Історія Лізі
Шрифт:
— Як блоху ти не спіймаєш, то й мене не доженеш! — заспівала Лізі, несподівано для самої себе пригадавши пісеньку з дитячого фольклору. Потім показала Дулею язика й поворушила пальцями біля вух для повнішого ефекту.
— Ох ти ж, суко! Ох ти ж, хвойдо! — заревів Дулей і кинувся до неї.
Лізі взяла ноги на плечі. Тепер вона вже не сміялася, була надто налякана, щоб сміятися, проте щось подібне до нажаханої усмішки ще зберігалося на її устах, коли вона побігла прямо в Зачарований Ліс, де вже була ніч.
6
Дощечка з написом ДО ОЗЕРА залишилася позаду, та коли Лізі пробігла перший відрізок своєї дистанції і звернула на стежку, розмита біла лінія якої, здавалося, витала в повітрі серед темніших мас навколишніх дерев, — уривчасте кудкудакання почулося попереду неї. «Сміюни», — подумала вона й наважилась озирнутися назад через плече, сподіваючись, що, коли її друг Дулей почує цих діток, він може змінити свій намір і…
Але ні. Дулей не відставав, добре видимий у проблисках останнього вечірнього світла, бо він уже скоротив відстань між ними, він, можна сказати, летів за нею, не звертаючи уваги на темну кров, яка тепер намочила весь його лівий рукав, від плеча до зап’ястка. Лізі перечепилася об корінь, який перетинав стежку, мало не втратила рівновагу, але якось зуміла втриматися на ногах, можливо, завдяки тому, що нагадала собі: Дулей буде на ній через п’ять секунд по тому, як вона впаде. І тоді останнє, що вона відчує, буде його подих, а останнім, що потішить її нюх, будуть густі пахощі навколишніх дерев, які зараз переходили до своїх небезпечніших нічних варіантів, а останнім, що вона почує, буде безумний сміх далеких родичів гієни, що живуть у глибині цього лісу.
Я чую, як він відсапується. Я це чую, бо він мене наздоганяє. Навіть якщо я біжу так швидко, як тільки можу, — а я не зможу витримати такий темп довго, — то він спроможний бігти трохи швидше, ніж я. Чому він зберіг свою спроможність так швидко бігти після того, як вона йому мало не відірвала яйця і він утратив стільки крові?
Відповідь на ці запитання була простою, а логіка залізною: звичайно ж, він її повністю не зберіг. Якби не ці лихі пригоди, він би вже її наздогнав. Лізі увімкнула свою третю передачу. Спробувала знайти в собі четверту, але не змогла. Вона явно не мала цієї четвертої передачі. Хрипке відсапування Джима Дулея, який біг за нею, чулося все ближче й ближче, і вона знала, що вже через хвилину, а може, й скоріше вона відчує перший дотик його пальців до її блузки.
Або до її волосся.
7
Стежка пішла крутіше вниз на якомусь проміжку, а тіні згустилися. Вона подумала, що зможе нарешті виграти трохи відстані в Дулея. Вона не сміла озирнутися й молила Бога, щоб Аменда не побігла за ними. Мабуть, було безпечно на Щасливому Пагорбі і, мабуть, було безпечно біля озера, але в цьому лісі на безпеку годі було сподіватися. І Джим Дулей аж ніяк не був тут найбільшою небезпекою. Тепер вона почула слабкий і сонливий дзенькіт дзвінка Чакі Дж., який Скот украв колись в іншому житті й повісив на дерево на вершині наступного пагорка.
Лізі побачила попереду трохи ясніше світло, воно було вже не червонясто-помаранчевим, а останнім рожевим відсвітом умирущого дня. Воно пробивалося крізь дерева, які тут стояли рідше. Стежка також стала трохи освітленішою. Лізі бачила, як вона полого береться вгору перед нею. А за цим останнім пагорком, як вона пам’ятала, стежка знову спускалася вниз, петляючи крізь уже густіший ліс, аж поки добігала до великої скелі та озера за нею.
«Я туди не добіжу, — подумала вона. Повітря, яке вона вдихала і видихала крізь своє горло, було гарячим, а в боку стало поколювати. — Він зловить мене раніше, аніж я дістануся до вершини цього пагорка».
