Історія Лізі
Шрифт:
Лізі так не думала. Якщо в кедровій скриньці й була історія, то це була їхня історія — Скот & Лізі: тепер нас двоє. А якою ж була її історія? І де вона є?
І якщо говорити про «де», то де тепер Чорний Принц Інкунків?
Його не було на автоматичному відповідачі Аменди; не було й на автоматичному відповідачі тут. Лізі знайшла лише одне повідомлення на своєму домашньому відповідачі. Воно було від заступника шерифа Олстона.
«Місіс Лендон, ці бурі та грози завдали місту багато шкоди, а надто на його південних околицях. Хтось — сподіваюся, що я або Ден Бекман, — навідає вас, як тільки зможемо, а поки що я хотів би нагадати вам, щоб ви замкнули всі двері й не пускали в дім нікого з незнайомих людей. Це означає, що всі, хто до вас прийде, повинні знімати головні убори та відкидати назад каптури плащів, хай навіть надворі дощ періщить, як із-під ринви, гаразд? І весь час тримайте при собі мобільник. Нагадую вам, що в разі крайньої потреби вам слід натиснути на кнопку швидкого набору, а потім на одиницю. Тоді ваш дзвінок одразу пройде на офіс шерифа».
— Чудово, — прокоментувала Аменда. — Наша кров ще не засохне, коли вони сюди з’являться. Це, либонь, допоможе їм зробити свої тести на ДНК.
Лізі не завдала собі клопоту відповідати. Вона не мала наміру дозволяти, щоб Джимом Дулеєм зайнялося управління шерифа округи Касл-Каунті. Для неї було б ліпше, якби Джим Дулей сам перетяв собі горло її ножем для відкривання консервів.
Індикатор на автоматичному відповідачі засвітився, показавши цифру 1 у віконечку messages received (одержані повідомлення), та коли Лізі натисла на кнопку play (прослухати), вона почула лише три секунди мовчанки, один глибокий затриманий вдих, після чого слухавку поклали. Можливо, хтось помилився номером, люди часто помилялися номером і клали слухавку, але вона знала, що це не так.
Ні. То був Дулей.
Лізі відкинулася на своєму офісному стільці, пробігла пальцем по обтягнутому ґумою руків’ю свого 22, потім підняла його й відкрила барабан. Це було дуже легко зробити, після того як ти відкривав його раз чи двічі. Вона вставила набої і знову натисла на барабан. Він закрився з легким, але остаточним клац.
В іншій кімнаті Аменда сміялася з якоїсь сцени в кінофільмі. Лізі теж усміхнулася. Вона не думала, що Скот усе це наперед спланував; він не планував навіть сюжети своїх творів, хоч деякі з них були надзвичайно складними. Якщо я наперед обмірковуватиму сюжет, казав він, то вони втратять усю свою привабливість. Він казав, що для нього написати книжку означало те саме, що знайти яскраву, кольорову нитку в траві, а потім іти за нею туди, куди вона тебе приведе. Іноді ця нитка уривається й залишає тебе ні з чим. Але іноді — якщо тобі поталанить, якщо ти сміливий і наполегливий, — вона приведе тебе до скарбу. І цей скарб — не гроші, які ти одержиш за свою книжку. Цей скарб — сама книжка. Лізі здогадувалася, що Роджери Драпаели світу в це не вірили, а професори Джозефи Вудбоді вважали, що це має бути чимось більшим — піднесенішим, — але Лізі з ним довго жила і вона в це вірила. Писати книжку означало податися на пошуки була. Але він ніколи їй не казав (хоч, як їй здається, вона завжди здогадувалася про це), що коли нитка не уривається, то вона завжди приводить до пляжу. Приводить до озера, до якого всі ми приходимо пити, закидати свої сіті, плавати, а іноді й топитися.
А чи знав він? Чи знав він, що це кінець?
Вона трохи випросталася на стільці, намагаючись пригадати, чи Скот відмовляв її поїхати з ним до Прата, невеличкої, але престижної школи вільних мистецтв, де він уперше й востаннє виступив із читанням уривків зі свого роману «Таємна перлина». Він упав десь на середині церемонії врочистого прийому. Через дев’яносто хвилин вона вже сиділа в літаку, а один із гостей на тому прийомі — кардіосудинний хірург, якого привела на читання Скота його дружина, — прооперував його у спробі врятувати йому життя або принаймні зберегти його доти, доки хворого не довезуть до великої лікарні.
Чи він знав? Може, він умисне не взяв тоді мене з собою, бо знав, чим це закінчиться?
Вона так не думала, та коли їй зателефонував професор Мід, хіба вона не зрозуміла, що Скот знав: щось із ним буде. Якщо не Довгий хлопець, то це? Чи не тому їхні фінансові справи були в такому досконалому порядку, усі потрібні папери були підписані? Чи не тому він заздалегідь потурбувався про майбутні проблеми Аменди?
