Ставка більша за життя. Частина 3

Збих Анджей

— Нічого зі мною не станеться, дідусю. — Він здавався надто самовпевненим. У мундирі гітлерюгенду він анічим не відрізнявся від тисячі хлопчаків, що марширували й горлали на вулицях. Ервін поклав у рюкзак хліб і одну зміну білизни, на Добжицькій вулиці відразу приєднався до натовпу біженців, що сунули зі сходу безперервним потоком.

Біженці йшли повільно й мовчки. їх пойняли розпач, жах і ненависть, вони озиралися на схід і бачили там лише заграви над обрієм. І ще бачили своїх солдатів у касках, гармати й кулемети, але перестали вже вірити, що є сила, яка затримає навальний наступ зі сходу.

Невдовзі Ервін помітив, що своїм вбранням він вирізняється в юрмі біженців. Хлопців

його віку було небагато, а чоловіки переважно літні, одягалися лише в цивільне. Ніяких мундирів, ніяких членів партії, СА. Сіра, одноманітна маса. На Ервіна зиркали з недовірою, дехто зітхав, дехто відводив очі. Хлопець прискорив ходу. Хотів пробитися до голови колони, бо розумів, що він повинен швидше дістатися до Дьоберітца. Досі дідусь нічого не доручав йому: навчив тільки польської мови, розповідав історію Польщі та історію їхньої родини. Ервін жив у роздвоєному світі, між школою й домівкою, гітлерюгендом та дідусем, читав лише по-німецькому, бо ніяких польських книжок, окрім біблії, вдома не тримали, і мав друзів, що святкували перемоги, які його не цікавили. Він знав, що його батько у вермахті, а коли надійшло офіційне повідомлення, що єфрейтор Ганс Томаля, загинув безвісти, дідусь шепнув, що Янек “уже, напевне, в наших”. Батько був одночасно Гансом і Янеком, він сам, Ервін, був то німцем, то поляком.

Однак усе польське було минувшиною, історією, трохи казкою, а дійсністю була Німеччина, і тільки тепер, коли світ несподівано перемінився, усе, що він чув і знав, набрало реальних форм. Виявилося, що дідусь, спокійний, літній мужчина, який підписувався “Thomala”, вже багато років боровся за те, щоб тут була Польща і щоб він, Ервін, міг говорити й думати своєю рідною мовою. Ервін не знав і не уявляв собі, якими є т і, що прийдуть сюди. З цими, що тікали зараз на захід, він прожив усе життя. Ідучи дедалі швидше, він думав про Ельзу, п’ятнадцятирічну дівчину, яка з родиною вже вийшла з Осєка і, ймовірно, перебуває десь тут, у цій колоні, але він не сподівався її зустріти.

Морок густішав, Ервін уже наближався до голови колони, до возів, у які були запряжені змучені коні, коли зненацька йому вдарило в очі світло прожекторів. Воно вихоплювало з темряви людські обличчя, нишпорило у візках і придорожних чагарниках. Ервін схаменувся надто пізно. На розпутті зупинилися вантажні машини, жандарми в касках перекрили дорогу. Він хотів стрибнути вбік, але світло вже намацало його: Ервін заплющував очі, почуваючи себе беззахисним і безпорадним.

— У мене немає однієї легені, — скиглив якийсь чоловік. — Люди добрі, я ж не підніму зброю. Я не можу ходити.

— Ми тебе довеземо, — сміявся жандарм. Він заштовхував чоловіків на вантажну машину, а його колега рахував нещасних…

Ервін зупинився перед ним і зметнув уперед руку.

— Хайль! — легковажно сказав жандарм. — Цей хоч у мундирі. Як тебе звуть?

— Ервін Томаля.

— Куди йдеш?

— До Дьоберітца, до дядька.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Гаразд. Годишся. Твої однолітки вже воюють.

— Дядько хворий… — спробував одкараскатись Ервін.

— До вантажної машини! — загорлав жандарм, і хлопець слухняно поліз на машину. Чи була нагода втекти? Ервін весь час думав про це. Але надто великий ризик. Якби побачив їх раніше, якби одразу стрибнув убік…

Вантажна машина рушила. Вона мчала вздовж колони біженців на схід, минула Форбург, або Осєк, перехопилася через міст на Резі й посунула через ліс у напрямі фронту.

