, штандартенфюреру Дібеліусу. — Вонсовський встав і легко вклонився, ніби вважав розмову закінченою. Він будь-що хотів вивести цього малого товстуна з рівноваги.
— Встати! — гримнув Льозе. Здається, він утратив над собою контроль. — Ти гадаєш, свиня, що ми тут розпатякувати з тобою будемо! Зараз переконаєшся, що помилявся. Дрючки моїх хлопців розм’якшують навіть графські зади! — Він набрав повітря, ніби хотів ще щось сказати, але відчинилися двері, й на поріг ступив обер-лейтенант Клосс.
Це захопило Льозе зненацька, і він стояв з напіврозтуленим ротом. Вонсовський повернувся і зустрівся поглядом із молодим офіцером абверу. “Навіть повіки йому не затремтіли”, — задоволено подумав Клосс.
— Не нервуйся, Адольфе, — сказав Клосс. Він глянув убік, щоб не дивитися на Вонсовського, до якого йому нібито було зовсім байдуже. — Я бачу, що ти почав працювати без мене. Я вже казав тобі, як я зрадів, коли Райнер мене повідомив, що ми працюватимемо разом. Як твій пацієнт? Бачу — небагатослівний? — Міряючи три кроки на три, він ходив по кімнаті. — Але, мені здається, пан Вонсовський зрозуміє, що інколи краще говорити, ніж мовчати? — Останнє речення Клосс вимовив так, щоб знову надовго зустрітися поглядом із Вонсовським.