Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
— Ви свій обов’язок виконали, інженер Кроль, — сказав він, — ви порядний німець. — І потім відразу спитав: — Хто поінформував змовників про подробиці плану евакуації заводу?
— Я, — тут же відповів Кроль. — Братові це сказав.
— Гаразд, — махнув рукою Бруннер. — Рейх вам дарує. Зрештою, ви не могли припустити, що брат є зрадником.
Бруннер відвів його до оберста Броха. Кроль мусив ще раз повторити свою оповідь. Він не бачив обличчя начальника оборони Тольберга, лише коли скінчив, на нього глянули
— Ви заслужили на евакуацію, — сказав Брох, — якщо вас не було в списку. — Це прозвучало як насмішка. — Що ви думаєте про це, Бруннер?
— Думаю, що я знаю, хто цей офіцер, — сказав штурмбанфюрер. — Ви теж знаєте, пане оберег.
— Хто?
— Клосс, так, саме він.
— У вас немає доказів…
— Але будуть, — Бруннер поглянув на годинника й пішов до дверей. — Я беру людей і їду на завод.
— Стривайте, — Брох щось хотів сказати, може, дати інший наказ, але передумав. Потім, коли вони вже виходили, він додав: — Я не вірю, не вірю, що це Клосс… — І знову схилився над картою.
Вантажні машини з есесівцями чекали вже перед штабом. Бруннер і Кроль сіли до легкової машини: вони їхали мовчки, без світла, через безлюдне місто. Панувала тиша, замовкла артилерія, прожектори не розсікали променями темне небо. Вони проїхали заводську браму, есесівці вже вистрибували з машин, оточували цехи щільним ланцюгом. Бруннер давав накази. Кроль почув: “Відпустіть вартового, зробіть засідку біля входу. Далі знаєте…”
Вони увійшли до великого цеху. Бруннер вів есесівців, які відразу кинулися до людей, мов собаки, спущені з ланцюга.
— До стіни, до стіни! — пролунав крик. — Німці всередину, решта до стіни.
Есесівці били робітників прикладами, кидали на підлогу, швидкими, вправними рухами обмацували чоловіків. Вони кричали, але в страшенному гаморі слів не можна було розібрати… Кроль подумав, що так, либонь, виглядає пекло. Бруннер, який стояв поруч з ним, уважно стежив за діями своїх підлеглих. Раптом він вихопив з кобури пістолет і двічі вистрелив… Пролунав крик, потім залягла тиша, принаймні Кролю здавалося, що тихо, бо він почав чути. У цеху вже був лад. Робітники стояли біля стіни, позакладавши руки на потилицю, а посередині, в гурті німецьких майстрів та інженерів, Кроль побачив свого брата.
— Ходімо, — сказав Бруннер. І відразу додав: — Показуйте.
Кроль не знав, що й це ще на нього чекає. Він ледве йшов, дуже повільно, цюкаючи ціпком по підлозі.
— Тих, кого ви згадували, — наказував Бруннер. — Але ж і так усі…
— Показуйте… — різкіше повторив штурмбанфюрер.
Кроль мусив це зробити, мусив бути послідовним. Спочатку він побачив обличчя поляка Огнівка: зі щоки, розтятої ударом приклада, стікала кров.
— Цей, — сказав Кроль.
Потім був француз Левон з блідим обличчям, росіянин Толмаков, що плював кров’ю, нарешті Івонн. Кроль змушений був показати на неї, бо згадував її, коли розповідав про все Бруннерові.
— А ваш брат?
Він хотів сказати, що штурмбанфюрер знає майстра Кроля, але все-таки підійшов до гурту німців.
— Цей.
— Я, — сказав Ян Круль, — ти, брудна ганчірко…
Бруннер ударив його по обличчі. Есесівці відвели усіх до сторожки. Тут штурмбанфюрер теж поставив їх до стіни й мовчки ходив по кімнаті, ніби хотів, щоб його добре запам’ятали, закарбували в мозку його обличчя, перш ніж почнеться допит…
Він зупинився перед Огнівком.
— Прізвище? — гаркнув він.
Огнівек мовчав.
— Прізвище! — повторив Бруннер лагідно і, не отримавши відповіді, ударив прикладом автомата. Огнівек поточився й упав…
— Облий його водою, — наказав штурмбанфюрер есесівцеві. Бруннер підійшов до Кроля.
— Ти знаєш, що на тебе чекає?
— Знаю.
— У нас вмирають поволі.
— Я вмиратиму поволі.
— Міг би й швидше… Як звуть офіцера, з яким ти злигався?
— Я не знаю жодного офіцера.
— Мені тебе шкода. Невдовзі ти говоритимеш інакше.
— Я не говоритиму.
Знов удар прикладом. Ян Кроль захитався, але не впав.
— Це лише вступ, — сказав Бруннер, — лише звичайний початок.
Він підійшов до француза Левона.
— Що тобі казала полька, служниця Глассів?
— Я не бачив її.
— Кроль, повторіть йому. Підійдіть, пане, ближче. Альфред Кроль підійшов. Він говорив через силу.
— Вони домовилися про час, — казав Кроль. — Дівчина повинна була прийти сюди з німецьким офіцером.
— Як звуть цього офіцера? — гаркнув Бруннер.
— Я не знаю, — шепнув Левон.
Штурмбанфюрер підійшов до Івонн.
— Це твоя дівчина? Подумай, що з нею можуть зробити, якщо ти не говоритимеш. — Бруннер узяв Івонн за підборіддя. — Подумай, що на неї чекає.
Було близько другої ночі, коли Клосс підійшов до віконця Басиної кімнатки. Вілла Глассів була оповита темрявою, на вулиці, за якою він довго спостерігав, перш ніж штовхнути хвіртку, порожньо й спокійно. Сержант Косек — і досі в мундирі есесівця — лишився перед будинком.
Дівчина вже чекала.
— Усе гаразд, — сказала вона, коли вони вийшли на вулицю. — Я розмовляла з Левоном, переказала йому завдання. Вони будуть готові на другу тридцять.
— Ти була на заводі? — запитав Клосс.
— Ні. Ми зустрілися біля дірки в мурі.
— За тобою ніхто не стежив? Ніхто за тобою не йшов?
— Ні, — сказала вона. — Напевно, ні.
Клосс подивився на годинник. Вони повинні підійти до заводської брами рівно о другій тридцять. Часу було вдосталь, навіть з невеличким запасом…