Історія Лізі
Шрифт:
Жахливі думки. Жахливі образи того виду, які приходять до вас, наче привиди, посеред глупої ночі, коли місяць уже зайшов, а ліки закінчилися, і час невідомо який.
Одне слово, увесь можливий психодіотизм. І зовсім поруч, за найближчими деревами.
І ось тепер…
Протягом тієї завжди досконалої миттєвості тепер, що не закінчується ніколи
9
Важко відсапуючись, скиглячи, слухаючи, як власне серце лунко калатає в неї у вухах, Лізі нахиляється, щоб схопити срібну лопату. Її руки, які добре знали свою роботу вісімнадцять років тому, добре знають її й тепер, хай навіть її голова напхом напхана 'oбразами втрати, болю та глибокого розпачу. Дулей уже зовсім близько. Вона чує його. Він перестав лаятись, але вона чує, як наближається його дихання. Це буде тяжко, навіть тяжче, ніж із Білявчиком, хоча цей божевільний і не має пістолета, бо якщо Дулей устигне схопити її, перш ніж вона обернеться…
Але він не встигає. Не зовсім устигає. Лізі обкручується, як бейсболіст, що збирається завдати могутнього удару по м’ячу, замахнувшись срібною лопатою, як вона вміє. Срібний совок лопати ловить на себе останній рум’янець рожевого вечірнього світла, схожий на колір прив’ялих троянд, а його загострений край, який набирає найбільшої швидкості, зачіпає дзвінок, що висить на дереві. Дзвінок каже своє останнє «дзелень» і летить у темряву, тягнучи за собою обривок гнилої шворки. Лізі бачить, як лопата мчить уперед і вгору, і знову вона думає: «Чортівня довбана! А я таки справді змогла як слід її розкрутити!» Потім лопата б’є плазом Дулея по обличчю, яке саме в цю мить наблизилося на потрібну відстань, але в результаті лунає не хрускіт — звук, який їй запам’ятався з Нешвіла, а якийсь дуже дивний приглушений брязкіт. Дулей зойкає від подиву й болю. Вона збиває його зі стежки, і він вибігає між дерева, вимахуючи руками й намагаючись утримати рівновагу. Вона має якусь хвилину, аби побачити, що його ніс змістився вбік, як і ніс Коула, а з рота в нього цебенить кров, із-під нижньої губи та з обох кутиків. Потім праворуч від себе вона помічає якийсь рух, дуже близько від того місця, де Дулей смикається, намагаючись утриматися на ногах і випростатися на повен зріст. Це рух на великій площі. На якусь мить чорні та моторошно сумні думки, які населяють її розум, стають навіть сумнішими та чорнішими; Лізі думає, що вони її або вб’ють, або відберуть у неї розум. Потім вони трохи зміщуються і коли вони це роблять, проява, яка ховається за деревами, зміщується також. Утворюються складні звуки, що складаються із шелесту листя, тріскотіння зламаного гілля та кущів. Потім і несподівано — ось він тут. Довгий хлопець Скота. І вона розуміє, що коли ти бодай один раз побачиш Довгого хлопця, минуле й майбутнє перетворюються на сон. Коли ти побачив Довгого хлопця, то, о святий Ісусе, залишається лише одна мить тепер, що звучить, наче вмируща нота, яка не закінчується ніколи.
10
Ще до того, як Лізі цілком усвідомила, що відбувається, і, безперечно, ще до того, як вона встигла підготуватися хоч думка про те, що до такого можна підготуватися, здається жартом, — раптово він з’явився перед нею. Плямиста проява. Живе втілення того, про що казав Скот, коли розповідав про психодіотів.
Те, що вона побачила, було лускатим боком, схожим на потріскану зміїну шкіру. Воно вигулькнуло величезною масою між дерев, одні нагинаючи, інші — ламаючи і протиснувшись між двома найбільшими. Це було неможливо, звичайно, але її уява ніколи потім не зблякла. Запаху не було, але був неприємний звук, грубий і, в якомусь розумінні, гутаперчевий звук, а потім з’явилася плямиста голова потвори, вища за дерева і яскраво окреслена на тлі неба. Лізі побачила одне око, мертве, але розумне, чорне, як вода в колодязі, й широке, як зливальниця, око, що втупило свій погляд у неї крізь листя. Вона побачила отвір у м’ясі величезної тупої голови й інтуїтивно відчула, що істоти, які це страховище проштовхувало крізь цю широку трубу з плоті, не обов’язково помирали, а жили й верещали… жили й верещали… жили й верещали…
Сама вона не могла заверещати. Вона була неспроможна на будь-який звук. Вона ступила два кроки назад, кроки, які здалися їй моторошно спокійними. Лопата з її срібним совком, що був знову окроплений кров’ю психа, вислизнула з її пальців і впала на стежку. Вона подумала: «Він бачить мене… і моє життя вже ніколи не буде по-справжньому моїм. Він не дозволить йому бути моїм».
Якусь мить ця безформна нескінченна потвора, покрита жмутиками шерсті, що безладно стримлять на випнутих вологих складках тіла, стоїть дибки, дивлячись на неї своїм великим, тупим і жадібним оком. Потьмяніле рожеве світло вмирущого дня і восково-срібне світіння місяця освітлюють ту решту, яка досі лежить по-зміїному в підліску.
