Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
Брох неприязно глянув на нього.
— Що скоїлось? Нагадую, що в цьому місті нема нічого важливішого за нашу боротьбу з ворогом.
— Це стосується професора Гласса. — Бруннер стисло переповів суть справи. Сказав, що есесівці знайшли труп ученого поблизу саду. Тіло було страшенно понівечене.
Брох скривився, але зреагував на цю звістку байдуже.
— Ви розумієте, що це означає? — казав Бруннер. — Треба негайно надіслати радіограму рейхсфюрерові.
— То надсилайте. А що це має спільного з капітаном Клоссом?
— Має. Капітан Клосс за кілька хвилин до смерті Гласса був на віллі професора.
Брох знизав плечима.
— Ви були там, Клосс?
— Був, —
— Про що ти говорив з професором? — питав Бруннер.
— Це нічого спільного не має з тією справою, — різко кинув Клосс. Він дивився Бруннерові просто в очі. — Проте я можу сказати оберстові… Під час боїв за Поммернштеллюнг я зустрів одного офіцера зі 148-ї дивізії, який був другом молодого Гласса. Він сказав мені, що син професора поранений, попав у полон. А оскільки я їхав до Тольберга, він просив переказати це його батькові. — Клосс щойно вигадав цю історію — вона звучала досить вірогідно.
— Ти довго зволікав, Гансе, — шепнув Бруннер.
— Я мушу визнати, що забув про це, — Клосс адресував свої відповіді оберстові Броху.
— Коли ти пішов, — вів штурмбанфюрер, — професор сказав дружині, що передумав евакуйовуватись…
— Мені він про це не казав.
— Хіба, Клосс?
Вони стояли зараз один навпроти одного, як два забіяки, що готуються до бійки.
— Тепер я, Бруннер, хотів би поставити тобі кілька запитань…
— З якої речі?
— Панове, — Брох навіть не підвищував голос. — Ви в кабінеті начальника — ведіть далі свою розмову десь в іншому місці…
Брох дав зрозуміти, що його не цікавить справа Гласса.
Вони вийшли до ад’ютантської.
— Де ти знайшов труп, Бруннер? — запитав Клосс.
— За садом, недалеко від паркана. Там, де вже починаються луки.
— Дивні вбивці… Вони вдома не хотіли вбивати, чи що?
— Я не люблю цей тон, Клосс.
— Ти забув, Бруннер, що ти вже згадував сьогодні прізвище професора Гласса. Тоді він ще жив.
Штурмбанфюрер раптом зареготав.
— Ти хочеш грати проти мене?
— Це ти граєш проти мене. Я хочу лише подивитись на тіло.
— Можеш, — байдуже сказав Бруннер. — Його вже розпізнала дружина Гласса.
Труп був страшенно понівечений. Клосс довго не дивився: він упізнав лише куртку. У цій куртці Гласс приймав його в кабінеті. І сорочку… темно-червону з м’яким комірцем.
— Страшне видовисько! — шепнув Бруннер. — Тобі не до серця такі картини?
— Я звик до різних смертей, — сухо сказав Клосс. І запитав: — Розтин, звичайно, не робили. І докладний огляд теж.
— Ні.
— Дружина Гласса впізнала тіло чоловіка по куртці й сорочці.
— Так.
— Ти міг би й не показувати їй цей жах, Бруннер. Це було зайве. Як ти гадаєш, нащо професор так кумедно надів сорочку?
Вони дивились один на одного. В очах Бруннера Клосс помітив страх і ненависть.
— Може, ти на це відповіси? — шепнув штурмбанфюрер.
— Може, й відповім, — сказав він, — але не зараз. Мені тепер ніколи.
Клосс вийшов із штабу. Чи встигне він? Вулиці були темні, безлюдні: на небі знову схрещувалися промені прожекторів, але не чути було ні гудіння літаків, ні гуркоту артилерії. На землі і в повітрі панувала тиша. Він перейшов ринок, на Кайзерштрассе вже побіг. Брох сказав, що Фалькенгорн за годину почне прочісувати квадрат; Клосс подивився на годинник: було близько двадцяти одної тридцяти — час Косека виходити в ефір. Вони мусять передати повідомлення про завод, а якщо рація почне працювати, пеленгатори Фалькенгорна відразу визначать координати з абсолютною точністю. Що робити?