Але тут їй відповів голос Скота, сміхотливий зовні, дивовижно сердитий усередині. Не для того ти пройшли всю цю дорогу. Не здавайся, люба моя дитино, ПеЗКаПеТе.
ПеЗКаПеТе, атож. Необхідність пручатися ніколи не була для неї такою очевидною, як тепер. Лізі помчала на вершину пагорка, волосся прилипало їй до голови мокрими від поту пасмами, руки розгойдувалися в ритмі бігу. Вона вдихала повітря величезними порціями, видихала його з хрипким свистінням, їй хотілося відчути солодкий смак у роті, але останній ковток із озера вона віддала паскудному покидьку, який гнався тепер за нею, і все, що вона могла відчути в роті, — це присмак міді та виснаження. Вона чула, як він наближається знову й тепер уже не кричить, бо зберігає своє дихання для гонитви. Поколювання в боку ставало дедалі глибшим. Якась приємна музика на високих нотах зазвучала спершу в її правому вусі, а потім і в обох. Сміюни кудкудакали тепер ближче, так, ніби хотіли подивитися на вбивство. Вона відчувала нюхом зміну в деревах, відчувала, як пахощі, які були ніжними, тепер стають різкими, як пахощі дуже давньої хни, яку вона й Дарла знайшли в туалетній кімнаті бабусі Дебушер, після того як вона померла, то були отруйні пахощі й…
«Це не дерева».
Усі сміюни раптом замовкли. Тепер вона чула лише хрипке дихання Дулея, що лунко тупотів, женучись за нею і намагаючись подолати останні кілька футів, які їх іще розділяли. І саме тієї миті вона відчула на собі руки Скота, які її обіймали, Скота, який пригорнувся до її тіла й прошепотів: Тихо, Лізі, цить. Заради свого життя та мого тепер ти мусиш мовчати.
Вона подумала: «Тепер він не лежить поперек стежки, як було, коли Скот намагався дістатися до озера в 2004 році. Цього разу він біжить понад стежкою. Як було, коли я прийшла до нього в ту зиму великого вітру з Єлоунайфа».
Та коли вона вже побачила краєчком ока дзвінок, який досі висів на тій майже зогнилій мотузці, а останнє світло дня виблискувало на його боках, Джим Дулей зробив останній ривок, і Лізі тепер реально відчула, як його пальці ковзнули ззаду по її блузці, намацуючи, за що б ухопитися, наприклад, за стрічку бюстгальтера. Їй пощастило придушити зойк, який вихоплювався з її горла. Вона смикнулася вперед, знайшовши в собі ще трохи резерву швидкості, швидкості, яка, певно, мало б допомогла їй, якби Дулей знову не перечепився і не впав із криком: «Ти, суко!», за який, сподівалася Лізі, йому ще доведеться пошкодувати.
Якщо йому вистачить на це тих кількох хвилин життя, які йому залишилися…
8
Знову почувся тихий дзенькіт від дерева, яке раніше було
(Приготуйся, Лізі! Ну ж бо, поквапся!)
Деревом Дзвінка, а тепер стало Деревом Дзвінка й Лопати. Бо саме тут вона лежить, срібна лопата Скота. Коли вона поклала її сюди, — скоряючись могутній інтуїції, тепер вона це розуміла, — сміюни здійняли істеричний галас. Тепер же Зачарований Ліс був мовчазним, і в ньому чутно було лише звуки її власного стражденного дихання та бридку блювотину прокльонів Дулея. Довгий хлопець спав — дрімав принаймні, — але галасування Дулея розбудило його.
Можливо, було визначено наперед, що так має статися, але від цього Лізі не було легше. Було жахливо почути шепіт не-зовсім-чужих думок із глибин її підсвідомості. Вони були наче неспокійні руки, що намацували слабко прибиті дошки або намагалися підважити закриту ляду колодязя. Вона зловила себе на тому, що думає про надто багато жахливих речей, які раніше чи пізніше вражали її серце: два закривавлені зуби, які вона одного разу знайшла на підлозі туалетної кімнати в кінотеатрі, двоє малих дітлахів, які плакали, обнявшись біля дверей крамнички, запах, який ішов від її чоловіка, коли він лежав на своєму смертному ложі, дивлячись на неї палахкотючими очима, бабуся Дебушер, яка помирала, лежачи в курнику і дриґаючи ногою.