Історія Лізі
Шрифт:
— Я спробую це запам’ятати, якщо ти перестанеш мене називати Мендою — Брудним Кроликом.
Лізі вибухнула сміхом.
— Чому ти не рушаєш, Лізі? Дощ припиняється. І, будь ласка, увімкни обігрівач. Тут стає холодно.
Лізі увімкнула обігрівач, виїхала заднім ходом із паркувального майданчика і звернула до дороги.
— Ми поїдемо до твого дому, — сказала вона. — Дулей, певно, не спостерігає за ним, якщо там був не менший дощ, аніж тут, а я сподіваюся, він був не менший. А навіть як і спостерігає, то що він побачить? Ми поїдемо до тебе додому, потім поїдемо до мене додому. Двоє літніх жінок. Невже дві літні жінки можуть його стривожити?
— Малоймовірно, — сказала Аменда. — Але я рада, що ми відправили Канті та міс Баґі Бамперс у тривалу подорож, а ти хіба ні?
Лізі теж була рада, хоч і знала, що їй доведеться давати по телефону довгі пояснення. Вона виїхала на шосе, яке було тепер порожнім. Вона сподівалася, що не натрапить на повалене дерево, яке лежатиме поперек дороги, хоч і знала, що таке може бути. Грім гуркотів над головою і, схоже, був чимось невдоволений.
— Я перевдягнуся вдома у щось пристойніше, — сказала Аменда. — А ще я маю в холодильнику два фунти доброго м’яса. Я покладу його в мікрохвильову піч, щоб воно швиденько відтануло, бо я дуже голодна.
— У мою мікрохвильову піч, — уточнила Лізі, не відриваючи погляду від дороги.
Дощ припинився на даний момент, але в небі вже купчилися нові чорні хмари. Чорні, як капелюх фокусника, сказав би Скот, і її знову опанувало гостре відчуття його втрати, відчуття порожнього місця, яке ніколи не буде заповнене. Необхідного місця.
— Ти мене чуєш, маленька Лізі? — запитала Аменда, й Лізі усвідомила, що її сестра досі говорить. Що вона щось і про щось їй каже. Двадцять чотири години тому вона боялася, що Менда більше ніколи не заговорить, і ось тепер вона її просто не слухає. Але хіба не в такий спосіб обертається світ?
— НІ, — чесно визнала Лізі. — Мабуть, не чую. Пробач.
— Схоже на тебе, ти завжди такою була. Завжди десь у собі… Голос Аменди урвався, й вона стала дивитися у вікно.
— Десь у моєму маленькому світі? — запитала Лізі, усміхаючись.
— Пробач.
— Не вибачайся. — Вони виїхали з-за повороту, й Лізі крутнула кермо, щоб обминути велику гілку модрини, яка лежала на дорозі. Вона подумала, чи не зупинитися й не скинути її з дороги, але вирішила залишити іі для наступного водія, який їхатиме за нею. Наступний водій, певно, не матиме поруч себе схильну до психічних відхилень особу, про яку треба дбати. — Якщо ти подумала про Місячне Коло, то насправді це не мій світ. Мені здається, кожен, хто туди потрапляє, має свою власну версію цього світу. То що ти мені казала?
— Тільки те, що я маю ще одну річ, яка може тобі знадобитися. Якщо ти не втратила ще охоту пручатися, звісно.
Лізі була здивована. Вона на мить відірвала погляд від дороги, щоб подивитися на сестру.
— Що? Що ти там сказала?
— Просто образний вислів, — відповіла Аменда. — Я хотіла сказати, що маю пушку.
11
До дверей Амендиного будинку був прихилений довгий білий конверт, прикритий навісом ґанку, завдяки чому не потерпав від дощу. Першою тривожною думкою Лізі, коли вона побачила цей конверт, було: «Дулей тут уже побував». Але той конверт, який Лізі знайшла по тому, як дістала мертвого кота зі своєї поштової скриньки, був білий з обох боків. На цьому ж було надруковане ім’я Аменди. Лізі підняла конверт і подала його сестрі. Аменда подивилася надруковані літери, перевернула його і побачила знак якості — Голмарк, — а тоді з глибокою зневагою промовила одне слово:
— Шарль.
Якусь мить це ім’я нічого не означало для Лізі. Потім вона згадала, що колись давно, ще до того як у неї почалися напади божевілля, Аменда мала бойфренда.
«Зелений Біб», — подумала вона, й у горлі в неї щось забулькотіло.
— Що з тобою, Лізі? — запитала Аменда. Її брови підсмикнулися.
— Та я подумала про Канті та міс Баґі, які тепер поспішають до Деррі, — сказала Лізі. — Я знаю, це не смішно, але…
— О, це має свої гумористичні елементи, — сказала Аменда. — Можливо, вони є й тут. — Вона відкрила конверт і дістала з нього аркуш паперу. Швидко пробігла по ньому очима. — О, святий Боже! Подивися, що з нього випало. Яка мура!
— Можна глянути?
Аменда подала їй листа. На одному його боці був намальований хлопчисько з рідкими зубами — так у системі стандартів Голмарк уявляють собі щось грубе, але миле (завеликий светр, полатані джинси), — який тримав у руці зів’ялу, обвислу квітку. «Ой, я гірко жалкую!» — був напис під пошарпаними кедами малого шибеника. Лізі розгорнула листа й прочитала таке:
Я знаю, я тебе скривдив і ти тепер у журбі, Але хочу, аби ти знала, що погано не тільки тобі! Надсилаю цього листа і благаю тебе: «Пробач!», Бо я дуже жалкую, що вкинув тебе у плач! Тож тішся пахощами троянд! Будь щаслива бодай на мить! Хай до тебе прийде весна і тобі стане любо жить! Я тобі завдав трохи смутку, але мучить мене каяття. І благаю, залишмося друзями на усе подальше життя!Унизу був підпис: Твій вірний друг (Навіки! Пам’ятай про щасливі часи!!!) Шарль «Чарлі» Коріво.
Лізі з усіх сил намагалася надати своєму обличчю зворушеного виразу, але не змогла й вибухнула сміхом. Аменда приєдналася до неї. Вони стояли разом на ґанку, заливаючись реготом. Коли вони нареготалися, Аменда випросталася і продекламувала, звертаючись до омитого дощем подвір’я, тримаючи перед собою листа, як тримають молитовник у церкві:
— Мій любий Шарлю, я в захваті від твоїх тирад, тому благаю, прийди швиденько й поцілуй мене ніжно в зад!
Лізі мало не впала, з розгону прихилившись до стіни будинку, аж забряжчали шибки в найближчому вікні — вона реготала, притискаючи руки до грудей. Аменда подивилася на неї зі зверхньою усмішкою і зійшла східцями ґанку вниз. Брьохаючи по воді, вона пройшла кілька кроків подвір’ям, підняла невелику статуетку феї, що охороняла кущі троянд, і взяла запасний ключ, який був схований під нею. Та коли вона нахилилася, щоб його підняти, то скористалася з нагоди й потерла листа від Чарлі Коріво об свою прикриту зеленою піжамою дупу.
Не думаючи більше про те, що Джим Дулей може спостерігати за ними з лісу, взагалі не думаючи більше про Джима Дулея, Лізі сіла на ґанку й тепер лише тонко попискувала від сміху, бо в неї зовсім не залишилося у грудях повітря. Вона так сміялася у своєму житті лише раз або двічі, коли ще був живий Скот, а може, й узагалі ніколи.
12
На автоматичному відповідачеві Амендиного телефону був лише один запис, і він був від Дарли, а не від Дулея.