У підвалі сержант уже чекав. Клосс коротко пояснив йому ситуацію. Усе ще відсапуючись, він підійшов до віконця, замаскованого чорною ганчіркою,
— Напишіть текст, пане майор, — сказав сержант, старанно набиваючи люльку.
— Ми передаємо. Знищуємо шифри, папери. Рація теж більше не знадобиться, — говорив Клосс, швидко нотуючи повідомлення. — Викликай!
Цієї миті до них долинув гуркіт вантажних машин. Вони їхали по Кайзерштрассе.
— Вже приїхали, — сказав Клосс. — Ми не встигнемо.
— Встигнемо, — сержант сів до апарата. — Ідіть звідси, майоре.
— Ти збожеволів!
— Ідіть звідси, — повторив Косек. — Треба виходити в ефір, потім я більше не буду потрібний, а без вас загинуть ті, що на заводі.
Знову почувся гуркіт моторів.
— Нащо нам гинути вдвох, — сказав сержант, — вистачить і одному. — Він узяв рюкзак і витягнув з нього гранати. Поруч поклав автомат. Він робив це все старанно, не кваплячись. — Раз мати народила, — шепнув він.
Клосс розумів, що Косек має рацію: йому не слід вагатись, негайно треба йти з підвалу. Сержант мусив загинути, виконуючи своє завдання, а він, Клосс, повинен вижити, щоб виконати своє. Такий закон війни, але Клосс повставав проти нього, відчував, що не зможе лишити в підвалі цього хлопця, який уже надів навушники й ще раз показав майорові рукою на двері. Раптом йому спало на думку ще раз спробувати здійснити одну з тих божевільних ідей, які не раз виручали його із, здавалося б, безнадійних становищ. Відчиняючи двері, він востаннє думав: “Ні, я не зроблю цього, мені не можна”. Сержант уже передавав, він навіть не повернувся, коли Клосс виходив, майор не побачив його обличчя. Коридор був довгий і темний. Всі двері до підвалу замкнені, а їхні — треті від входу. Він знайшов труп есесівця, вбитого кілька годин тому. Тіло було важке, Клосс ледве ніс його. Машини вже гальмували на Кайзерштрассе: він чув голоси і тупіт чобіт, коли ударом ноги відчинив двері “їхнього” підвалу. Сержант саме закінчив сеанс радіозв’язку — глянув на Клосса із здивуванням і навіть злістю.
— Якого біса вам тут треба?! — буркнув він, не дотримуючись уже жодних військових статутів.
— Стягай з нього мундир і переодягайся в це есесівське ганчір’я, — наказав Клосс. Він вимкнув ліхтарик, зірвав запинало з вікна. Німці вже вбігли на подвір’я: вони прямували до прибудови та до підвальних дверей. Клосс натиснув на гашетку автомата — він стріляв влучно, короткими чергами. Думав лише про бій, бачив лише мушку, прицільну планку і тіло ворога. Сержант застебнув есесівський плащ, за мить він став поруч. Німці залягли на подвір’ї, ведучи безладний вогонь. Кулі трощили стіну над вікном.
— Годі! — наказав Клосс.
Німці ще стріляли, поступово наближаючись до підвальних дверей…
— Гранати, — сказав Клосс. Вони схопили по одній і вибігли у коридорчик. Коли перший солдат з’явився біля входу, Клосс кинув свою гранату. Вибух струсонув стіни, полетіли уламки. На мить запала тиша. Німці відскочили од дверей.
— Тепер ти, — сказав Клосс і показав на “їхній” підвал. Лише тепер сержант зрозумів план майора. Косек кинув гранату. Вони впали на землю, в підвалі кілька секунд вирувало справжнє пекло. Німці, які оточили подвір’я, побачили чорний дим, що валив з вузенького віконечка.