Сто років тому вперед
Шрифт:
Аж раптом угорі пролунав голос:
— Зупиніться! Ваші дії небезпечні для ашиклеків. Негайно припинити!
— І не подумаємо! — радісно закричала Аліса. Від полегшення, що її ідея виявилася не безплідною, вона ладна була танцювати. — І не подумаємо! Поки не знищимо все це гніздо!
У двері почали стукати.
— Ну ж бо, ще разок! — закричав професор, який теж зрадів результату.
І вони ще раз ударили по склу так, що воно задрижало, а ашиклеки від жаху забули про виставу й кинулися по кутках.
— Якщо ви не перестанете загрожувати моїм підданим, — вів далі голос, — я вас знищу.
— Спробуйте, —
Над дверима спалахнув екран. На ньому виник Хазяїн.
Його чорне безоке обличчя не виражало нічого, але він говорив швидше, ніж завжди. І якщо можна сказати про робота “наляканий”, то Аліса уперше в житті побачила наляканого робота.
— Чого вам треба? — спитав чорний Хазяїн.
— Перше й негайно, — сказав професор, — збільшити втричі гравітацію. Негайно!
— Навіщо? — не відразу збагнула Аліса.
— Нумо, — сказав професор Алісі. — Біжімо!
Аліса слухняно підхопила брус якомога зручніше, але вдарити вони не встигли.
Ноги в неї стали важкими, і брус сам випав із рук — виявилося, що він неймовірно важкий.
— Що ви наробили! — крикнула Аліса професору.
— Усе гаразд, — відповів той, і не пробуючи підняти брус. — Дивись.
Аліса поглянула за скло і відразу все зрозуміла.
На майданчику становище змінилося.
Поліна і Юдзо опустились на каміння, а Посейдон, стоячи на краю, дивився, як опускаються в прірву, зникають пазурі й мацаки драконів.
Звичайно ж — вага примусила драконів опуститися на дно прірви.
— Ви геній! — Аліса кинулась до професора і обняла його.
Вона ладна була заплакати, та хіба плачуть у скафандрах? Як витреш сльози?
— А тепер, — мовив професор, — негайно випустіть моїх друзів.
— І не подумаю, — відповів чорний Хазяїн. — Вони все одно загинуть.
— Подумай, — спокійно відповів професор. — Ми все-таки розіб’ємо скло, як тільки ти зменшиш знову тяжіння. Ьіи розіб’ємо скло і в тому разі, якщо твої роботи спробують вирізати двері. Я загину. Але я старий чоловік і своє вже прожив. І я буду радий померти задля врятування мого сина й моїх друзів. Тобі цього не зрозуміти. Та мої друзі в скафандрах. Вони залишаться живі. Загину лише я… і всі твої ашиклеки. Поглянь на них. Поглянь на них востаннє.
— Я не можу цього дозволити, — мовив чорний Хазяїн. — Тоді який сенс у моєму існуванні?
— Я знаю, — сказав професор. — І мені соромно, що першою здогадалась, як упоратися з тобою, вбивце, дівчинка Аліса. Це ж так-просто.
Ашиклеки через силу переносили земне тяжіння. Вони повзали по підлозі й стогнали.
— Поквапся, — порадив професор.
Хазяїн нічого не відповів. Екран погас.
Але стало легше— тяжіння зменшилося. Почали підійматися ображені ашиклеки. Деякі поспішали відразу до скла, щоб подивитися, як там ідуть справи. Та їх чекало розчарування: двері на майданчик знехотя відчинились і Посейдон, допомагаючи Поліні й хлопчикові, вивів їх звідти. Від дверей він обернувся. Голова його, яка могла повертатися довкола осі, зробила оберт — наче Посейдон хотів у всіх подробицях запам’ятати цю прірву.
— Тепер, — сказав професор, і Аліса з подивом подумала, як же вона могла прийняти його за дідуся — це ж сповнений сил, упевнений у собі чоловік. — Тепер забери своїх слуг і пропусти моїх друзів сюди.
