Ставка більша за життя. Частина 3

Збих Анджей

— Не бійся, дурненька, — пробубонів сержант. — Ні про що не питай, але не бійся. — І додав: — Лише мені могло таке трапитись! Маю жінку на хазяйстві!

Клосс підійшов ближче. Справді, зайвий клопіт! Мало, що треба перемінити місце передачі, та ще й тягни за собою цю дівчину! Хоч і була б вона найпорядніша, ризиковано її випускати.

— Ти звідки? — запитав він по-польському.

Дівчина була приголомшена.

— З Варшави, — шепнула вона.

— Де ти працюєш?

— У професора Гласса. А до того працювала на заводі.

Клосс підсів до неї. Тепер вона справді зацікавила його. Нелегко переборювати

недовіру, нічогісінько про себе не кажучи і нічого не пояснюючи, І все-таки розкриваючись, бо Барбара Стецька — так звали дівчину — досить уже всього набачилася, щоб багато чого зрозуміти. Зрештою, вона повинна була повірити, що вони — поляки “звідти”, бо хочуть вивідати в неї щось цікаве. Насамперед вона розповіла про свою пригоду з есесівцем. Пані, дружина професора Гласса, вирядила її до аптеки. Коли дівчина підбігала до ринку, завила сирена, і вона побачила наші — це слово дівчина вимовляла з великою гордістю — наші літаки. Наліт перечекала у під’їзді, а коли знову завила сирена, вона помітила на тротуарі листівки. Поблизу нікого не було, то вона й підняла одну. Листівка була написана по-польському та по-німецькому — вона закликала німців припинити боротьбу… Але до кінця прочитати не встигла: дівчина ще раз нахилилася, щоб зібрати побільше тих листівок і віднести потім на завод, коли заскочив її цей есесівець. Видно, він стояв у якомусь під’їзді. Есесівець гукнув “Halt!”, а вона кинулася тікати, повернула до Кайзерштрассе, потім побачила цей згорілий будинок, подумала, що сховається у руїнах. Напис “Achtung! Minen!” налякав її, але вибору не лишалось — зрештою, їй було однаково…

— Мені пора повертатися, — захвилювалася дівчина. — Дружина Гласса дуже підозрілива.

Клосс не вирішив ще, що робити: він хотів знати якомога більше, особливо всіляких подробиць із життя професора, але дівчина часто не розуміла, що від неї хочуть. Як виглядає квартира Глассів? Розклад дня? О котрій професор повертається з заводу? О котрій лягають спати? Нарешті — завод. Барбара Стецька, одначе, завагалась, перш ніж почала говорити…

— Дівчино, — сказав сержант. — Ти здогадуєшся, нащо ми тут? І не хочеш нам посприяти?

То ж на заводі працюють поляки, французи, росіяни, югослави… Тепер вони відрізані од світу, всім заборонено виходити за межі табірних бараків. Її, звичайно, знають усі, і варта теж, вона буває на заводі, часом дружина Гласса посилає її до чоловіка, іноді майстер Кроль дає їй перепустку, якщо треба щось зробити безпосередньо на заводі… Поступово витяг з дівчини все, що його цікавило. І так само поволі вималювався у нього план операції, в якій Барбара Стецька повинна була відіграти не останню роль.

3

Це був — принаймні так вважав професор Гласс — останній день існування заводу в Тольбергу. До війни він випускав радіоприймачі, а тепер належить до важливих підприємств військової промисловості. Це він, Гласс, готував нові моделі керованих апаратів. Він знав тут кожну машину і відчував майже фізичний біль, дивлячись на розпочатий демонтаж підприємства. Робітники з літерами “П” та “Ост”, пришитими до комбінезонів, працювали у великому цеху під наглядом німецьких майстрів. Обидві зміни вже багато годин без перерви. Чи встигнуть вони? Гласс спостерігав за демонтажем через засклену стіну з пульта управління. Йому здавалося, що вони працюють надто повільно, що в такому темпі не встигнуть приготувати для транспортування навіть найцінніші верстати. Це, зрештою, не його провина. Треба було раніше дати наказ про евакуацію. Про це він сказав Бруннерові, коли штурмбанфюрер з’явився у нього в кабінеті. Тут було зручно й затишно, звуковбирне покриття на дверях ізолювало професорську келію від шуму заводських цехів.

— О третій тридцять ранку я пришлю вантажні машини, — сказав Бруннер.

— Я не встигну. — Професор Гласс не дивився на гестапівця. Він гордував такими, як Бруннер, і мав з того задоволення, хоч, звісно, ці свої почуття старанно приховував.

— Ви мусите встигнути. Те, що залишиться, ми знищимо.

— Ви хочете знищити завод?

— Звичайно, — сказав Бруннер. — Висадимо в повітря. А ви гадали, що передамо полякам?

Те, що завтра чи позавтра тут можуть з’явитися поляки, все ще було для Гласса тільки в теорії. Він знав і не міг повірити…

— Що станеться з персоналом? — запитав він.

— Кого ви маєте на увазі? Оту чужинську голоту? Чому це вас обходить? Я потурбуюся про них…

— А проте, я хотів би знати. — Насправді це була брехня, бо Гласс нічого не хотів знати. Просто прагнув бути осторонь того, на що й так не мав ніякого впливу. Протестувати? Хіба протести чогось варті?!

Бруннер посміхнувся.

— Ви про машини подбайте. Та про себе. Ви належите до нечисленних щасливчиків, яких ми евакуюємо з цього міста. Прошу приготувати документи. І спалити все, що ви не встигнете забрати. — Штурмбанфюрер зім’яв у попільниці недокурок і пішов з кабінету.

Головного енергетика заводу інженера Альфреда Кроля він знайшов у сторожці. Кроль сидів біля мікрофона й читав оголошення:

— Повторюю, — говорив Кроль, — іноземним працівникам заборонено виходити із заводу без спеціального дозволу. Кожний вихід за межі підприємства розглядатиметься як втеча. Нагадую, що югославського робітника Христо Третнєва за спробу втекти засуджено вчора до страти. — Кроль вимкнув мікрофон. Бруннер усміхнувся й схвально кивнув головою.

— Правильно, інженере Кроль, — сказав він. — Їм треба постійно про це нагадувати.

Кроль підвівся. Він ледве пересувався, ще не звикши до протеза, який заміняв йому ось уже кілька місяців праву ногу, ампутовану в польовому госпіталі під Мінськом. Бруннер, звісно, знав про нього геть усе: і те, що Кроль отримав залізний хрест за битву під Москвою, і те, що він не вступив до націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, і те, нарешті, що в його брата — майстра Кроля, який працював на цій самій фабриці, — мати полька. Слід не спускати з нього очей і тримати в кулаці: зараз він був потрібний, дуже потрібний.

— Ви закінчили мінування заводу?

— Так, — сказав Кроль. І додав: — Я виконав наказ.

— Тепер послухайте: о третій тридцять приїдуть вантажні машини.

— Зарано.

— О третій тридцять. До цього часу треба озброїти всіх німців. — Він подивився на годинник. — Зброю привезено. Німецька охорона поїде вантажними машинами.

— А іноземні робітники?

— Ви жартуєте, Кроль. Чому вас турбує доля цих людей?

— Я працював з ними. Дехто з них уже став спеціалістом.

— Годі! — Бруннер не збирався дискутувати з Кролем. — Вони залишаться тут.