— На бойню, — сказав якийсь чоловік. — Так, на бойню…

Ервін думав про Янку. Може, їй удасться? Адже дівчат не чіпають.

Тим часом Янка йшла в чужому натовпі, дбаючи лише про те, щоб бути однією з біженок, нічим не різнитися від них, занадто не поспішати, нікого не випереджати… Вона зірвала з сукні й плаща літеру “П” і шкодувала тільки, що не взяла з собою хоч якийсь багаж, бодай рюкзак, бо всі були нав’ючені, тягли валізки й клунки. Подумки повторювала слова повідомлення, щоб нічого не забути: “Ліс Вайперт зайнятий, висадка неможлива, пропоную інше місце…” Треба дійти з цим донесенням до Ганса Вайса, Баутценштрассе, двадцять вісім. Ганс Вайс. Вона озирнулась і побачила заграву на сході. Ще кілька годин тому Янка сподівалася, що піде на схід і незабаром повернеться до Любліна, а тим часом вона чимчикує на захід у юрмі жінок і дітей, які по-справжньому вперше за всю війну скуштували почім фунт лиха. Янка йшла легкою, невимушеною ходою, коли нараз відчула на собі чийсь пильний погляд… Отже, вона таки вирізнялася в цій юрмі! Якась жінка штовхала поперед себе чималий віз з полотняним дашком.

— Ти сама, дитино? — запитала вона.

— Мої попереду, — відповіла Янка. Її не дуже зграбна німецька мова не впадала в очі.

— Допомогла б трохи!

Янка впряглася у віз поруч з жінкою. Йшли бруківкою, тепер вона справді була однією з біженок, ніхто на неї не дивився, вона спотикалася й напружувала м’язи, мовчки, як усі в цій колоні.

Зупинилися. Десь далеко спалахнули смуги світла, чорна вантажна машина загальмувала на узбіччі.

— Хоч відпочинемо, — сказала жінка.

— Я краще до своїх повернуся, — шепнула Янка.

— Допоможи ще, — попросила жінка. — Вони далеко не підуть. Усі зустрінемося в Дьоберітці.

Аж тут з-під полотняного накриття візка вигулькнула маленька дівчинка. Вона продерла очі і, коли промінь світла вихопив на мить з темряви обличчя людей, подивилася на маму і Янку.

— Мамо, — гукнула вона, — а що тут робить ця полька? Вона у Гінтерів служила…

— Полька?! — причепилася жінка до Янки. — Отже, ти полька? Чому ти не хочеш допомогти? Де твоє тавро?

— Я…

— На своїх чекаєш? — Утома й зненависть вилилася в крик. — Придивляєшся до нас, радієш, що ми гинемо?

З вантажної машини, що стояла на узбіччі, виліз жандарм.

— Сюди, сюди! — гукнула жінка. — Полька!

Жандарм біг до них. Янка, не думаючи, штовхнула жінку, перескочила через рів і побачила перед собою чорну стіну лісу. По ній ковзнуло світло прожектора. Коли добігла до перших дерев, почула сухий тріск автоматної черги й голосну німецьку лайку. Вона не відчувала страху, лише серце калатало і піт заливав очі. Земля була грузька, Янка ледве витягала ноги, гілки били по обличчю: жандарми були вже на узліссі, світло ліхтариків зблискувало між деревами. Янка несподівано послизнулась і впала в яму із сухим листям. Затамувала подих. Вони йшли повз неї, в глиб лісу.

— Проклята полька! — почулося.

Пройшли. Через кілька хвилин вони повернулися до шосе, далеко обминувши її яму, змучені та байдужі. Рух на дорозі був уже не такий інтенсивний, коли-не-коли чувся гуркіт мотора, минали години, і лише удосвіта вона почула грім гармат, що долинув далеко зі сходу. Янка засинала і відразу прокидалась, у неї не було годинника, вона не знала, скільки минуло часу…

Рушила, коли з темряви виступили силуети дерев, між якими виблискувало шосе. Ішла узліссям, там було безпечніше. Раптом ліс скінчився, Янка вийшла на луку й побачила попереду Добжице. На шосе — ані душі. Лише при вході в містечко стояло двоє молодих солдатів вермахту. Вона пройшла повз них — серце калаталося — і її не затримали, Янці навіть здалося, що вони вдали, ніби нічого не помічають. Після ночі, проведеної в лісі, вона мала жахливий вигляд: подерта й пожмакана сукня, скуйовджене волосся…