Ставка більша за життя. Частина 3
Шрифт:
Клосс і Косек пробігли коридором і увійшли до першого від входу підвалу. Вони зупинилися біля дверей, затамувавши подих. Минуло кілька хвилин, перш ніж німці насмілились увірватись до підземелля. Так, як і передбачав Клосс, усі побігли до підвалу, звідки стріляли і який знищено вибухом. За мить вони знайдуть рештки рації та понівечене тіло. Подумають, що радист сам підірвав себе гранатою.
На них чекало ще найважче… Клосс оглянув сержанта, застебнув йому ґудзик на плащі і відчинив двері. В коридорі, де юрмилися німецькі солдати, було чорно від диму, Клосс зупинився, роздивляючись…
— Оглянути всі приміщення! — гаркнув він.
“Як добре, — думав Клосс, — що я маю діло з вермахтом, а не з СС. СС займається портом”.
Якийсь фельдфебель біля входу глянув на нього здивовано. Але негайно виструнчився,
— Що це за балаган? Наведіть порядок і доповідайте майорові Фалькенгорну.
Вони пройшли через подвір’я, а коли опинились на вулиці й повільно минали колону військових машин, Клосс подумав, що знову здійснилося неймовірне…
— Вони прийняли повідомлення? — запитав він сержанта.
— Прийняли, — відповів Косек. І додав: — Я гадав, що це буде моя остання передача. Пробачте, пане майор…
Клосс подивився на годинник. Лишилося ще чотири години до операції на заводі.
Інженер Альфред Кроль ішов спорожнілими вулицями Тольберга. Він ішов дедалі повільніше, виставляючи поперед себе ціпок, немов сліпий. Від заводу до штабу були понад три кілометри. Він чудово знав цю дорогу, але вона ставала незмірно довшою. Звичайно, він міг протелефонувати, вони одразу приїхали б, якби він натякнув, про що йдеться, та Кроль вирішив піти особисто, ніби йому треба було ще пройтися годину, щоб остаточно зважитись. Ні, він уже не міг змінити свого наміру. Не міг вчинити інакше, заперечити собі самому, стати раптом, в останній день кимось іншим, ніж тим, ким Альфред Кроль був усе своє життя. Він пройшов повз Гінденбургплац і затримався перед гімназією Бісмарка. Тут Кроль захищав атестат зрілості, тут вступив до гітлерюгенду, сюди приходив згодом уже як офіцер, щоб розповідати про фронтові пригоди. За рогом, у завулку з гордовитою назвою Гельденштрассе, мешкала Інга. Вона загинула в Гамбурзі під час бомбардування влітку сорок третього року. Вони умовилися, що після війни житимуть тут, у Тольбергу, в будинку над морем. Інга вірила в перемогу, радила йому вступити до націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, але він не поспішав визначити своє ставлення до цього. Потім був фронт і знову Тольберг, але вже без Інги… І раптом, в останній день, він, офіцер-фронтовик, інвалід війни, кавалер залізного хреста, повинен був би відкинути все своє минуле, зрадити (бо це таки була б зрада) лише для того, щоб вижити? Надто висока ціна, яку не можна сплатити. Може, від завтрашнього дня удавати з себе ворога гітлеризму, може, послатися на нібито польське походження родини Кролів? Ні. Він, звичайно, не любить Бруннера, як і всіх тих типів з черепами на кашкетах, які дивились на нього з погордою і ніколи насправді не довіряли йому, але ж то німці: його пов’язує з ними військова доля. “Я з переможеними, а не з завтрашніми переможцями”,— повторював він собі.
А проте його брав неспокій. Шістсот робітників фабрики загине, і на нього, Альфреда Кроля, впаде — і тепер цілком напевно — відповідальність за їхню смерть. Але потім згорить завод, загине цілий Тольберг і все, що було його життям. Має рацію фюрер, наказуючи: “Залишайте спалену землю…” Виживуть лише щури.
А вони вже гадають, що виграли. Тоді, коли Кроль сказав своєму братові, піддавшись миттєвій слабкості — так він тепер це розцінював — те, чого ні за що в світі не повинен був говорити, його відразу заполонила ненависть. Він бачив збентежені, напружені обличчя свого брата майстра Кроля і всіх тих, що були з ним. Що збиралися робити ці приречені на смерть? Звичайно, йому, Альфредові Кролю, не вірять. Він виказав їм довірену йому таємницю, а вони відразу забули про нього, відкинули його, як предмет, що вже відіграв свою роль. І він опинився на самоті, один-однісінький. Шкутильгаючи по цеху, він бачив робітників, що бігали від машини до машини, чув шепіт незрозумілими мовами. Ті троє, що зустрілися з майстром Кролем, були особливо збуджені. Він знав їх — вони давно вже працювали на заводі: поляк, француз і росіянин. Цей француз, Левон, навіть непогано говорив по-німецькому, знав Париж, а Кроль любив згадувати столицю Франції, яку відвідував ще до війни. Левон мав гарну дівчину, робітницю на ім’я Івонн. Кролю вона не подобалась. Йому здавалося, що Івонн дивиться на нього з погордою та відразою. Колись він спробував звернутися до неї своєю кепською французькою мовою — вона мовчала, втупивши очі в землю. Довелося це саме повторити по-німецькому, а Левон перекладав. Цього вечора, після розмови з братом, він стежив за ними, удаючи, ніби його цікавить демонтаж. електровузлів.
