Історія Лізі
Шрифт:
Якщо тільки він не дивився їх, сидячи посеред ночі в кімнаті для гостей, звичайно. І цієї миті Лізі почула голос професора з англійського факультету коледжу Прата — у Баулінґ Ґрін, лише за шістдесят миль від Нешвіла. Не більш як на відстані довгого плювка, місус.
Я радив би вам приїхати сюди якомога скоріше, — сказав їй по телефону професор Мід. — Ваш чоловік захворів. Боюся, це дуже серйозно.
«О моя Івонно, о моя кохана, нам час, нам час, нам час…»
— Лізі! — голос Аменди дзвенів, як щойно викарбувана монета. Чи повірив би хтось, що вона була у стані повного ідіотизму ще вісім годин тому? Ні, мем, я вам не вірю. Не розказуйте мені небилиці, сер.
Духи зробили це за одну ніч, — подумала Лізі. — Атож, духи.
Доктор Янцен вважає, що необхідна операція. Так звана торакотомія.
А Лізі подумала: Хлопці повернулися з Мексики. Вони повернулися до Анарени. Бо Анарена була їхнім домом.
Які хлопці? Чорні й білі хлопці. Джеф Бридж і Тімоті Ботемз. Хлопці з «Останнього кіносеансу».
У цьому кінофільмі вони завжди молоді, — подумала вона. Вони завжди молоді, а Сем зе Лаєн завжди мертвий.
— Лізі!
Вона розплющила очі й побачила, що її велика сестричка стоїть у дверях алькова з очима не менш блискучими, аніж був дзвінким її голос, і, звичайно ж, у руці вона тримала коробку з касетою «Останнього кіносеансу», і Лізі опанувало відчуття повернення додому, час мені додому, час.
Але чому так? Тому, що пиття з озера мало свої маленькі переваги? І ти приносив у цей світ щось із підібраного там? Підібраного або випитого? Так, так і так.
— Лізі, золотко, з тобою все гаразд?
Таке лагідне співчуття, така материнська стурбованість настільки не відповідали вдачі Аменди, що Лізі охопило відчуття нереальності.
— Усе гаразд, — відповіла вона. — Я лише дала відпочити очам.
— Ти не заперечуєш, якщо я подивлюся цей фільм? Я знайшла його серед інших записів Скота. Більшість із них здаються справжнім мотлохом, але мені завжди хотілося подивитися цей фільм, адже я його так ніколи й не бачила. Може, він допоможе мені не думати про інше.
— Я не заперечую, — сказала Лізі, — але мушу тебе попередити. Я певна, що десь посередині частину запису стерто. Це стара стрічка.
Аменда пильно роздивлялася задню частину коробки.
— Джеф Бридж тут схожий на дитину.
— Він такий і є, хіба ні? — байдужим тоном сказала Лізі.
— А Бен Джонсон помер… — вона урвала свою фразу. Мабуть, я ліпше не стану його дивитися. Ми можемо не почути, коли прийде твій бойфре… Ми можемо не почути Дулея, коли він прийде.
Лізі зняла кришку з коробки для взуття, дістала звідти «Патфіндер» і показала ним на сходи, які вели вниз до сараю.
— Я замкнула двері над зовнішніми сходами, — сказала вона, — і тепер сюди можна увійти лише тут. А я постійно спостерігаю за цими дверима.
— Він може підпалити внизу сарай, — нервово сказала Аменда.
— Він не захоче мене підсмажити — яка йому буде з цього втіха?
А ще Лізі подумала: А ще я маю куди піти. Поки в моєму роті зберігається такий солодкий присмак, який у ньому є тепер, існує місце, куди я можу піти, і не думаю, що в мене будуть проблеми з тим, щоб забрати туди й тебе, Мендо. Навіть два гамбургери та дві склянки Кул-Ейда не витіснили цей приємний солодкий смак із мого рота.
— Ну гаразд, якщо ти певна, що це тебе не потурбує…
— Хіба схоже, що я готуюся до випускних іспитів? Дивися свій фільм.
Аменда повернулася до алькова.
— Сподіваюся, цей відеомагнітофон іще працює.
Вона розмовляла як жінка, що знайшла старий грамофон і стосик старих ацетатних платівок.
Лізі позазирала в багато шухляд Великого Слона Ідіота, але ця робота здалася їй тепер цілком марною… і, мабуть, такою вона й була. В неї склалося таке враження, що тут було дуже мало чогось справді цікавого. І в шухлядах, і в картотеках, і на твердих комп’ютерних дисках. Усе це могло задовольнити хіба що найфанатичніших серед інкунків, колекціонерів та академічних учених, які виправдовували своє існування здебільшого тим, що досліджували літературні еквіваленти корпії для пупа у своїх мало кому зрозумілих публікаціях; ці амбітні йолопи із засміченими надмірною вченістю головами давно втратили уявлення про те, навіщо існують книжки та читання, й задовольнялися складанням довжелезних сухозлітних приміток на всілякі круглі або ювілейні дати. Але всі справжні коні давно повибігали з цієї стайні. Та письмова продукція Скота Лендона, яка давала радість і втіху звичайним читачам — людям, що мандрували літаками між Лос-Анджелесом і Сіднеєм, людям, які сиділи в приймальнях лікарень, людям, що не знали, як збути свій час протягом довгих дощових днів літньої відпустки, ділячи своє вимушене дозвілля між романом тижня та розгадуванням кросвордів, — та продукція давно вийшла друком. Публікація його творів завершилася «Таємною перлиною» — через місяць після смерті Скота.
Ні, Лізі, — прошепотів їй голос, і вона спочатку подумала, що то голос Скота, а тоді — яке божевілля! — подумала, що він належав друзяці Генкові. Але таке припущення було божевільним хоч би тому, що то був не чоловічий голос. Можливо, то був голос їхньої доброї матінки, який прошелестів у її голові?
Він тоді казав мені щось про історію. Твою історію, Лізі.
Ні, це не голос доброї матінки — хоч афґанка доброї матінки мала до нього якесь відношення, — а голос Аменди. Вони сиділи вдвох на тій кам’яній лаві, дивлячись на корабель «Рожеві троянди», який завжди стояв на якорі й ніколи не виходив у море. Лізі якось не доводилося раніше думати про те, наскільки схожі були у своїх висловлюваннях її мати та її старша сестра, — до цього спогаду про розмову на кам’яній лаві. І…
Щось про історію. Твою історію. Історію для Лізі.
Чи справді Аменда таке сказала? Тепер це згадувалося їй, наче сон, й Лізі не мала цілковитої певності, проте думала, що так воно сталося насправді.
І про афґанку. Хоча…
— Хоча він називав її африканкою, — сказала Лізі вголос. — Він називав її африканкою, і він називав її булом. Не буром, не бумом, а булом.
— Лізі! — гукнула Аменда з іншої кімнати. — Ти щось сказала?
— Я просто розмовляю сама з собою, Мендо.
— Це означає, ти маєш гроші в банку, — сказала Аменда, після чого стало чутно лише звукову доріжку кінофільму. Лізі здавалося, вона пам’ятає кожен її рядок, кожен музичний уривок і кожну подряпину на стрічці.
Якщо ти залишив мені історію, Скоте, то де вона? Тут, у кабінеті, її немає, я готова побитися об заклад. Немає її і в сараї, там немає нічого, крім фальшивих булів, таких як «Айк повертається додому».
Але то була не зовсім правда. Адже в сараї були принаймні два справжні призи: срібна лопата й кедрова скринька доброї матінки, запхана під бременське ліжко. З квадратиком оздоби в ній. Чи не про це казала Аменда?