Історія Лізі
Шрифт:
Господи, він навіть дав ім’я цій потворі.
— Я не зміг дійти до озера, тоді з’їв кілька ягід… вони зазвичай допомагають, але…
Він не зміг закінчити фразу. Вона знову подає йому маску.
— Було запізно, — каже вона, поки він дихає. — Було надто пізно, чи не так? Ти з’їв їх після заходу сонця.
Він киває головою.
— І то було все, що ти міг зробити.
Він знову киває. Показує їй жестом, щоб знову скинула маску.
— Але ж ти був о’кей під час читання! — мовить вона. — За словами професора Міда, ти був збіса грандіозний.
Він усміхається. То була, мабуть, найсумніша усмішка, яку вона в нього будь-коли бачила.
— Роса, — сказав він. — Я злизав її з листя. Коли пішов туди востаннє… із зеленої кімнати. Думав, може…
— Ти подумав, вона може зцілювати. Як вода в озері.
Він каже так очима. Його очі не відриваються від неї.
— І тоді тобі стало краще. На короткий час?
— Так. На дуже короткий час. А тепер… — Він майже непомітним рухом сумно знизує плечима й відвертає голову вбік. Цього разу кашель трусить його більше, і вона з жахом помічає, що потік у трубках стає густо-червоним, насиченим. Він знову дотягується до її руки.
— Я заблукав у темряві, — шепоче він, — і ти мене знайшла.
— Скоте, не треба…
Він киває головою. Треба.
— Ти бачила мене цілим і неушкодженим. Усе…
Своєю вільною рукою він робить слабкий круговий рух: Усе так само. Він слабко всміхається, дивлячись на неї.
— Тримайся, Скоте! Просто тримайся!
Він киває головою, ніби вона його нарешті зрозуміла.
— Тримайся… почекай, поки зміниться вітер.
— Ні, Скоте, лід! — це єдине, що спадає їй на думку. — Зачекай, поки принесуть лід!
Він каже «дитино». Він каже «люба моя дитино». А тоді єдиний звук, який вона ще чує, — це сичання кисню з маски, почепленої йому на шию. Лізі затулила обличчя долонями
8
і відірвала їх від очей сухими. Вона була водночас здивована й не здивована. Безперечно, вона відчула полегкість. Бо їй здалося, вона зрештою покінчила зі своєю тугою. Вона знала, їй буде ще багато роботи тут, у кабінеті Скота, — вона й Аменда зробили лише невелику частку, — але подумала, що їй пощастило досягти несподіваного успіху й вичистити зі своєї голови чимало свого власного сміття. Вона доторкнулася до пораненої груді й майже не відчула болю. «Мені вдалося підняти самолікування на новий рівень», — подумала вона й усміхнулася.
В іншій кімнаті Аменда обурено кричала на телевізор:
— Ти, безмозкий йолопе! Облиш цю стерву, ти хіба не бачиш, що з неї не буде пуття?
Лізі наставила вухо в тому напрямку й зрозуміла, що Джейсі умовляє Соні вийти за нього заміж. Фільм уже закінчувався.
«Мабуть, вона пропустила деякі місця», — подумала Лізі, та коли подивилася на темряву, що насувалася на небо за вікнами, то зрозуміла, що це не так. Вона сиділа за Великим Слоном Ідіота й колупалася у своєму минулому понад півтори години. Робила невеличку роботу для себе, як мали звичай казати прихильники секти «Нова Доба». І до якого висновку вона дійшла? Що її чоловік помер, ото й усе. Помер і пішов від неї. Як Гекльберрі Фінн, він вирушив у далекі мандри.
Але що спричинило його останню хворобу? У посвідченні про смерть називався діагноз «запалення легенів», проте їй було байдужісінько, що там написано. З таким самим успіхом вони могли б написати Його заклювали на смерть качки, і він був би так само мертвий — але вона не могла не замислюватися над цим. Може, він помер від того, що зірвав і понюхав погану квітку, а може, смерть йому приніс клоп, який устромив своє жало йому під шкіру, коли червоне сонце опускалося у свій дім грому? Можливо, він підхопив смерть під час свого короткого візиту в Місячне Коло за тиждень або місяць перед своїм останнім читанням у Кентуккі, а може, вона чатувала на нього не один десяток років, цокаючи, наче годинник? Можливо, все почалося з крупинки землі, яку він загнав собі під ніготь, коли рив могилу для свого брата. А може, якась самітна отруйна комаха проспала довгі роки й одного дня прокинулася біля його комп’ютера тієї миті, коли він нарешті знайшов потрібне слово й задоволено клацнув пальцями. А могло бути й так — жахлива думка, але хто знає? — що вона сама принесла його з однієї зі своїх мандрівок, смертельного кліща у крихітній цятці пилку, якого він проковтнув, коли цілував її в кінчик носа.
О прокляття, тепер вона відчула, що таки плаче.
Вона бачила нерозпечатану пачку паперових серветок у верхній лівій шухляді письмового столу. Вона дістала її, відкрила і стала втирати собі сльози серветкою. Вона почула, як у сусідній кімнаті Тімоті Ботемз закричав: «Він утік, ви сучі діти!» і зробив ще один зі своїх стрибків, схожих на стрибки ворони. У фільмі залишилася лише одна сцена. Санні повертається до дружини тренера. Своєі вже немолодої коханки. Після цього стрічка перемотується.
На письмовому столі телефон коротко дзенькнув. Лізі знала, що це означає так само безпомилково, як вона знала, що мав на увазі Скот, коли зробив той слабкий круговий рух рукою в останню хвилину свого життя, рух, який означав усе так само.
Телефон був мертвий, дроти були або вирвані, або перетяті. Дулей був тут. Чорний Принц Інкунків прийшов по неї.
78
Можливо, натяк на якийсь епізод, пов’язаний із відомим американським бейсболістом Енді Пафко.
1
— Амендо, ходи сюди!
— Хвилинку, Лізі, фільм майже…
— Амендо, негайно сюди!
Вона підняла слухавку телефону, переконалася, що в ній глухо, й поклала її назад. Вона знала весь подальший хід подій. Здавалося, він був весь час із нею, як солодкий присмак у її роті. Далі — світло, і якщо Аменда не підійде раніше, ніж воно погасне…
Але ось і Аменда — стоїть між альковом розваг і довгою головною кімнатою, несподівано налякана й стара. На стрічці відеомагнітофона дружина тренера скоро пожбурить кавник об стіну, розлютившись тому, що її руки тремтіли й вона не могла налити каву. Лізі не здивувалася, що її власні руки також тремтять. Вона підняла револьвер. Аменда побачила, як вона це зробила, і здавалося, злякалася ще більше. Як леді, що воліла б зараз бути у Філадельфії, якщо взяти до уваги всі обставини. Або жінка в ступорі. «Запізно, Амендо», — подумала Лізі.
— Лізі, він тут?
— Так.
Удалині загуркотів грім, ніби підтверджуючи, що так воно і є.
— Лізі, звідки ти зна…
— Бо він обрізав телефон.
— А мобіль…
— Він у машині. Зараз погасне світло.
Вона дійшла до кінця великого письмового стола з червоного дерева — а й справді, Великий Слон Ідіота, подумала вона, на ньому, либонь, поміститься і довбаний реактивний винищувач, — і зараз до того місця, де стояла її сестра, залишилося не більш як вісім кроків по килиму, поцяткованому брунатно-малиновими плямами її власної крові.