Не лишалося сумнівів, що обидва вони належали до змовників, та й хто з них, зрештою, не належав? Уся ця величезна громада людей із тавром “Р” та “Ost” здалася зараз Кролю грізною стихією, яка щомиті може вибухнути. Він збирався повернутись до сторожки, коли побачив, що Левон, обережно озираючись, прямує до виходу з цеху.
Кроль пошкутильгав за ним. На заводському подвір’ї не було нікого. Він побачив француза, який пробирався між вагонами. Хлопець ішов у глиб подвір’я, в напрямі каналу. Кроль знав, що понад берегом, до якого сягав заводський мур, нема варти. Далі були луки, поля, другий, так званий “справжній” канал і вже фронт. Можливо, Левон намірявся втекти? Якщо так, Кроль не зможе йому завадити, хоч у Левона й небагато шансів здійснити задумане. Якщо навіть подолає мур, по якому прокладено кабель під високою напругою, він не пройде через фронт, а в місті його впіймають…
Звичайно, Кроль не міг посуватися з такою швидкістю, як француз, але бачив його силует, що вимальовувався на тлі неба. Левон біля берега повернув праворуч і наблизився до муру. Кроль, обережно шкутильгаючи, дійшов до самої води: він ледве витягав ноги з болота, йому здавалося, що француз мусить його почути, помітити; Кроль дихав важко, злився на самого себе, бо пересвідчився, що боїться. Француз був здоровий, дужий… Левон сів на камінь; наблизившись, Кроль побачив дірку в мурі: вона була замала, щоб доросла людина могла пролізти через неї, але достатня, щоб розмовляти з кимось, хто стоятиме з того боку.
“Он для чого ти прийшов”, — подумав Кроль. Поблизу від того місця росли кущі, інженер сів на землю і в схованці зміг, нарешті, перепочити. Він чекав. І досить довго. Кроль бачив плечі француза — він раз у раз вставав, ходив уздовж муру, підійшов навіть так близько до куща, що Кроль вже стиснув ціпка, намірившись ударити зухвальця, але той його не помітив. Нарешті! Кроль почув жіночий голос, що здався йому знайомим. “Може, це тільки побачення”, — подумав Кроль розчаровано. Але це було не побачення. Голос звідти спитав: “Левон?” — “Так”, — відповів француз. Вони говорили по-німецькому! Кроль уже знав, хто ця жінка за муром, — служниця Глассів. Вона не вміла по-французькому, а Левон, звісно, не говорив по-польському.
Це була кумедна, неоковирна німецька мова, проте цілком зрозуміла. Як і слід було сподіватись, вони готували повстання. Дівчина пояснювала, що треба спочатку зняти вартового. А коли повернуться на завод (а станеться це о другій тридцять) — захопити склад і роззброїти німців.
— Той твій німецький офіцер цілком надійний? — запитав ще Левон.
— Цілком, — підтвердила дівчина. — Можемо довіряти йому.
— Це єдина наша надія, — сказав француз. — Інакше ми всі загинемо. Ти розумієш, що станеться, коли гестапо довідається раніше?
— Розумію, — шепнула вона.
Німецький офіцер! Кроль думав про нього, йдучи через ринок і повертаючи до вулиці, на якій розташувався штаб. Отже, знайшовся-таки німець, який повірив, що можна зрадою зберегти собі життя. А якщо гестапо вже знає? А якщо той доповів раніше, ніж це він, Кроль, встигне зробити?
Вартовий заступив йому шлях: Кроль назвав прізвище штурмбанфюрера, але минуло не менше як чверть години, перш ніж його пропустили всередину,
Бруннер прийняв його, стоячи посеред кімнати в кашкеті й плащі. Він поспішав.
— Що сталося? — кинув Бруннер різко. — Чому ви пішли з заводу? Чому не потелефонували? Хіба ви не знаєте, що професора Гласса вбито?
Кроль захитався. Не чекаючи на запрошення, він сів на стілець. Гласс мертвий? Його вбито. А він ще вагався! Коротко, стисло, як на фронті перед боєм, Кроль виклав факти. Назвав прізвища, повторив розмову біля заводського муру. Не щадив нікого. Не щадив і брата свого. Він почував себе майже щасливим, — уперше за багато днів Кроль був спокійний.
Бруннер слухав не перебиваючи: по обличчі штурмбанфюрера блукала іронічна посмішка — чи то схвалення, чи то осуду.