Я гадаю, вам буде ліпше вилетіти сюди одразу по тому, як ви дасте дозвіл на операцію, — сказав їй професор Мід. Так вона й зробила, зателефонувавши в компанію чартерних авіарейсів одразу після того, як переговорила з анонімним голосом у головному офісі комунальної лікарні в Баулінґ Ґрін. Вона відрекомендувалася службовцеві лікарні як дружина Скота Лендона Ліза й дала докторові Янцену дозвіл на торакотомію (слово, яке вона насилу змогла вимовити) та всі «допоміжні процедури». У розмові з чартерною компанією вона виявила більше рішучості. Вона хотіла найняти найшвидший літак, який вони мають. То «Ґалфстрім» літає швидше, ніж «Лір»? Гаразд. Тоді вона замовляє «Ґалфстрім».
В алькові розваг, у чорно-білій країні «Останнього кіносеансу», де Анарена була домом і де Джеф Бридж та Тімоті Ботемз завжди будуть молодими хлопцями, друзяка Генк співав пісню про славного індіанського вождя Ко-Ліґу.
За вікнами повітря стало червоніти — як було й тоді, коли сонце заходило в далекій міфічній країні, яку колись відкрили двоє наляканих хлопців із Пенсільванії.
Це сталося дуже раптово, місіс Лендон. Я хотів би дати вам якусь конкретну відповідь, але я не можу. Можливо, доктор Янцен вам її дасть.
Я не знала, що там могло статися, — подумала Лізі, тоді як червоне сонце за шибками вікон наближалося до західних пагорбів. — Я не знала, що таке торакотомія, не знала, що відбулося… я тільки ховалася десь за багряною завісою, це я знала.
Пілоти замовили для неї лімузин, ще коли вона була в повітрі. Було вже по одинадцятій, коли «Ґалфстрім» приземлився, й минула північ, коли вона добулася до будівлі попелястого кольору, яку вони називали лікарнею, але день був спекотний, і спека досі не спала. Коли водій відчинив дверцята, вона пам’ятала своє відчуття, що їй досить було простягти перед собою руки, стиснути пальці в кулаки й вона вичавила б воду просто з повітря.
І чувся собачий гавкіт, звичайно ж, — здавалося, що всі собаки в Баулінґ Ґрін гавкають на місяць — і, Господи, це ж вона десь уже бачила — старий чоловік натирав підлогу в коридорі, а дві старі жінки сиділи в кімнаті очікування, абсолютні близнята, судячи з їхнього вигляду, віком років вісімдесят, а просто перед нею
2
Просто перед нею були два ліфти, пофарбовані в синьо-сірий колір. Напис на підставці, що стояла перед одним із них, повідомляв НЕСПРАВНІ. Лізі заплющує очі і навпомацки простягає перед собою руку, щоб опертися об стіну, на мить цілком переконана в тому, що зараз вона зомліє. А чом би й ні? Їй здається, вона здійснила подорож не тільки через простір, а й через час. Це не Баулінґ Ґрін у 2004 році, а Нешвіл у 1988-му. Її чоловік має проблему з легенями, але це проблема 22-го калібру. Психопат всадив у нього кулю і всадив би йому кілька ще, якби Лізі не прийшла на допомогу зі своєю срібною лопатою.
Вона чекає, коли хтось запитає, чи з нею все гаразд, і, можливо, підтримає її на її тремтячих ногах, але чує лише гудіння машини, якою натирає підлогу старий прибиральник, і десь далеко тихе дзеленчання дзвоника, яке навіює їй спогад про інший дзвоник в іншому місці, дзвоник, який іноді дзвенить десь за багряною завісою, якою вона ретельно затулила деякі події зі свого минулого.
Вона розплющує очі й бачить, що за столом приймальні нікого немає. У віконечку з написом ІНФОРМАЦІЯ горить світло, тож Лізі певна, там хтось має бути на чергуванні, але він чи вона кудись відлучилися, можливо, в туалет. Старі дами-близнята в кімнаті очікування переглядають журнали, які, певно, однакові в усіх кімнатах для очікування світу. За вхідними дверима стоїть її лімузин, блимаючи жовтими фарами і схожий на екзотичну рибу з океанських глибин. По цей бік дверей дрімає лікарня маленького міста, бо ще тільки перша година нового дня, й Лізі усвідомлює, що коли вона зараз не почне горлати, як сказав би Денді, на неї ніхто не зверне уваги. Усвідомлення цього факту породжує в ній не страх, роздратування й розгубленість, а радше глибокий смуток. Згодом, коли вона летітиме в Мен і біля її ніг стоятиме труна з останками її чоловіка, вона подумає: Ось тоді я й зрозуміла, що він ніколи не вийде з цієї лікарні живим. Тут йому кінець. Я мала передчуття. І знаєте, звідки воно прийшло? Думаю, коли я побачила той напис перед ліфтом. Той паскудний напис НЕСПРАВНІ. Так.