Історія Лізі
Шрифт:
— Лізі, — сказав він нарешті, — чому ви й ваша сестра залишили своє взуття?
— Я, власне, не знаю. Аменда дуже наполягала, щоб ми негайно пішли, щоб ми пішли босими і щоб я залишила там свої ключі…
— Щодо ключів, то, можливо, вона боялася детектора на метал, — сказав Олберніс. — Хоча, зважаючи на її стан, я здивований, що вона навіть… та менше з тим, кажіть далі.
Лізі відірвала погляд від буревію, який швидко наближався, підмітаючи та поливаючи дощем пагорби по той бік озера Касл-Лейк.
— Ти пам'ятаєш, чому ти захотіла, щоб ми пішли босі, Амендо? _ запитала вона, простягуючи їй мобільник.
— Ні, — голосно відповіла Аменда, а тоді додала: — Пам’ятаю тільки, що мені хотілося відчути під ногами траву. М’якеньку траву.
— Ви все чули? — запитала Лізі в Олберніса.
— Щось там про м’якеньку траву.
— Атож, але, певно, була й інша причина. Вона дуже наполягала.
— І ви зробили так, як вона попросила?
— Вона моя старша сестра, Г’ю, — вона справді моя старша сестра. Крім того, мушу признатися, я була надто збуджена від того, що вона повернулася на планету Земля, й просто не могла обміркувати все цілком тверезо.
— Але я — ми — повинні її побачити й переконатися, що це справжнє одужання.
— Я привезу її на обстеження завтра, це буде гаразд?
Аменда хитала головою так енергійно, що її волосся розвіялося, очі збільшилися від тривоги. Лізі стала кивати їй у відповідь не менш енергійно.
— Цілком, — відповів Олберніс. Лізі відчула полегкість у його голосі, справжню полегкість, і їй стало не по собі, що вона брехала йому. Але треба ж було якось викручуватися із ситуації. — Я міг би приїхати до Ґрінлона завтра близько другої пополудні й поговорити з вами обома. Влаштовує?
— Це буде о’кей.
Якщо ми будемо ще живі завтра обидві.
— Отже, домовилися, Лізі. Мені спало на думку, що…
Але цієї миті прямо над ними з під-хмар вихопилася яскрава, мов розжарене залізо, стріла блискавки і вдарила в щось на протилежному боці шосе. Лізі почула тріск, а також запах водночас електрики й чогось смаленого. Вона ще ніколи у своєму житті не була так близько від блискавки. Аменда зойкнула, але її зойк майже цілком розчинився у страхітливому гуркотінні грому.
— Що то було? — вигукнув Олберніс. Лізі не думала, що зв’язок бодай трохи погіршився, але лікар, якого п’ять років тому її чоловік із такою наполегливістю налаштував на користь Аменди, несподівано здався їй дуже далеким і мало значущим.
— Грім і блискавка, — спокійно сказала вона. — У нас тут справжня буря, Г’ю.
— Вам ліпше зупинитися біля дороги.
— Я так і зробила, але я хочу вимкнути телефон, перш ніж він ударить мене струмом або щось таке. Побачимося завтра…
— У крилі Еклі…
— Гаразд. О другій. Я приїду з Амендою. Дякую вам за… — Угорі над ними знову сяйнула блискавка, й вона мимохіть зіщулилася, але цього разу вона не була така сконцентрована, а грім, хоч і був гучний, проте не загрожував порвати її барабанні перетинки. — …за ваше розуміння, — закінчила вона фразу й натиснула на кнопку end, не сказавши «до побачення». Дощ полив одразу, ніби чекав, коли вона закінчить свою розмову. Він нестямно молотив по автомобілю. Лізі тепер не бачила не тільки пікнікового стола, а й капота своєї машини.
Аменда схопила її за плече, й Лізі пригадала ще одну пісню кантрі, де говорилося, що тільки кощаві пальці можуть продавити тіло до кістки.
— Я не поїду туди, Лізі, я не поїду!
— Ой, Мендо! Мені ж боляче!
Аменда послабила тиск, але не відхилилася. Очі їй палахкотіли.
— Я туди не повернуся!
— Повернешся. Лише поговорити з доктором Олбернісом.
— Ні…
— Заткнися й вислухай мене.
Аменда закліпала очима й відсахнулася, стільки люті уклала у свої слова Лізі.
— Дарла і я відвезли тебе туди, бо в нас не було вибору. Ти була не більш як шматком м’яса, з якого витікала слина — з однієї дірки, і сеча — з другої. І мій чоловік, який знав, що це станеться, подбав про тебе не лише в одному світі, а й у другому. Ти мені зобов’язана, велика сестричко Мендо-Кролику. І саме тому ти повинна допомогти мені сьогодні вночі й собі самій завтра, і я не хочу чути нічого, крім «Так, Лізі». Дійшло?
— Так, Лізі, — промурмотіла Аменда. Потім подивилася на свої порізані руки й знову заплакала. — А що, як вони знову відправлять мене в ту кімнату? А що, як вони зачинять мене там і стануть мити губкою та поїти соком, який пахне клопами?
— Вони так не зроблять. Не зможуть. Вони взяли тебе туди на умовах добровільності. Я й Дарла дали на це згоду, позаяк ти повністю відключилася.
Аменда сумно захихотіла.
— Скот мав звичай казати так. А іноді, коли бачив, як хтось опинився в такій халепі, то казав: «Цей уже відімкнувся».
— Так, — погодилася Лізі, відчувши, як її шпигнуло гострим болем. — Я пам’ятаю. Хай там як, а зараз із тобою все гаразд. У цьому суть. — Вона взяла руку Аменди, нагадавши собі, що з нею треба бути лагідною. — Ти поїдеш зі мною туди завтра й допоможеш тому докторові відгадати загадку моїх шкарпеток.
— Спробую, — погодилася Аменда. — Але зроблю це не тому, що я тобі зобов’язана.
— Не тому?
— Я зроблю це тому, що я люблю тебе, — сказала Аменда тоном простої гідності. Потім запитала тоненьким голосом. — Але ти будеш там зі мною, чи не так?
— Я тобі обіцяю.
— А може… а може, твій друг порішить нас обох і мені не треба буде турбуватися про Ґрінлон узагалі?
— Не називай його моїм другом, я вже тобі вдруге повторюю.
Аменда посміхнулася з виразом сумного смирення.