Потім око відірвало погляд від Лізі і спрямувало його на істоту, що верещала й вимахувала руками, намагаючись вирватися з кущів, у яких вона заплуталася, на Джима Дулея, з чийого спотвореного рота цебеніла кров, ніс у якого був перебитий, а око розпухло. На Джима Дулея, у якого навіть волосся було вимазане кров'ю. Дулей побачив, яке страхіття на нього дивиться, й більше не верещав. Лізі бачила, як він намагається затулити своє неушкоджене око, бачила, як потім опустилися його руки, вона знала, що він утратив свою силу, і на якусь мить її опанувала жалість до нього всупереч усьому, що довелося їй витерпіти, то була мить співпереживання, страхітлива за своїм напруженням і майже нестерпна у своїй людській гармонії. У ту мить вона готова була повернути все назад, якби йшлося тільки про її власну смерть, але вона подумала про Аменду і спробувала зробити запеклими свої нажахані розум та серце.
Величезна потвора, що причаїлася між деревами, шугнула вперед якимсь майже непомітним рухом і схопила Дулея. Плоть навколо отвору в його притупленій морді на якусь мить зібралася складками чи такими собі величезними зморшками, й Лізі пригадалося, як Скот лежав на гарячому гудроні того дня в Нешвілі. Коли почулося форкання та хрускіт і останні, здавалося, нескінченні зойки Дулея, вона згадала, як Скот прошепотів Я чую, як він їсть. Вона згадала, як він склав свої губи у формі вузької літери О, і з досконалою ясністю пригадала, як між ними бризнула кров, коли він спробував відтворити цей неймовірно бридкий звук чвакання, який годі було описати; то були крихітні рубінові краплини, що, здавалося, зависали в розпеченому повітрі.
І тоді вона кинулася навтіки, хоч могла б заприсягтися, що не мала найменшого уявлення, як і куди їй втікати. Вона побігла вистрибом стежкою назад до вкритого люпином пагорба, геть від того місця поблизу від Дерева з Дзвінком і Лопатою, де Довгий хлопець живцем пожирав Джима Дулея. Вона знала, що він робить їй та Аменді послугу, але вона знала також, що в ліпшому випадку це послуга тимчасова, бо якщо в цю ніч вона й виживе, то буде вільна від Довгого хлопця не більшою мірою, аніж був вільним від нього Скот, а він відчував свою залежність від нього щодня, від самого свого дитинства. Тепер же Довгий хлопець поклав на неї око так само, включив її до свого моменту, який ніколи не закінчується, до свого жахливого погляду, який вбирає у себе весь світ. Відтепер їй треба бути дуже обережною, надто коли їй трапиться прокинутись опівночі… й Лізі спало на думку, що ночам її спокійного сну настає кінець. У передсвітанкові години їй треба буде уникати поглядом дзеркал, віконних шибок, а надто вигнутих поверхонь скляного посуду, один Бог знає чому. Вона муситиме робити все можливе, аби вберегти себе.
Якщо їй пощастить залишитися живою цієї ночі.
Він дуже близько, моя люба, — прошепотів Скот, коли лежав тремтячи на розпеченому гудроні. — Дуже близько.
Позад неї Дулей зойкав і верещав, ніби ніколи не збирався замовкнути. Лізі подумала, вона збожеволіє від тих зойків. Якщо досі не збожеволіла.
11
Якраз перед тим, як вона вибігла з лісу, зойки Дулея нарешті стихли. Вона не побачила Аменди. Це наповнило Лізі новим жахом. А що як її сестра кинулася навтіки й забігла невідь-куди? Або вона десь поблизу, але лежить у позі ембріона, знову у ступорі й невидима в темряві?
— Амендо! Амендо!
Протягом однієї нескінченної хвилини вона не чула нічого. А потім — о Боже, нарешті! — у високій траві, ліворуч від Лізі, почулося шарудіння, й Аменда зіп’ялася на ноги. Її обличчя — по-перше, дуже бліде, а по-друге, ще блідіше у світлі місяця, який підіймався в небі, — здавалося тепер обличчям якогось духа. Або обличчям гарпії. Вона підійшла до неї, спотикаючись і простягуючи перед собою руки, і Лізі прийняла її у свої обійми. Аменда тремтіла. Її руки зімкнулися на потилиці Лізі холодним замком.
— Ой, Лізі, я думала, цьому кінця не буде!
— Я також.
— І трава така висока… Я нічого звідти не бачила… Вона була така висока… Я боялася, що це він, а потім подумала: «А що як це Лізі? А що як це Лізі?» — І Аменда захлипала, притулившись обличчям до шиї Лізі.
— Зі мною все гаразд, Амендо. Я тут, і зі мною все гаразд.
Аменда відірвала обличчя від шиї Лізі, щоб заглянути в обличчя молодшої сестри.
— Він мертвий?
— Так. — Вона не хотіла слухати голос своєї інтуїції, яка припускала, що Дулей може досягти якогось диявольського безсмертя всередині істоти, що проковтнула його. — Він мертвий.