Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
Два баншутці, навантажені провіантом; зробили цим разом великий гак, оминаючи мисливський будиночок.
— Диви, Хорст, — сказав нижчий, показуючи рухом голови на тьмяне світло, що лилося з вікон будинку. — Пан із паном завжди домовляться. Коли ти граф, то можеш бути й поляком.
Але вищий із баншутців не підтримав цієї теми. Він захопився приборкуванням гуски, яка била крильми, намагаючись вирватись із одубілих від морозу рук.
Оберст Райнер, нервуючи, тремтячими руками застібав ґудзики на сорочці і водночас брутальними словами (у стосунках з
— Клаус, ти лінива свиня!
— Слухаю, пане оберст, — сказав ординарець. У випростаній руці він тримав таріль, на якій поставив чашку з кавою й поклав печиво. З-під накинутої на довгу нічну сорочку військової шинелі визирали зовсім цивільні ранкові пантофлі. Ординарець був схожий на стару опасисту бабу.
— Я можу йти, пане оберст?
Іти — це означає повернутися до теплого ліжка в службовій кімнатці за кухнею, а тим часом він, оберст Райнер, через ідіотський дзвінок і п’яне варнякання збожеволілого Дібеліуса буде пертися на протилежний кінець міста, півгодини туди, півгодини назад, а ще добру годину треба, щоб вибити з упертої голови штандартенфюрера СД божевільні ідеї, — то про сон нічого й думати, часу вистачить лише поголитись і зайти до свого кабінету.
— Ні, — кинув він мстиво, — ти досить поспав, Клаусе. Витрусиш усі килими, натреш підлогу. Я потім перевірю.
— Слухаю, — сказав Клаус без особливого захоплення і човгнув ногою, ніби показуючи, що залюбки клацнув би закаблуками, коли б на ногах не було пантофлів.
Обпікаючи губи, Райнер випив чорну каву, бо заспаний Клаус, як звісно, забув налити згущеного молока.
“Мабуть, він випиває мою порцію молока і від того так погладшав”, — подумав Райнер, кваплячись по сходах униз.
Перед брамою гуркотів мотор його “мерседеса”. Водій, не дотримуючись наказу заощаджувати бензин, грів двигун на високих обертах. Умостившись на м’якому сидінні і сказавши водієві адресу на алеї Шуха, Райнер почав розмірковувати, що буде, коли повідомлення, яке передав Дібеліус чверть години тому, виявиться правдою, а не макабричним жартом штандартенфюрера. Ця думка вразила його. Щоб потамувати страх, він нахилився до водія.
— Ти можеш швидше?
— Слизько, пане оберст, я вісімдесят витискаю, — відповів водій, але слухняно наддав газу.
Вибігаючи широкими мармуровими сходами на четвертий поверх колишнього польського міністерства у справах віросповідання й народної освіти, де розташувався відділ Дібеліуса, він ще сподівався, що старий пияка поглузував з нього, що той у кабінеті хоче продовжити пиятику, розпочату в маєтку Вонсовського. Але, відчинивши двері секретаріату і зустрівшись поглядом із байдужими, риб’ячими очима гауптштурмфюрера Льозе, який учепився за телефонну трубку і лінувався підвестись на привітання оберста, а тільки кивнув підборіддям — мовляв, Дібеліус чекає в кабінеті, Райнер збагнув, що треба приготуватися до найгіршого. Обличчя штандартенфюрера Дібеліуса теж не віщувало нічого доброго: глибокі тіні після безсонної ночі, але вигляд цілком тверезий.
Райнер упав у шкіряне крісло біля столу.
— Ти збожеволів, Дібеліус, зовсім збожеволів. Скажи, що це неправда, — промовив він тихо і не сподіваючись на підтвердження.
Дібеліус мовчки підсунув йому коробку з цигарками. Підніс вогню.
— Це неможливо, — сказав Райнер, відчувши раптом, що комір його мундира, пошитого на індивідуальне замовлення, став умить тісний. — Це жах.
— А проте… — це були перші слова Дібеліуса. Він подав Райнерові через стіл аркуш машинопису. — Прочитай.
Це був стислий, написаний досить неоковирною німецькою мовою протокол про події у мисливському будиночку якогось Едвіна Вонсовського. Дріб’язковий опис ванни та ніші за умивальником. Райнер в думках усміхнувся, побачивши формулювання “якогось Вонсовського”; Дібеліус не міг позбутися колишніх своїх навичок комісара прусської поліції, але зрозумів раптом, що цей внутрішній сміх є лише позою, яка має приховати справжній страх. Райнер витяг сигару з рота і помітив, як тремтить рука.
— А може, справді, цей слуга…
— Я розбудив наших спеціалістів, — сказав Дібеліус, не даючи йому закінчити. — Зараз я можу з усією певністю ствердити, що і на купюрах, і на ебонітових касетах відбитки пальців Вонсовського.
— Лише його? — поцікавився Райнер.
— Ні, є й інші. У кожному разі — не лакея. Я наказав узяти відбитки з карафки і таці. Сам він, щоправда, утік від нас, але я вже дістав його фотокартку.
— Отже, при цьому він ще й необачний?
— Схованка була чудово замаскована. Тобі я можу сказати, що відкрив її цілком випадково. А щодо лакея, то справа тут нечиста. Один із службовців архіву, якому я довіряю, присягається, що вже десь бачив обличчя цього лакея. Зрештою, втеча його свідчить сама за себе: вони, певно, спільники.
— А плівки? Що на плівках?
— Запевняю тебе, що це не аматорські знімки під час прогулянок. Якісь плани та фрагменти системи укріплень. Ми ще не встановили, чи один об’єкт на них, чи декілька. В усякому разі — укріплення. Крім того, схема організації берлінської поліції, сфотографовано фрагмент списку працівників спеціального відділення по розподілу продовольчих пайків, перелік прізвищ офіцерів СД, які працюють у спецгрупах. Як бачиш — чимало.
— Це можна тлумачити досить однозначно, — сказав Райнер. Він зрозумів, що його побоювання були трохи перебільшені. Зрештою, справа потрапила до рук Дібеліуса, в інтересах якого не надавати цьому надмірного розголосу. Бо у Вонсовського бували…
— Так, однозначно і невесело для нас. — Голос Дібеліуса порушив плин його думок. — Щоправда, я не його кузен, графські родичання — це пусте, — Дібеліус навіть не приховував іронії, — але… — зробив він паузу. — Скажу тобі, Райнер, я вперше у житті щасливий, що мій батько був ковбасник, а не барон.
— Наші родинні зв’язки…
— Знаю, знаю, — урвав його Дібеліус. — Зрештою, мова не про родинні стосунки, а про ті зв’язки, які ти з ним підтримував. І не лише ти.
— Власне, — байдуже сказав Райнер, — ти також. Пригадай-но, адже це ти мені відрекомендував його.