У відповідь почувся голос:
— Ні, спочатку ви вийдете звідси. Ви загрожуєте моїм ашиклекам.
— Ашиклеки — наша єдина гарантія того, що ми залишимося живі, — відповів професор. — Тому я нічого не можу обіцяти доти, доки не побачу поруч решту полонених.
Настало чекання.
Ашиклеки зрозуміли, що вистава зірвалася. Дехто з них іще стовбичив біля скляної стіни, вдивляючись у темряву безодні, певно, думав, що просто пропустив той солодкий для них момент, коли жертви зникають у прірві, інші юрмилися під дверима, чекаючи, коли їх випустять. Один агонклек, зовсім ще молоденький, підійшов до Аліси й почав смикати її за рукав. Він був такого ж зросту, як Аліса, і якби не блідість, не нерухомий тваринний погляд, не запущеність, він був би цілком пристойним підлітком. І розуміючи це, розуміючи, що ашиклек не винуватий у тому, що його дідусі й бабусі згодилися стати панами-рабами, Аліса не зважилася його відганяти, а терпіла, поки його допитливі пальці мацали тканину скафандра.
У двері постукали. Тричі. Долинув голос Посейдона:
— Пропустіть наш полк. Він повернувся з передових позицій і бажає відпочити.
Аліса підбігла до дверей, відсунула засув, і полонені зайшли всередину. Юдзо побачив батька й кинувся до нього. Професор обняв сина. Знову засвітився екран. На ньому був Хазяїн.
— Я виконав твої умови, — почав він. — Тепер ви повинні піти звідси й дати моїм ашиклекам спокій.
— Я так боявся за тебе, батьку, — сказав Юдзо, не звертаючи уваги на слова Хазяїна.
— Ти поводився, як справжній мужчина, — мовив професор Комура.
— Я чекаю! — зажадав Хазяїн.
Зачекаєш, — відповів Комура. — Нам треба порадитися.
Він обернувся до Поліни.
— Як ви себе почуваєте? — спитав він.
— Добре, про мене не турбуйтесь. Якби не Посейдрн, ми б уже давно загинули.
— Я виконував свій обов’язок, — відповів робот. — Але чому нас випустили? Що ви придумали?
— Придумала Аліса, — відповів професор. — Це їй я повинен бути вдячний усе життя. Вона збагнула, коли я вже був у повному відчаї, що роботів може зупинити тільки загроза життю ашиклеків. І ми вдали, що збираємося розбити скло.
— Вдали? — спитав Хазяїн, котрий слухав що розмову.
— Не зовсім так, — сказав професор. — Якби це не допомогло, я б розбив скло.
— І загинув?
— Таж. І загинув.
— Я б не дала цього зробити, — мовила Аліса Поліні. — І до того ж ми з професором мали рацію. Він потім так здорово вів переговори з роботами, що їм довелося здатись.
— Ми не здалися, ми школи не здаємося, — відповів Хазяїн.
— Помовч, — цитькнув Посейдон. — Ти заважаєш людям розмовляти. Коли треба буде, ми тебе покличемо, вбивце.
— Аз тобою я взагалі не бажаю розмовляти, залізна бляшанко, — раптом розізлився Хазяїн. — Тебе я все одно уб’ю. Звідси ти не вийдеш.
— Оце вже зовсім невідомо. Хоча, чесно кажучи, я б залюбки розібрав тебе на запчастини.
— Послухай, роботе, — озвався професор Комура. — Ми залишимося тут, і з нами залишаться всі ашиклеки доти, доки твої слуги не полагодять один із наших кораблів і не повернуть туди все, що а нього вкрали. Після цього ми полетимо.
— Це неможливо, — відповів Хазяїн, трохи подумавши. — Речі, які взято у вас на кораблях, зіпсовано або використано. Вам звідси не вилетіти.