Історія Лізі
Шрифт:
— Румунське бренді? — приголомшено запитала Аменда. — Такого звіра взагалі не існує! Де ти його дістала?
— Це подарунок Скотові. За те, що він зробив комусь якусь послугу — я забула яку, — але думаю, вони долили в пляшку також чорнила.
— Це, мабуть, отрута. Вилий його геть, а я молитимуся, щоб ми не померли.
— Вилий його сама. А я зготую шоколад. Швейцарський. Не з Румунії.
Вона вже обернулася, але Аменда поклала руку їй на плече.
— Може, не станемо пити шоколад, а швидше заберемося звідси, поки котрийсь із твоїх заступників шерифа не прийшов з’ясовувати, чи у тебе все гаразд?
— Ти думаєш?
Але ще й не поставивши це запитання, Лізі зрозуміла, що Аменда має рацію.
— Так. А ти наважишся знову увійти до кабінету?
— Звичайно.
— Тоді забери
Лізі висунула верхню шухляду невеликого письмового столу, на якому вона виписувала чеки, й дістала звідти довгий ліхтарик. Вона увімкнула його. Промінь світла був яскравий і надійний.
Аменда помила їхні склянки.
— Якщо хтось виявить, що ми там були, це не стане кінцем світу. Але якщо твої заступники побачать, що ми прийшли з револьвером… і той чоловік зник з обличчя Землі приблизно в той самий час…
Лізі, яка раніше думала тільки про те, як привести Дулея до Дерева з Дзвінком і Лопатою (причому Довгий хлопець ніколи не був частиною її уявних планів), зрозуміла, що на неї ще чекає робота і ліпше зробити її негайно. Звичайно, професор Вудбоді ніколи не стане заявляти, що його приятель по бару кудись пропав, але в того чоловіка десь можуть бути родичі, а якщо хтось у світі й мав мотив позбутися Чорного Принца Інкунків, то це була вона, Лізі Лендон. Звичайно, труп (який Скот іноді полюбляв називати corpus delicious) [79] ніколи не буде знайдено, проте їхні сьогоднішні пригоди з Амендою можуть здатися надзвичайно підозрілими, якби комусь заманулося здійснити відповідне розслідування. До того ж окружний департамент шерифа знає, що Дулей її залякував — вона сама їм про це сказала.
79
Чудове тіло (лат.).
— Я заберу цю іграшку, — сказала вона.
— Добре, — відповіла Аменда без усмішки.
14
Промінь від ліхтарика вихопив із темряви широку смугу, й кабінет зовсім не здався їй таким моторошним, яким, боялася Лізі, він міг би їй здатися. Безперечно, їй допомагало й те, що вона тут мала виконати певну роботу. Почала з того, що поклала «Патфіндер» назад у коробку для взуття, потім стала оглядати підлогу з ліхтариком. Знайшла там обидві лінзи від окулярів нічного бачення й шість батарейок. Вона припустила, що це батарейки від модуля електроживлення того апарата. Сам модуль, певно, вирушив у мандри з Дулеєм, хоч вона й не пам’ятала, щоб його там бачила; а батарейки, виходить, залишилися тут. Потім підібрала жахливий паперовий пакет Дулея. Аменда або забула про цей пакет, або взагалі не знала, що Дулей прийшов із ним, але ті речі, що в ньому були, могли кого завгодно наштовхнути на дуже поважні роздуми, надто в поєднанні з револьвером. Лізі знала, що поліція могла дослідити «Патфіндер» і з’ясувати, що з нього зовсім недавно стріляли; вона не була дурна (і до того ж дивилася кримінальну хроніку по телебаченню). Вона також знала, тести не покажуть, що стріляли з нього один раз — і в стелю. Спробувала підняти паперовий пакет так, щоб у ньому нічого не брязкало, але брязкіт однаково пролунав. Пошукала, чи не залишив Дулей після себе якихось інших знаків, і не знайшла нічого. На килимі були криваві плями, але якби їх хтось відправив на лабораторне дослідження, то й група крові і ДНК виявилися б її власними. Кров на килимі мала б дуже підозрілий вигляд у поєднанні з інструментами в паперовому пакеті, який вона тепер тримала в руці, та коли пакета тут не буде, то ніхто нічого незвичайного в них не побачить. Мабуть, не побачить.
А де його машина? Його «Крузер ПТ»? Бо я знаю, що той автомобіль, який я бачила, належав йому.
Та про це можна було не турбуватися зараз. Було вже поночі. Насамперед їй треба подумати про все те, що вона зібрала тут. І про своїх сестер, Дарлу та Канті, яких Аменда відрядила до психіатричної клініки в Деррі, Акадія, і які зараз, певно, на повній швидкості поспішають туди. Бо вона не хотіла, щоб їх затягло в опрацьовану Джимом Дулеєм сортувальну машину містера Сілвера.
