Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
Вони ввійшли. Попереду Леман, а за ним усі, хто протягом останніх годин користувався мотоциклом: Келлер, Куссау, Вальтер… Куссау був п’яний, на обличчі застигла посмішка, він ледь стояв на ногах.
— Де Кнох? — запитав генерал.
— Ось-ось прийде, — відповів Леман. — Я вже послав за ним.
— Починайте, — Пфістер нетерпляче подивився на годинник. — Ще одне… Від штабу участь у слідстві візьме гауптман Клосс. Він інформуватиме мене про результати.
— Як хочете, — байдуже сказав гестапівець. — Та я тим часом волів би перевірити, чи капітан
— Починайте ж нарешті, — наказав генерал.
— Я хотів би почекати на Кноха. Він бачив ту людину.
— У мене замало часу. — Пфістер сів до письмового столу.
— Прошу, хай кожний з вас назве трасу, якою їхав сьогодні, — сказав гестапівець.
— Я був у лісі Вайперт, — перший озвався Клосс.
— А я їздив по підрозділах. — Куссау широко розставив ноги. — Я проїхав багато кілометрів і тому вкрай змучений.
— Прошу висловлюватись точніше… — втрутився Пфістер. Проте Куссау не встиг відповісти. До кабінету вбіг гестапівець, один з людей Кноха.
— Пане генерал, штурмбанфюрер Кнох загинув!
Генерал вискочив з-за столу:
— Як загинув? Під час нальоту?
— Ні, пане генерал. Його застрелено в казино.
— За мною! — вигукнув Пфістер.
Нема жодної можливості втекти… У залі вже юрмилися офіцери штабу дивізії. Леман поруч з Клоссом, капітан відчував на собі пильний погляд гестапівця.
На підлозі казино лежав Кнох. Над ним схилився штабний лікар. Побачивши генерала, він виструнчився.
— Смерть настала десять хвилин тому, пане генерал, — доповів він. — Два постріли. Обидва в серце.
Клосс лише зараз побачив Симону: вона ще стояла біля стойки, а поруч — гестапівець у чорному мундирі. Вона вже сказала? Ні, не схоже.
Гестапівець виструнчився.
— Вона повинна була бачити вбивцю, пане генерал.
— Призналась?
— Вона сказала, що скаже це в присутності пана генерала.
— Ну, нехай каже, — Пфістер навіть не подивився на Симону. Здавалося, він не помічав її присутності. Дівчина підбігла до генерала.
— Пане генерал…
— Кажіть, кого ви бачили? — буркнув генерал неохоче.
Поруч з ним стояв Леман і дивився на Симону, як мисливець на легку здобич. Трохи збоку — Куссау, за ним — Келлер і Вальтер, а біля вікна, окремо, Клосс… Що зробити, коли вона скаже? Звичайно, стріляти. Передусім у Лемана, а потім у Куссау. Просто… дорого віддати, дорого віддати…
Запало мовчання.
— Пане генерал, — сказала нарешті Симона, — я прошу вас пообіцяти, що ви помилуєте Рольфа Калерта. Я все розповім, що знаю…
— Пообіцяйте, генерале, — шепнув Леман.
Пфістер випростався й холодно подивився на дівчину.
— Я нічого не можу вам обіцяти, — пробурчав генерал. — Обер-лейтенанта Калерта розстріляно кілька годин тому.
Здавалося, що вона впаде. Симона дивилася на гауптштурмфюрера Куссау, потім перевела погляд на Клосса.
— Його розстріляно, — повторила вона. — Він мертвий…
— Хто вбив Кноха? — Леман майже кричав.
— Я скажу, — зненацька крикнула Симона, — безперечно, скажу. Гадаєте, я мовчатиму? Гадаєте, що не викажу вбивцю? Це він, пане генерал! — Рішуче, впевнено Симона показала рукою на гауптштурмфюрера Куссау. — Нехай тепер він заплатить! Я була тут…
Куссау, який ще хитався на ногах, вихопив пістолет з кобури.
— Брешеш! — гаркнув він. Куссау вистрелив не цілячись. Вальтер і Келлер миттю вирвали у нього зброю, але постріл був влучний. Симона впала на підлогу… Леман і лікар уже схилилися над нею, Пфістер навіть не подивився.
— Куссау, — шепнула Симона.
— Мертва, — лікар закрив їй очі.
Леман поліз до фартуха дівчини. Дістав з кишені зігнуті номерні знаки.
— Це ті самі таблички, — сказав він.
— Ви їй вірите? — Куссау намагався вирватися з рук Келлера й Вальтера. — Це вона була більшовицьким шпигуном, це вона… мабуть… вбила Кноха…
— І їхала сьогодні мотоциклом, так? — глузливо спитав Леман. — Ти наказав їй сховати ці номерні знаки. Вона працювала з тобою!
— Леман, ти здурів! — завив Куссау.
— Куссау провів з нею останню ніч, — сказав гауптман Келлер.
— Годі! — генерал не підвищував голосу. — Заберіть його, — наказав він, — і допитайте. Дивізійний польовий суд винесе вирок. Слідство провадити, як я казав…
Клосс і Леман лишилися в казино самі.
— Допитуватимемо його разом, — сказав Леман. — Це дуже довго триватиме, Клосс, дуже довго, бо нам треба знати все.
Клосс не слухав. Він дивився на мертву Симону. Невдовзі її теж заберуть.
Літаки з’явилися раніше, ніж на них сподівалися. Томаля з хлопцями чекав на західній околиці лісу Вайперт, заховавшись у чагарниках. Луки й неродючі землі тяглися звідси аж до Добжице. Чи приземляться вони за планом? А якщо вітер віднесе парашути на схід, до лісу, де розташувався німецький бронетанковий полк, або на північ до шосе, де розставлено жандармські патрулі? Коли Томалі й хлопцям пощастило сюди дійти, вони повірили в успіх операції. Мундири перевезли на візку, ідучи узбіччям шосе, а потім — узліссям. їх ніхто не зачепив: юрмисько біженців, що весь час зростало, було непоганим прикриттям. Проте вони знали: зворотний шлях буде набагато важчий — адже треба провести “полонених” повз німецькі Дислокації.
Томаля роздав ліхтарі: три короткі світлові сигнали повинні були показувати парашутистам місце, де на них чекають.
Літаки кружляли над лісом і шосе, а незабаром почулися вибухи бомб. Вони побачили пожежу, яка раптом осяяла ліс, почули кулеметні черги і тріскотняву зеніток. На заході кривавилася заграва, обіймаючи дедалі більший обшир неба.
Горіло в Добжице.
Лише за кілька хвилин вони помітили куполи парашутів, що повільно спускалися на землю. Десантники приземлювались під акомпанемент вибухів. Вони сіли майже у визначеному місці. Томаля й хлопці вибігли з-за кущів. Повторили свої світлові сигнали… Здалеку ще долинали вибухи, заговорив короткою чергою кулемет, потім запала тиша…