Але чи справді вона так дуже турбувалася про цих двох? Ні, звичайно. Звісно, вони відчуватимуть, що їх нахабно ошукали… і їм буде дуже цікаво довідатися, що ж відбулося… та зрештою вони заспокояться, коли вони з Амендою скажуть їм, що в них просто не було іншого виходу. А чому не було? Бо сестринська любов цього вимагала, ось чому. Вони з Амендою мали потурбуватися про їхню безпеку, і тут можна було б вигадати для них якусь історію (якою саме історією можна було б пояснити такий варіант, Лізі не мала щонайменшого уявлення, хоча Скот на її місці неодмінно щось би вигадав). Без вигаданої історії тут, певно, не обійтися, бо, на відміну від Аменди й Лізі, Дарла та Кантата мали чоловіків. А чоловіки надто часто бували тими дверима чорного ходу, крізь які таємниці втікали в зовнішній світ.
Коли Лізі вже обернулася, щоб піти, її погляд упав на книжкову змію, яка мирно спала під стіною. Усі ті щоквартальники та університетські журнали, усі щорічники та об’єднані звіти, копії дисертацій, написаних на тему творчості Скота. У багатьох із них були фотографії минулого життя — їх можна було б назвати: СКОТ І ЛІЗІ! РОКИ ЇХНЬОГО ШЛЮБУ!
Вона легко уявила собі, як двійко студентів розбирають змію на її складові частини, потім запихають усе це добро в картонні ящики з етикетками спиртних напоїв на боках, складають ящики в кузов вантажівки й везуть їх геть. До Пітсбурзького університету? «Прикуси собі язика», — подумала Лізі. Вона не вважала себе жінкою злопам’ятною, але після знайомства з Джимом Дулеєм радше в пеклі піде сніг, аніж вона відправить матеріали літературної спадщини Скота в таке місце, де Вудлайно міг би їх почитати, не оплативши спершу квиток на літак. Ні, вона скоріше передасть їх бібліотеці Фоґлера в Менському університеті — трохи нижче по дорозі, якщо їхати від Клівз Мілз. Вона уявила собі, як стоїть і спостерігає за останнім пакуванням, а потім, можливо, принесе хлопцям глек із охолодженим чаєм, коли роботу буде закінчено Один із них, можливо, скаже їй, що він дуже любив читати книжки її чоловіка, а другий, мабуть, скаже, що вони глибоко співчувають їй у горі. Так, ніби він помер два тижні тому. Вона їм подякує. А потім дивитиметься, як вони від’їжджають з усіма цими замороженими образами її життя зі Скотом, повантаженими на їхню машину.
А ти справді можеш дозволити, щоб усе це вивезли?
Вона подумала, що так, може. А проте змія, яка дрімала під стіною, приваблювала до себе її погляд. Так багато книжок, занурених у глибокий сон, не могли не приваблювати до себе уваги. Вона дивилася на них іще кілька хвилин, думаючи про те, що була колись молода жінка на ім’я Лізі Дебушер із тугими персами молодої жінки. Була вона самотня? Авжеж, трошки була. Чи боялася вона життя? Так, трохи було, це почуття з’явилося, коли їй виповнилося двадцять два роки. І тоді один молодик прийшов у її життя. Молодик, який навіть не міг упоратися зі своїм чубом — він вічно затуляв йому очі. Молодик, який мав багато чого сказати.
— Я завжди любила тебе Скоте, — промовила Лізі, звертаючись до порожнього кабінету. А може вона сказала це зануреним у глибокий сон книжкам. — Тебе і твою пельку, яка ніколи не стулялася. Я була твоєю подругою. Хіба ні?
А тоді, присвічуючи собі ліхтариком, вона спустилася сходами із коробкою для взуття в одній руці та з жахливим паперовим пакетом Дулея — в другій.
15
Аменда стояла у дверях кухні, коли Лізі повернулася.
— От і добре, — сказала Аменда. — А то я вже почала непокоїтися. Що там у пакеті?
— Тобі не треба це знати.
— О’к… кей, — сказала Аменда. — Від нього там… не залишилося слідів?
— Гадаю, що ні.
— Я теж на це сподіваюся, — промовила Аменда, затремтівши. — То був жахливий тип.
«Ти не знаєш і половини», — подумала Лізі.
— Гаразд, — сказала Аменда. — Думаю, нам час їхати.
— Їхати куди?
— У Лісбон Фолз, — сказала Аменда. — На стару ферму.
— Що… — почала Лізі й урвала мову.
Пропозиція Аменди мала свій чудернацький сенс.